RU UA

Журнал VOGUE

Підписатися
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь, що ознайомились з оновленою політикою конфіденційності і погоджуєтесь на використання файлів cookie.
Погоджуюсь

Без обмежень: паралімпійська чемпіонка Оксана Ботурчук

28 жовтня 2021

Чемпіонка та шестиразова призерка Паралімпіад у Пекіні, Лондоні, Ріо-де-Жанейро та Токіо Оксана Ботурчук — у спецпроєкті Vogue UA

«Оксано, Паралімпіада взагалі-то завершилася», — сміються тренери, коли Ботурчук лише через тиждень після прильоту з Токіо повертається на стадіон. Але вона не уявляє собі життя без спорту, і, хоч страшенно втомилася після аномально довгого, п'ятирічного циклу підготовки до Токіо, скучає за бігом. «У моєму віці це вже не робота, а спосіб життя», — каже 37-річна параатлетка. Вони з чоловіком Сергієм Балабаном, спортсменом міжнародного класу з самбо та дзюдо, іноді жартують одне над одним: «Коли вже це закінчиться?», але чудово знають відповідь.

Зі своєю білосніжною посмішкою Оксана Ботурчук має вигляд справжньої зірки. Власне, вона і є зірка: лише з останньої Паралімпіади (четвертої у кар'єрі) вона привезла три срібні медалі. А у липні вийшов байопік «Пульс», заснований на історії її життя. Жанр фільму — «спортивна драма», і загалом це коротка історія її життя. Спойлер: драма має щасливий фінал.

Оксана має гарну засмагу, як після відпустки на островах. У відпустку так досі і не вибралася, а засмагу здобула на тренуваннях. Каже, вона має світлину з Японії, де тренується перед фінішем, а температура на градуснику +42°С. Оксана бігає не сама: з нею — гайд, Микита Барабанов. Спортсменам з порушеннями зору (у її класі T12, до якого відносять людей з вадами зору) потрібні асистенти, які спрямовують їх під час стартів. Зір Оксана втратила у дитинстві після аварії, у якій постраждала вся родина. Тоді всі дивом уціліли; дивом відновився й зір — на жаль, лише частково. Заняття спортом, до якого привели її тато, майстер спорту з самбо, та мама, КМС з легкої атлетики, довелося перервати — тренуватися на рівних з рештою було вже неможливо. Але у м'якої на вигляд Оксани — спартанський характер. Вона змогла повернутися у спорт — і її тодішній тренер, сувора Марина Цицарикова, констатувала: «Вона стала на голову вищою». Ботурчук, яка втратила зір, виборола право виступити на юнацькому чемпіонаті України — і та перемога дозволила їй повернути свої позиції у спорті. Нині вона бачить, але слабко. Говорить, за стільки років звикла — дивиться телевізор, навіть читає. Єдине, щодо повідомлень, то вона віддає перевагу голосовим.

Як і будь-яка людина, Оксана не завжди здатна працювати на межі можливостей. Але їй, на відміну від інших, доводиться. Найскладніше було після народження другої дитини. Тренер Костянтин Рурак (сьогодні він тренує Оксану разом з дружиною Оленою) сентиментів не виявляв: «Що дасть моя жалісливість? Є робота — і її треба зробити». Іноді Оксана намагається протестувати: «Ну ні, кілометром я бігти не можу». — «Добре, кілометром не треба, біжи просто 5 хвилин таким темпом», — погоджуються тренери. У результаті з'ясовується, що пройдено дистанцію 1,2 км, тренери задоволені, Оксана також.

Оксана — приклад безумовної довіри, яку лише спортсмен може виявляти до наставника. Про жорстку, вимогливу Цицарикову, яка тренувала її в школі, каже, що після аварії їй потрібно було саме таке ставлення. Легендарного Віталія Саричана, який проповідував м'який, продуманий підхід і зумів привести її до першої паралімпійської перемоги, згадує з любов'ю. Коли його персонаж з'явився у фільмі, не могла стримати сліз. Нинішнім наставникам, Костянтину та Олені Рурак, удячна за тренерські хитрощі та плавний розвиток її потенціалу.

«Від тренера залежить дуже багато, — пояснює бігунка. — Він не повинен вичавлювати всі соки зі спортсмена: не можна робити ставку лише на один олімпійський цикл». У професійному спорті типовий підхід «перемога за будь-яку ціну», коли після одного успішного сезону атлет зникає з горизонту. «Краще пожертвувати одним стартом і посісти третє чи четверте місце, — каже Оксана, — зате продовжити спортивне довголіття у більш щадних режимах». Руракам Оксана вдячна за те, що вони зберегли її здоров'я і не призвели її до низки нескінченних травм і відновлень. Сьогодні спортсменка не заперечує, що все ж таки може полетіти до Парижа — тим більше, що цикл підготовки обіцяє бути відносно коротким — лише три роки.

Оксана каже, що вимоглива до себе та вміє терпіти, якщо треба. «Навіть коли дуже важко, я кажу собі: колись складний період закінчиться. Потім стане легше». Так було, коли народилася друга дитина; так було, коли підготовка до Паралімпіади тривала п'ять років. Як тільки стало зрозуміло, що чітко спланований 4-річний паралімпійський цикл має тривати ще один рік, Ботурчук із властивим їй оптимізмом почала шукати в цьому позитив — і знайшла: «Так це ж на краще — мине ще рік після других пологів, я краще відновлюся».

Оксана не планує зупинятися на досягнутому — ні на кар'єрі, ні на дітях: мріє про ще одну дитину — і про тренерську роботу. До декрету вона успішно викладала в Університеті внутрішніх справ у Дніпрі. Студенти її любили — і за її щиру любов до справи, і за інсайдерські байки про професійний спорт. Її довго турбувало одне: як же у тренерській роботі засікати час спортсмена з віражу на віраж? "Якщо 300 метрів, я встигну перебігти, — думала вона, — а якщо 200?" А потім згадала, як у дитинстві, коли зір після аварії зник майже повністю, вона просила сестру подивитися, хто грає у дворі. Та зі шкодливості відповідала: "Не скажу". Тоді самостійна Оксана вигадала вихід — брала бінокль — і на максимальній потужності вираховувала дітей. «До всього можна пристосуватися», — робить висновок вона. І придивляється собі бінокль на майбутнє.

У неї в принципі світлий характер, але, крім цього, допомагає й перша психологічна освіта. А ще — батьківське виховання, завдяки якому вона знає: треба завжди розраховувати лише на себе. Цей інсайт її спіткав при народженні доньки: настала мить, коли вона зрозуміла, що тепер усе залежить лише від неї самої, ніхто не допоможе. Те ж саме і з олімпійськими перемогами: «Тренери, масажисти, лікарі зробили все, що могли. А потім настає мить, коли все. Сама».

Оксана самостійна у побуті, але за кермо зі зрозумілих причин не сідає — мріє про комп'ютерну програму, яка працювала б як автопілот. Каже, що їй полегшують життя звукові світлофори. Якщо поряд люди, то вона переходить дорогу разом із ними, а от якщо вона сама, а на вулиці яскраве сонце, то нічого не видно.

Коли спортсменка на зборах, вона має 9 тренувань на тиждень (вранці — бігові відрізки, біг з вагою, з візком – з обтяженням, одним словом; увечері — довга розминка, стрибкова робота, штанга, напівприсідання, присідання); четвер — день відпочинку («Ми бігаємо крос»). У неділю Оксана просить вихідний — «через поважний вік». Завдяки такому графіку статура у неї — на заздрість: компліменти кубикам преса регулярно прилітають до Інстаграма.

Тим, хто зараз переживає скрутний час, Оксана каже: «Якщо так склалися обставини, треба жити в новій реальності, з корективами, які внесло життя, — каже вона. — Маючи бажання та силу духу, можна зробити все. Може, не в цьому місці, може, не зараз — через рік, два чи три, — може, іншим шляхом. Головне — вірити та йти до мрії. Не треба зневірятися. Ми самі відповідаємо за своє життя».

спорт · здоров’я · «Без обмежень» ·

Ще в розділі Персона

Популярне