RU UA

Журнал VOGUE

Підписатися
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь, що ознайомились з оновленою політикою конфіденційності і погоджуєтесь на використання файлів cookie.
Погоджуюсь

Режисерка Ірина Цілик – про зйомки фільму "Земля блакитна, ніби апельсин"

25 квітня 2020

Режисерка Ірина Цілик – про власну документальну стрічку «Земля блакитна, ніби апельсин», один з найуспішніших українських фільмів за останні роки. Прем’єра відбудеться онлайн 25 квітня в рамках фестивалю документального кіно Docudays.

Ірина Цілик

У дебютного повного метра письменниці і режисерки Ірини Цілик надзвичайна фестивальна історія. У січні фільм взяв нагороду за найкращу режисуру в категорії документального кіно на американському фестивалі Sundance Film Festival– і це прецедент для України. Згодом картину показали на фестивалі у нью-йоркському МоМА, потім був Berlinale і ще декілька фестивалів. Цей прекрасний міжнародний трип фільму дещо підбила пандемія COVID-19: у березні Ірина з командою прилетіла на фестиваль у Прагу і вже на місці дізналася, що фестиваль скасували. Скасовані також поїздки до Брюсcеля, Лондона, Торонто, Варшави. Але 25 квітня відбудеться онлайн-прем’єра в Україні – стрічку «Земля блакитна, ніби апельсин»покажуть у рамках конкурсної програми фестивалю Docudays. Режисерка не готувалася до того, що її перший фільм українські глядачі побачать на своїх моніторах – але ставиться до нових викликів по-філософськи. Про те, як змінив її фільм, який розповідає історію дивовижної родини з села Красногорівка у прифронтовій зоні на Донбасі, Ірина відверто розповіла vogue.ua

Кожен, хто складає історії, знає, що найважливіше в них – люди. Як ви з командою знайшли таких неймовірних героїв для вашого фільму?

Завдяки проєкту «Жовтий автобус» (це гуманітарна програма для школярів Донбасу, в рамках якої кінематографісти вчать дітей знімати кіно – прим. ред.). Продюсерка нашого майбутнього фільму Анна Капустіна якраз була однією з тих, хто цей проєкт рухав вперед. Їй спало на думку, що було би круто зняти фільм про «Жовтий автобус», і вона шукала режисера. Сталося так, що буквально за тиждень до пітчингів Держкіно режисерка, з якою вони працювали, вийшла з проєкту, і Аня запросила мене. Коли ми почали працювати, їздити на схід і щось знімати, зрозуміли, що історія трансформується. Там ми познайомилися з двома дівчатами, Настею та Мирославою, які брали учать у кінотаборах. Разом з тим приглядалися до різних дітей, бо планували знімати груповий портрет підлітків. Але сталось так, що одна з дівчат, Мирослава, запросила нас до себе в гості в Красногорівку – і буквально за один день, що ми провели з нею та її родиною, ми зрозуміли, що вони дуже круті. В нас з оператором просто спрацювала «чуйка», що з цього можна буде зробити фільм.

"Земля блакитна, ніби апельсин"

Вам дуже повезло з героями – у них стільки життєвої сили.

Я думаю, в цьому і є задача документаліста – знайти людей, за якими безкінечно цікаво спостерігати у кадрі. Для мене це взагалі новий досвід, і коли я тільки починала, не було розуміння, як будувати історію. Ясно, що документалістика — це щось живе, драматургія народжується на твоїх очах. І герої також змінюються – від того, що в їхнє життя втручається камера. Це певний симбіоз – ви з ними зростаєтеся, і вони навіть починають діяти по-іншому, коли ви поряд. Але все-ж таки важливо мати певне усвідомлення історії на початку. І ще дуже важливо приймати правильні рішення під час зйомок – наприклад, виокремлюючи певну лінію. Наведу приклад: я, знімаючи фільм, одразу не зрозуміла, що найголовніший герой там мама, Ганна. Я продовжувала за інерцією спостерігати за дітьми і вже потім прийшла до розуміння, що мама – центрова героїня.

Розкажи більше про маму – вона, мені здається, уособлює образ сильної української жінки.

Так, з одного боку, Аня є втіленням образу тих українських жінок, які звикли все брати на свої плечі і тягнути вперед. З іншого боку, в чомусь вона не схожа на інших. Насправді, окрім того, що вона дуже сильна, вона по-життєвому надзвичайно мудра. У неї швидкий і пластичний розум. За освітою вона ветеринарка, пробувала і те, і се в житті – і це все були дуже далекі від мистецтва професії. Але коли її діти принесли з табору нове захоплення кіно, вона швидко всьому навчилася. Наприклад, щоб їм допомагати, опанувала монтажну програму. Потім почала вивчати, що таке драматургія, як пишуться сценарії, а зараз, вже після зйомок, в їхній школі мистецтв вона відкрила маленьку студію для дітей, де навчає кіномистецтву місцевих підлітків. Прекрасно, що вона так легко дозволяє собі пробувати все нове, і це при тому, не забувайте, що в неї п’ятеро дітей (в фільмі ми бачимо чотирьох дітей Ганни, але якраз у день нашого інтерв’ю Ганна народила п’яту дитину — прим. ред.). Мене все це заворожує. А ще цікава її роль мами – безперечно, найважливіша роль у її житті. Вона робить все, попри обставини, щоб її діти розвивалися як особистості та виросли гарними людьми. Саме тому, що Аня така, нам настільки цікаво дивитися фільм про неї.

"Земля блакитна, ніби апельсин"

Поговорімо про особливості роботи в документальному кіно. Чи були такі моменти, коли герої просили: «Іро, ми б не хотіли, щоб ти це показувала…» І що ти робила у таких випадках?

Різні режисери користуються різними інструментами. Наприклад, зараз вся кіноспільнота обговорює, які інструменти використовував російський режисер Ілля Хржановский під час зйомок свого фільму «Дау» – я згадала про це тому, що знаходжуся під враженням, і тому що це гібридне кіно, в якому поєднано методи створення ігрового і документального. Але будь-який документаліст рано чи пізно стикається з питаннями етики та з тими червоними лініями, які ми самі для себе встановлюємо.

Для мене мій фільм став першим тривалим досвідом зйомок героїв, тому були ситуації, коли я не розуміла, чи можу я так поводитися і чи не починаю маніпулювати або підштовхувати своїх героїв до певних дій. Тоді я себе зупиняла. Це як в будь-яких взаєминах – я впевнена, режисер-документаліст має бути тонким психологом. Наприклад, коли ти будуєш з кимось стосунки, ти теж у дружбі намацуєш межі дозволеного і з часом розумієш, що ті чи інші твої дії можуть скривдити близьку людину. Тут те саме. Кіно — це одне, але взаємини для мене на першому місці. Я з тих, хто вважає, що мета не виправдовує засоби.

Щодо фільму, то переважно у нас все було дуже ніжне, але був і момент, коли найшла коса на камінь (сміється – прим. авт). Мирослава, старша донька Ганни, вступала в інститут у Києві, і я дуже хотіла знімати її під час вступу. Мирослава сказала, що не хоче, і мене це сильно засмутило. Мені буквально горіло і пекло, і здавалося, що мені цей матеріал дуже потрібен. Але потім я зрозуміла, що заходжу на заборонену територію – це її життя, і абсолютно нормально, що вона не хотіла впускати мене туди. Вона розуміла, що при камері вона буде більш вразливою під час іспитів і, можливо, камера їй нашкодить. Тому я зрозуміла, що якось проживу без цього матеріалу. І це для мене був дуже хороший урок – іноді треба вчасно зупинятися. Значно важливіше залишитися чесними одне з одним і зберегти людські стосунки.

Ірина Цілик в проекте Vogue UA & Tiffany #loveletters

 

Як фільм вплинув на життя твоїх героїв?

Я думаю, рано говорити про наслідки, але мені цікаво думати про те, навіщо вони взагалі погодилися. Вони зробили це легко, тоді і близько не підозрюючи, що проникнення в їхнє життя буде таким глибоким. Я думаю, в певний момент вони навіть шкодували… При тому що вони швидко звикли до камери, поводилися розслаблено, і нам дійсно вдалося стати частиною їхнього життя. Тому цей фільм і має такий сильний ефект – вони не грають щось про свою сім’ю, щоб показати себе з якось гарного боку.

Я багато разів ставила собі це питання – чому вони погодилися і що фільм їм дасть. Мені здається, після зйомок ці діти усвідомили, що світ значно ширший і має більше відкритих дверей, ніж вони можуть думати, живучи у Красногорівці. Навіть цей досвід міжнародних фестивалів. Це щось неймовірне, коли ти, студентка другого курсу кіновишу, вже побувала на Sundance, Berlinale – це про Мирославу, яка їздила з нами по всіх прем’єрах. Мирослава говорила мені, що ці поїздки перевернули її уявлення про світ можливостей, що вона хоче багато працювати і теж знімати фільми, які їздитимуть на фестивалі.

Ти багато розповідаєш про те, як фільм вплинув на твоїх героїв, а як ці зйомки змінили тебе?

Слухай, ну я прожила ціле маленьке життя за ці два роки. Я виросла професійно. До того я мало знімала як режисер – я з тих, хто довго наважується на все нове. Тому мене цей проєкт дуже багато чого навчив. Я відчула в собі режисера, насправді.

"Земля блакитна, ніби апельсин"

В одному з інтерв’ю ти говорила про те, що ваша продюсерка Анна Капустіна ще до того, як фільм був готовий, провела дуже серйозну роботу по його промоції, тому що насправді тільки 5% nonameстрічок потрапляють на Sundance — зазвичай відбирачі задовго до фестивалю стежать за потенційними фільмами-учасниками. Що саме треба робити, щоб про твій твір дізналися у світі?

Я днями бачила пост у Facebook, там хтось не полінувався та підрахував з огляду на статистику, який відсоток вірогідності того, що фільм українського режисера потрапить на фестиваль Sundance. І це дуже маленький відсоток. Тут має спрацювати сукупність факторів, і один з них — це просування фільму на етапі його створення. Дуже важливо, щоб проєкт був представлений на професійних майданчиках ще на етапі розробки. Його подають на різні пітчинги й форуми, де ти його представляєш людям з кіноіндустрії, потенційним партнерам. Ми так знайшли наших копродюсерів у Литві, так само отримали два гранти з Нідерландів; так само знаходяться сейлз-агенти та відбирачі на фестивалі. Я маю на увазі, що про фільм мають чути ще на етапі створення. І якщо проєкт цікавий, у нього є шанси бути поміченим. З нами так і сталося.

Що дав тобі Sundance?

Такі нагороди дають публічність і голос – і можливість привернути увагу не тільки до власних проєктів, але й до України та нашого кіно у цілому. І цим треба користуватися – не можна відсиджуватися у тіні. Хоча я не можу сказати, що отримую задоволення від великої кількості інтерв’ю – а на фестивалі їх було декілька на день. І якщо говорити про себе особисто, то факт перемоги на Sundance мене поки дещо лякає. Маючи такий пункт в cv, мусиш розуміти, що й очікування тепер вищі. Страх другого фільму ніхто не скасовував. З іншого боку, якось через це треба переступати і працювати далі. Тим паче я хочу пробувати щось нове і в різних жанрах. Я ще не знаю, який я режисер і що хочу знімати.

Ірина Цілик на Санденсі

Про що на фестивалі журналісти та глядачі запитували найчастіше?

Багато хто говорив, що у фільмі дуже акцентована не тільки тема війни та миру, але й тема сильних жінок. Дивно, тому що про цю лінію я взагалі не думала в процесі зйомок. Я і гадки не мала, що вона вийде на передній план, але так сталося. В фільмі дійсно домінує сила жінок. Там майже немає чоловіків. Є жінки – Ганна, її мама, сестра – які, об’єднавшись, тягнуть все на своїх плечах. Мені це здається звичним, всі ми бачимо таких жінок у своїх родинах і сприймаємо це не як щось особливе, а навпаки — як тривіальне. А коли ти показуєш фільм у США, присутні звертають на це увагу. І постійно запитують – а де чоловіки в твоєму фільмі?..

Карантин застав фільм на злеті, знаю, що про скасування одного з фестивалів у Чехії ти дізналася вже тоді, коли прилетіла туди…

У нас скасовано купу поїздок у квітні та травні, багато фестивалів переходять в онлайнформат. Намагаюся ставитися до цього спокійно та філософськи, але гіркота є – кар’єра твого фільму на злеті, і тут тобі обрізають крила. З іншого боку, нам пощастило значно більше, ніж колегам, у яких прем’єри мали би бути навесні. Та й насправді, ми ще не знаємо, які в нас усіх виклики попереду.

Ірина Цілик на Берлінському кінофестивалі

Коли Docudays запропонували тобі зробити прем’єру онлайн, як ти відреагувала і що хвилює тебе у зв’язку з показом найбільше?

Зрозуміло, що це зовсім не та прем’єра, про яку ми мріяли в Україні, тому рішення показати фільм онлайн є для нас компромісним. Але ти приймаєш це і рухаєшся далі, якщо хочеш, щоб щось відбувалося. Я заспокоюю себе тим, що, можливо, онлайн фільм подивиться більше людей – не треба купувати квиток та їхати до кінотеатру, можна переглянути вдома… Мені дещо прикро думати про те, що глядачі можуть ставити фільм на паузу, відволікатися від нього, дивитися на не дуже якісних моніторах без навушників... Ми так працювали над звуком, в нас дуже талановитий оператор В’ячеслав Цвєтков. Хочеться, щоб люди це відчули. Але не тільки у нас посипалися деякі плани, як картковий будиночок, – це відбувається з усім світом. Не варто зациклюватися на поганому – подивимося, яку користь кінематографістам можуть принести онлайнфестивалі. Це новий досвід.

Текст: Дар'я Слободяник

Кинопремьера ·

Ще в розділі Кіно

Популярне