Як я шукала кохання в Tinder: історія з продовженням. Частина 2
Наша героїня розповідає про свій досвід пошуку партнера в Tinder. Дуже відверто — і без купюр. Публікуємо другу частину історії. Першу можна прочитати тут.
"Зовнішність — не головне, — щоразу промовляв мій внутрішній голос, поки я гортала світлини в Tinder. — Потрібно дати шанс комусь цікавішому". Я хотіла зустріти когось без симптомів інста-залежності й пристрасті до гарних поставних кадрів. Наприклад, того, хто виставляє фото з друзями, десь у горах або на регаті з мальовничим заходом сонця. Він точно мав бути відкритим, уважним і готовим дарувати мені нові емоції. "Ну звідкись же беруться історії неймовірних історій кохання в Tinder", — подумала я. І отримала свій match із симпатичним високим чоловіком, явно старшим за мене на років десять. "Отже, досвідченіший у розбудові стосунків", — висновувала я. Розмова в нас вийшла конкретною. Ми відразу обмінялися не тільки номерами телефонів, але й бекграундом з розповіддю, хто ми й чим захоплюємося. Все мало дуже симпатичний вигляд і на хвилину здалося, що це точно шанс. Виявилося, що кожен з нас їде в подорож, тому зустріч плануємо відразу після повернення.
Через два тижні ми домовилися зустрітися о 19:00 в незнайомому мені, але дуже милому барі на Подолі. Я примудрилася спізнитися на годину (ділові зустрічі ніколи не закінчуються вчасно), але мене зустріли з усмішкою. Високий стрункий чоловік мав пристойний вигляд. Запропонував на вибір кілька незнайомих мені сортів вина. Після кількох келихів він без упину розповідав про себе, свою роботу, подорожі, образи на колишню, дуже намагався сподобатися. Того вечора я зронила лише кілька фраз, оскільки була поза центром уваги в принципі. Але ми розлучилися на позитивній ноті й домовилися списатися. Минуло три дні; я написала перша (у мене просто дар ініціювати, але, до речі, завдяки тіндеру я трохи відучилася від цієї звички).
Вирішили спланувати п’ятницю і пройтися барами; може, десь повечеряти. Наступного дня я отримала нове повідомлення, де він запрошував мене на закритий тренінг, який розвиває ділові й соціальні навички. Якщо чесно, я не вдавалася в програму, але погодилася: подумала, що в останньому ряду пересиджу. Затримавшись трохи довше, ніж планувала, я домчала за навігатором до місця тренінгу. І дуже здивувалася, коли із залу до мене обернулося 15 осіб зі словами: "Ми на вас зачекалися, але ось тепер можемо починати". На мить я втратила дар мови, але вирішила прийняти умови гри.
"Евритмія — врівноваженість елементів, злагодженість, співмірність, гармонійність. Мистецтво художнього руху, що з’явилося на початку XX століття в Європі. Це поєднання особливого гармонізувального руху, подібного до танцю й пантоміми, з поетичним мовленням або музикою", — каже нам Вікіпедія. Тренінг з евритмії (а йшлося саме про нього) був спрямований на те, щоб виробити якусь синхронність між незнайомими людьми. Начебто корисно ось так навчитися довіряти одне одному. Але для лідерів (якими, як ви розумієте, виявилися ми обидва) це стало викликом. Я не могла осоромитися, тож ми з містером Тіндером-2 як павичі демонстрували свої організаційно-комунікаційні навички, і десь він навіть пишався, що його match "веде" в рольових іграх з тренером.
Челендж я витримала; шок від формату другого побачення почав проходити, але з’явилося дивне відчуття. Я усвідомила: одна з моїх проблем у спілкуванні із чоловіками — бажання показати, що я можу. І можу навіть більше. А чи варто? Адже насправді я шукаю людину, яка опікувалася б, кидалася допомогти за першим покликом і розуміла, що без неї я не впораюся. Але водночас своїми вчинками від початку не даю ані найменшого шансу запропонувати турботу. І так із жінки "все можу сама" я почала перетворюватися на ту, яка "сама не можу й не хочу".
З містером Тіндером-2 хімії не відбулося. Ми бачилися ще кілька разів, навіть не поцілувалися. Все прийшло до логічного завершення, коли в один з вечорів ми зустрілися в одному з моїх улюблених київських закладів, де завжди багато людей і смачний капучино. Містер Тіндер-2 голосно вичитував когось телефоном, гості оберталися на звук, я пила каву.
"Вітаю, вітаю", — пролунало за спиною. Це була моя добра знайома, яка забігла в кафе на зустріч. Вона не підійшла до столика, але кинула дивний погляд у наш бік. Що б це означало? — насторожилася я й зателефонувала їй після вечері. На її запитання: "Ви що, зустрічаєтеся?" — я несміливо відповіла, що поки ні та й не знаю, чи будемо. Світ виявився не таким великим; подруга була знайома з містером Тіндером-2. Знаєте, ось нічого поганого про нього вона не говорила, але кілька фактів про його попередні любовні пригоди й поведінку розставили все по місцях. Мій внутрішній вердикт був "напевно, і не варто". На тому ми й розійшлися. Точніше, кілька разів ще обмінялися милими повідомленнями, але хімії так і не вийшло.
Далі буде.
