Журнал VOGUE

Підписатися
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь, що ознайомились з оновленою політикою конфіденційності і погоджуєтесь на використання файлів cookie.
Погоджуюсь

Втрачене життя: художниця Саша Анісімова – про те, як вона почала малювати Харків

04 квітня 2022

Зворушливі роботи харківської ілюстраторки Саші Анісімової облетіли весь світ. Те, що зображує мисткиня, інакше як вкрадене життя не назвеш. Зруйновані будинки Харкова, а в них – немов дитячою рукою намальовані постаті людей, що зайняті буденними справами: хтось працює, хтось практикує йогу, а хтось читає книгу. Про те, як виникла ця серія та як на неї реагує світ, Саша Анісімова розповіла vogue.ua

Я народилася в Харкові, все життя тут прожила й ніколи не хотіла поїхати. Харків мене нескінченно надихає. Але жорстока війна змусила мене покинути рідне місто – і тепер я щодня мрію повернутися до Харкова. 18 березня мені виповнилося тридцять років. Я рідко відзначаю свій день народження, але цього року подумала: 30 років – це важлива дата, треба щось вигадати, влаштувати велику вечірку. Що ж, тепер я ніколи не забуду цього дня.

Я з тих, хто до кінця не вірив, що розпочнеться війна. Мій хлопець казав увесь лютий: «Зберімо речі». А я не вірила – зрештою, нічого й не зібрала. Ми прокинулися вранці 24 лютого від вибухів – тряслися вікна, трясся весь дім, ми на власні очі бачили вибух просто навпроти будинку.

Ми поїхали втрьох – я, мій хлопець і наш собака. Спершу були на заході України, тепер у Черкасах. Звісно, щохвилини я відчуваю сором – за те, що в безпеці, за те, що мене не бомблять, на відміну від моїх близьких… Моя бабуся з тіткою й дядьком залишилися в Харкові, але пізніше виїхали. Батько опинився в Буковелі напередодні, там і лишився. Нині в Харкові перебувають кілька моїх близьких друзів, але всі зайняті справою. Мій близький друг оператор, він знімає відео для різних медіа й фотографує. Пам’ятаєте, кілька тижнів тому Девід Бекхем віддав свій інстаграм-акаунт харківському лікарю? Відео для інстаграму знімав саме мій друг.

За освітою я архітекторка-реставраторка, закінчила Харківський університет будівництва та архітектури. Але за професією не працювала, захопилася графічним дизайном. Перші два тижні війни я перебувала в прострації: читала новини й не вірила, і нічого не могла малювати. А потім друг надіслав фото зруйнованого будинку в Харкові – я знаю цей будинок, бо часто ходила повз нього в гості до сестри – і я взяла планшет і почала малювати.

Я завжди цікавилася тим, як живуть люди. Це так дивно: ми живемо в однакових панельних будинках, зовсім близько одне до одного, нас розділяє часто лише одна стіна, але яким різним життям ми живемо!.. Мені завжди було цікаво, що заховано за вікнами та дверима: адже поки я сиджу й працюю, хтось поруч грає на гітарі, а хтось інший практикує йогу. Тому на моїх малюнках – звичайний день пересічних людей. Хтось дивиться у вікно, хтось займається спортом, хтось вийшов курити. Прості речі, які ми втратили...

Спочатку ці малюнки були просто можливістю виплеснути сумні емоції. Я малювала те, що мені було близьке: вулицю, якою ми ходили в гості до сестри; знайомі кав’ярні, де я любила пити каву вранці. А тепер зрозуміла, що малюю не просто так, а щоб не забувати цих моментів. Щоб пам’ятати, щоб знати, що все це ще буде.

До того, як я опублікувала малюнки, я мала десь 1000 підписників в інстаграмі – я ж ним ніколи не опікувалася. Нині їх 7000, а під першим малюнком – понад 20 тисяч уподобайок. Мені приємна увага, але дуже сумно, що вона з цього приводу. Я скидала мої інтерв’ю своїй тітці, вона прочитала й сказала, що ніколи не була щасливішою!..

Мені часто пишуть європейці, дякують за малюнки, підтримують; звертаються західні журналісти. Преса запитує, як я вигадала ці малюнки і що вони для мене означають – але, якщо чесно, з європейськими журналістами мені важливіше говорити не про мистецтво, а про війну. Про те, що відбувається в Харкові, Маріуполі, Бучі та інших містах. Я дивлюся на фото з Бучі; дивлюся на фото мертвого російського солдата, якого знайшли з прикрасами, які він поцупив – і я не можу осмислити цю жорстокість. Мені пишуть представники європейських галерей, багато хто пропонував продавати мої малюнки як NFT. Але поки що це дуже болісно.

24 лютого ми поїхали з дому з однією сумкою, тож кілька днів тому вирішили з’їздити до Харкова, щоби забрати деякі речі. Зробили одним днем. Їхати було дуже страшно – але насправді все виявилося не так моторошно. На дорогах багато блокпостів, все контролюють наші найсміливіші хлопці. Військовики так позитивно налаштовані, що дуже розслабляють. Жартують, усміхаються, частують чимось. Наші воїни – чудові люди!


Ми їхали до Харкова й боялися того, що побачимо. Але приїхали й зрозуміли: попри весь жах, Харків тримається! У нас у місті чисто – просто уявіть собі! Щодня місто зазнає бомбардування – але зранку відважні комунальники виходять на вулиці й усе прибирають. Фарбують огорожі, лагодять дороги! У Харкові мешкають великі люди! Коли я в сльозах забігла до рідного під’їзду, то зустріла сусідку. Вона спитала: «Може, вам хліб потрібен? Нам привезли багато хліба». Приїжджаєш до Харкова, він обстріляний, зруйнований, поранений – а тобі пропонують хліб. Неймовірне місто!


Коли зайшли додому, я ревіла. Почалася паніка: а що взяти? Найважливіше – що це? Кожна річ щось означає! Кожен камінчик, привезений з мандрівок на море. Кожен малюнок. У результаті взяла якийсь одяг і лише кілька університетських малюнків. Дивилася на свою квартиру та плакала. Вона така затишна. Така моя. Така рідна.

Коли я зібралася, залунала сирена. Так, ми чуємо її і в Черкасах, але внутрішньо я знаю: сирена в Черкасах – так, ховатися треба, але це таки не страшно. У Харкові ситуація зовсім інша – стало лячно. Вибухи були чутні, але далеко й глухо. Напевно, це вивозять сміття – так я обманювала й заспокоювала  себе.

Я дуже хочу повернутися додому, дуже хочу до рідного Харкова. Я розумію, що через сусідство з Росією це не дуже безпечне місце. Тепер я завжди думатиму про цього огидного сусіда, а проте хочеться повернутися скоріше, щоб бути корисною. Щоб відновити місто. Адже Харків дуже гарний, це місто зі своїм характером. Він хоч і сірий, але це чудова сірість. Для мене вона завжди була загадковою. Сірість конструктивістського Харкова – вона насправді прекрасна.

Мої малюнки привернули увагу, і нам вдалося запустити невеликий благодійний проєкт. Ми почали друкувати футболки й назвали цю ініціативу Klaptyk. Мені здається це символічним: ми всі маленькі частинки великої нації. Всі гроші від продажу ми спрямуємо на допомогу харківським комунальникам – великим людям, які лагодять труби просто під градами.

Нещодавно мені написав один видавець з Європи, який пропонує зібрати мої малюнки в книгу й надрукувати. Це хороша ідея, але мені соромно це робити. Хто я така, щоб випускати книгу та говорити про війну? Коли в країні стільки сміливих людей – лікарі оперують і приймають пологи в підвалах, військовики захищають нас на передовій... Мені соромно – я весь час у безпеці – а є стільки по-справжньому героїчних людей.

Ще в розділі LIFE

Популярне