RU UA

Журнал VOGUE

Підписатися
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь, що ознайомились з оновленою політикою конфіденційності і погоджуєтесь на використання файлів cookie.
Погоджуюсь

Співачка Laura Marti — про нову музику, пандемію й те, що означає бути незалежною артисткою

24 липня 2021

16 липня українська джазова співачка Лаура Марті відсвяткувала свій 34-й день народження безпосередньо на сцені. Лаура відіграла великий концерт у Києві, на березі Дніпра, — перетворивши його на веселу вечірку для фанів, друзів і рідних. Уже 18 серпня Лаура дасть концерт у Львові. Vogue.ua спіймав співачку між двома подіями й розпитав про життя, пандемію й те, чому шлях незалежного музиканта — це «гра в довгу».

«Українка з вірменським корінням і бразильським серцем» — так представляється Лаура Марті. Вона виросла в Харкові, закінчила Харківське музичне училище ім. Б. М. Лятошинського по класу «джазове фортепіано». Її батьки вірмени, а 1988-го сім’я разом з однорічною Лаурою та її сестрою Христиною змушена була виїхати з Кіровабада (азербайджанське місто Гянджа до 1989 року мало назву Кіровабад), де тоді почалися погроми. Лаура виросла в Україні, тут стала співачкою, але саме її непроста життєва історія лягла в основу творчості. Лаура — справжня людина світу: співає кількома мовами, працює із західними музикантами, а за останні кілька років встигла запустити і бразильський музичний проєкт, і вірменський етноджазовий, адже переконана, що музика не знає кордонів і меж. Крім власних джазових і поппроєктів, Лаура входить до складу Nataliya Lebedeva Trio і «Jazz in Kiev Band» Олексія Когана, до того ж вона — постійна учасниця міжнародних фестивалів: Leopolis Jazz Fest Jazz nad Odrą, Lotos Jazz Fest та інших.

— Що ти відчуваєш після концерту? Ти ж відзначила день народження на сцені...

— Я дуже задоволена концертом і неймовірно вдячна всім, хто допоміг його організувати, — моїй команді й партнерам. Вдячна людям, які прийшли й дозволили собі влаштувати свято. Це справді була вечірка з приводу дня народження, а не стандартний концерт: я багато спілкувалася з людьми, виходила в зал, ми танцювали й спілкувалися, пили шампанське, дивилися захід, знімали сторис. Нам вдалося ощасливити публіку — я багатьох встигла обійняти, з багатьма потанцювати, а люди досі пишуть мені «спасибі за концерт». Ну а тепер я вже щосили готуюся до нового концерту — цього разу у Львові.

— Я прочитала в релізі концерту, що цей виступ для тебе — ще й можливість розповісти про свою соціальну місію. Можеш теж трохи докладніше розповісти, що ти маєш на увазі?

— Так, на це мене надихнула моя мама. Мама приїхала до Харкова з Азербайджану й вона така людина, яка все життя, весь час допомагає людям, — є гроші, немає грошей. Це її внутрішній потяг. Допомога студентам, побудова вірменського храму — вона всім готова допомогти. Я довго спостерігала за нею і тепер зрозуміла, що теж можу бути корисна людям. Я поки з головою не пішла в це, але, в будь-якому разі, можу допомагати, говорити про це на різних майданчиках. Я охоче беру участь у соціальних проєктах, даю квитки на свої концерти тим, хто їх потребує. А ще мені хочеться своєю історією і прикладом надихати юних дівчат зі східних сімей. Я сама не раз стикалася з консервативним думкою, що музика для пристойної дівчини зі сходу — це несерйозне заняття. Мені хочеться розвінчати цей стереотип.

На жаль, шоу-бізнес сам часто підкріплює його тим, що продає більше секс, ніж музику. Але мені хочеться говорити звідусіль: «Ні, це — шляхетна професія». Якщо ти справді хочеш працювати у сфері музики, розумієш, що ніде в іншому місці ти себе не бачиш, і робиш це від душі — то так, буде важко, дико важко, але якщо ти іншого не можеш і дихаєш цим, то завжди доб’єшся свого. Але потрібно бути готовим до складнощів, зокрема й побутових. Я, наприклад, досить довго жила в гуртожитку, і не соромлюся цього.

— Коли переїхали до Харкова з Азербайджану?

— Так, спочатку жили всією юрбою в комуналці. І бабуся, і ми з сестрою і мамою, брат мами, наша тітка. Загалом нас було багато. Потім отримали однокімнатну квартиру. Бабуся вранці заварювала смачний чай, який ми збирали разом, все викладала, відчиняла двері (ми жили на першому поверсі) і запрошувала всіх до нас у гості.

— Де ви чай збирали? У Харкові?

— Ой, бабуся знаходила. Ми їздили в ліс... А вдома вона на першому поверсі відчиняла двері навстіж і уявляла, що вона досі у Вірменії.

— Торік, під час карантину, ти взяла участь у проєкті «Голос країни». Розкажи, що він дав тобі?

— Тоді знову зчинилася різанина. Нагірний Карабах. Було складно, жахливо складно читати новини звідти. Ми всі дуже переживали, мама була занурена в новини. А я знала, що вона завжди мріяла побачити мене на цьому шоу, і мені так хотілося її підтримати, я згадала про цю її мрію — і вирішила спробувати.

І, знаєш, напевно, варто було спробувати. Це цікаво. Адже я на конкурси вокальні ніколи не їздила, бо в дитинстві, коли намагалася, мені сказали, що в мене, мовляв, такий дорослий тембр, і тут мені немає з ким конкурувати. І ось, через роки, я спробувала позмагатися з іншими артистами й розсмакувала, для мене це було в якомусь сенсі грою. Плюс я багато чому навчилася в технічному сенсі. Мені цікаво буде в майбутньому, можливо, робити якісь масштабні шоу. І мені було дуже цікаво подивитися, як це працює. Як за секунду створюється номер, як за кілька днів люди роблять величезне, ефектне шоу. Зі мною ніколи так не працювали. Я завжди працюю над собою сама, а тут ціла команда, яка з тобою все опрацьовує. Так я отримала у свої 34 роки якийсь досвід, який артист, можливо, має отримувати набагато раніше. Я його отримала, оцінила, подякувала всій команді.

— Як ти провела карантин? Чи була розгубленість?

— Я пішла на карантин у повному роздраї, тому що на березень у нас був запланований тур на 10 міст. І за день до першого концерту я дізналася, що тур скасовано. Я прийшла додому й проспала, напевно, півтори доби. Але я оптимістка й швидко себе опановую — поплачу день-два, потім кажу: «Так, ну все, живемо далі».

На карантині я присвятила себе музиці. Знаєш, щоб справді бути кваліфікованим фахівцем, треба музикувати по вісім годин на день. Інакше гратимеш не дуже. Ну п’ять щонайменше. І, як ти розумієш, якщо починаються інтерв’ю о 10 ранку, потім знімання, а відтак гастролі чи ще якісь проєкти, то музикувати виходить не п’ять годин на день, а пів години. Я помітила, що дуже втомлююся від публічності, — зазвичай витримую місяць, а потім спересердя кажу: «Та я музикант, врешті-решт, чи я просто, інстаграмний персонаж?!» (Сміється.)

Тому на карантині я отримала задоволення: вправлялася в музичній грамоті, згадала гармонію, сольфеджіо, двоголосся. І я була щаслива, тому що одна річ — підтримувати себе в тонусі, а інша — прогресувати. Рости! Музиканту треба рости! Я маю амбіції робити серйозні джазові проєкти за кордоном, з великими артистами. Для цього мені треба весь час удосконалювати свої навички. Саме цьому я присвятила карантин, а ще почала викладати.

Але нині все повернулося на круги свої. (Сміється.) 70% свого часу я не музикую, а розв’язую організаційні питання. Але я це роблю свідомо — мені цікаво розібратися й у фінансових питаннях, і в питаннях менеджменту та піару.

— Це шлях незалежного артиста?

— Це шлях артиста не дурня (сміється)! Але спершу я страждала через це. Страждала тому, що хотіла лише мати справу з музикою і не знати цього всього. Потім я зрозуміла — не вийде. Ми ж самі робимо себе. Я на майданчику не зірка. Я до останнього, до виходу на сцену розбираюся в усіх деталях, спілкуюся з техніками, в усе заглиблююся.

Я кажу це, щоб молоді артисти не мали ілюзій. Дуже багато хто розбивається об цю мить сподівання: «Де ж воно, де ж успіх?». Але якщо ти хочеш бути артистом — це гра в довгу.

— Знаю, ти нині працюєш над новим альбомом? Яким він буде?

— Минулого року, під час карантину, я написала більш як п’ять композицій. Також записала спільні треки з нью-йоркським піаністом Михайлом Цигановим. Готую ще кілька колаборацій.

Я експериментую, але ніколи не лукавлю із собою. Для мене це найголовніше. Я пишу тексти й музику так, як того потребує в цю мить моя душа. Думаю, що саме цю свободу повинен мати справжній музикант, артист. Співати треба тільки про те, у що сам закоханий і щиро віриш.

Ще в розділі Музика

Популярне