RU UA

Журнал VOGUE

Підписатися
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь, що ознайомились з оновленою політикою конфіденційності і погоджуєтесь на використання файлів cookie.
Погоджуюсь

Зрілість «Молодості»: інтерв’ю з артдиректором кінофестивалю Андрієм Халпахчі

28 травня 2021

Артдиректор кінофестивалю «Молодість» Андрій Халпахчі — про нові виклики, фільм, який відкриватиме програму, і про те, чому бути глядачем-снобом уже не модно

Андрій Халпахчі

Андрій Халпахчі знає про кінофестиваль «Молодість» усе. Халпахчі очолює його мало не 30 років, хоча прийшов у команду з іншої індустрії — був інженером, кандидатом технічних наук і пристрасно любив кіно. Інтелектуал і кіноман, якого знають далеко за межами України, за ці роки Андрій став уособленням кінофестивалю: говориш «Молодість» — маєш на увазі Халпахчі, й навпаки. Напередодні ювілейного кінофестивалю, який розпочнеться вже 29 травня, ми завітали в гості до Андрія — його затишний кабінет міститься в Будинку кіно, який був фестивальним центром майже 50 років.

Vogue.ua розпитав Андрія Халпахчі, чим живе фестиваль тепер, як на нього вплинула пандемія, що відбувається з українським кіно — і не лише про це.

В історії «Молодості» можна виділити кілька періодів: бурхливі 1990-ті, яскраві нульові, коли на фестиваль приїжджали зірки з Голівуду та Європи; певний штиль у 2010-х, коли великі кінотеатри привернули увагу до себе. Які часи фестиваль переживає нині, в епоху пандемії?

Для того, щоб відповісти, треба згадати минуле. Я прийшов у команду фестивалю в 1989 році в період перебудови, коли не стало цензури. Це дуже важливо: ми робили те, що до цього було заборонено, показували вільні, відверті, сміливі фільми. Пам’ятаю, як всі обговорювали: «ах! покази Фассбіндера», «ах! покази Джармена» — сенсація за сенсацією… На початку 1990-х фестиваль отримав статус міжнародного, і це також був значущий період, бо Україна стала незалежною і ми відчували цікавість до себе з боку Європи. Роки незалежності теж сприяли розвитку фестивалю, бо з’явилися посольства, і це нам дуже допомогло. Це був період вибуху.

Сьогодні працювати важче, тому що значно більше інформації навколо, будь-який фільм можна знайти в інтернеті. Плюс, на щастя, українці набагато більше подорожують. Якщо раніше в Каннах була одна людина від України, то нині це близько 300 осіб. Тому багато що з того, що ми показуємо на фестивалі з Канн, наші люди вже бачили. Складніше стало знайти родзинку і познайомити зі ще невідомим.

Софі Лорен на кінофестивалі «Молодість»

Безумовно, позначилася на нас і пандемія, але не в тому сенсі, що мало знімали кіно й нам нічого показати. Навпаки, мені здається, кіновиробництво постраждало від пандемії найменше, бо кількість заявок, які ми отримали на фестиваль, величезна. Нам було з чого вибирати. Пандемія сильніше вдарила не по кіновиробництву, а по фестивалях, тому що такі події у форматі онлайн — це, на мою думку, профанація. Я вірю, що фестивалі — від слова fest, тобто «свято». Живе спілкування, фестивальна тусівка — цінні складники події. Нам дуже поталанило минулого року, що ми перенесли фестиваль з травня на вересень і змогли провести його у так званому гібридному варіанті.

Минулого року ви значно оновили команду, до неї ввійшло багато молоді. Як це вплинуло на фестиваль?

Фестиваль можна порівняти з театром: театр у своєму найкращому стані існує 10 років, а далі йому треба змінюватися. Та сама історія з фестивалем. З одного боку, він має триматися традиції, бо коли постійно змінює формат — то він жанровий, то артхаусний, то комедійний, — це означає, що його розхитує. Я радий, що в нас є основа: ми — фестиваль інтелектуального кіно. Але з іншого боку, я впевнений: треба оновлюватися. Бо змінюється аудиторія: ті глядачі, які були з нами, коли я прийшов у команду наприкінці 1980-х, зараз уже пенсіонери. Тому потрібні нові ідеї — для нової аудиторії.

До того ж активно розвивається українська кіноіндустрія. У 1990-х ми мали складнощі, бо виходив один український фільм на рік — і це було прикро, бо фестиваль усе ж таки дзеркало того, що відбувається в країні. А нині маємо набагато більше заявок, і ми маємо осмислювати цей шар кіно. Розвивається серіальна індустрія — ми на це реагуємо, тому цього року зробили серіальний пітчинг. Піднімається на вищий щабель документальне кіно, і тому в нас є документальна програма. Все змінюється, і фестиваль має відповідати потребам часу. Тож до нас прийшли молоді яскраві люди. У них є свіжий погляд, вони розуміють, що сьогодні актуальне, і я до них дуже прислухаюся.

Снобізм уже не в моді, бо історія знає достатньо прикладів прекрасного жанрового кіно

Ви кажете, що цього року дуже багато заявок. Скільки саме?

Я думаю, всього в нас було десь чотири-п’ять тисяч. Звісно, всі фільми я сам не дивився. Ми розподіляємо роботу з колегами з програмного відділу. Але це величезна праця, ви навіть собі не уявляєте, яка! Колись давно, коли я змінив роботу інженера на фестивальну діяльність, тобто на фактично хобі, моя дружина казала: «Коли це буде твоєю роботою, ти ненавидітимеш кіно». (Сміється.)

Богдан Ступка, Єжі Гофман та Андрій Халпахчі

Розкажіть, чому цього року фестиваль відкриватиме фільм «Вавилон XX». Яке значення він має для українського кіно?

Українське кіно, на жаль, переживало надто складні часи. Ідеться про подвійну, навіть потрійну цензуру, коли нас обвинувачували в націоналізмі… Кінематографістам було надзвичайно сутужно. Тож у нас величезний доробок української класики, але фільмів, абсолютно символічних для країни, не так багато. Це роботи Параджанова, Іллєнка, Муратової, Балаяна, «Камінний хрест» Осики, але більшість з них ми вже показували. А от «Вавилон XX» не повторювали, хоча цей фільм, до речі, в 1979 році переміг на кінофестивалі «Молодість». І це була перша нагорода Івана Миколайчука. Цього року, до всього, виповнюється 70 років з дня народження режисера, і це гарний привід передивитися його фільм.

Врешті-решт, картина жива, яскрава. У ній є певні речі — національні, — які тоді Івану треба було дещо приховувати, а сьогодні ми їх бачимо вже під іншим кутом зору, і вони надзвичайно актуальні. Тому мені здається, що цей фільм, особливо на площі, пролунає — з прекрасною операторською роботою Юрія Гармаша, з чудовою роллю Івана Гаврилюка, який сьогодні майже не знімається. І насамкінець: я впевнений, що фестиваль має віддзеркалювати процеси, характерні саме для України, недарма на тому ж Каннському фестивалі зазвичай фільм-відкриття — це якраз французький фільм.

«Вавилон XX»

Ви чимало років працювали у програмному відділі, вибирали серед тисяч заявок гідні фестивалю фільми. Чи маєте секрет, як знайти баланс між неупередженим вибором найкращого і тиском кінотусівки, коли дехто може подзвонити й образитися, мовляв, чого наш фільм не взято?.. Я знаю, що вас дуже поважають саме за об’єктивність і делікатність.

(Сміється.) Ой, іноді треба бути різким. Але я завжди думаю про художника: митцям важко, вони вкладають у кіно всю свою енергію та ресурс, і чути відмову для них прикро. Та, з іншого боку, коли бачиш невдалу роботу, що робити? Сказати людині в обличчя, що це погано, — невимовно складно. А якщо метр відзняв не дуже вдалу роботу? Як про це сказати? Ось ми, наприклад, часто спілкуємося з Романом Балаяном, у нас дружні стосунки. Коли він надсилає свій новий сценарій, я уважно читаю й можу сказати чесно, що мені здається невдалим. Наприклад: потрібна людина, яка допоможе розробити діалоги. А він каже: я сам знаю, над цим працюю. Але треба бути такою людиною, як Балаян, уміти критично ставитися до себе. Він —  виняткова особистість, яка прислухається до зауважень. Та лавірувати завжди важко.

Я багато спілкувався з Моріцем де Гадельном, колишнім директором Берлінського фестивалю, про це. Якось він розказав мені цікаве. «Ввечері кажу дружині: ну, відчуваю, завтра телефонуватимуть з Бундестагу». Це коли вони показали фільм, суперечливий з політичних причин. Це складно — бути об’єктивним. Мистецтво, безумовно, не відокремлене від політики, але сьогодні стільки актуальних тем, про які треба говорити. І ми як фестиваль маємо реагувати на важливі події у світі.

У нас величезний доробок української класики, але фільмів, абсолютно символічних для країни, не так багато

«Молодість» знана ще й тим, що відкриває маловідоме нашому глядачеві кіно. Наприклад, фільми з Перу, з Сингапуру, у міжнародному конкурсі цього року є фільм з Філіппін. Але чому цього кіно зовсім немає в прокаті?

Ця проблема існує у всьому світі. Колись до нас приїздила Фанні Ардан, і під час пресконференції її запитали: «Ви часто буваєте в Каннах, на інших фестивалях, які фільми ви там дивитеся насамперед?» Вона відповіла, що завжди намагається переглянути фільми з Малайзії, Сингапуру, які не побачить у прокаті дома.

У нас теж є така проблема, але це пов’язано з тим, що в нас прокат колоніальний. Бо в Україні ще досі купують фільми у московських дистриб’юторів. Ми на фестивалі не хочемо, щоб гроші йшли в Росію, тому відмовляємося показувати кіно, якщо треба платити за права російським компаніям. Але загалом наш ринок такий, і, на жаль, він розвивається дуже повільно. Мені здається, це питання до Верховної Ради — не визнавати права російських прокатників в Україні, як, наприклад, давно зробили в Прибалтиці. Тоді французькі чи інші дистриб’ютори продаватимуть права безпосередньо нам.

Плюс проблема в тому, що бракує кіно в прокаті. У Києві на тиждень 4 прем’єри — це дуже мало. У Парижі за той самий час виходить 28 фільмів, у Варшаві 15—16. Прокатники часто жаліються, що глядач не готовий до більшого, але це не так. Скаржаться й на те, що глядач нібито надто диференційований: мовляв, є ті, кому до вподоби лише бойовики, а є ті, що ходять тільки на інтелектуальне кіно. Це неправильно: культурні люди, люди широких поглядів вибирають фільм залежно від настрою. Це як література чи музика. Одне — піти і слухати Шостаковича чи Стравінського, чи Скорика. І зовсім інше — слухати естраду. Але це не означає, що коли ти слухаєш одне, то не слухатимеш іншого.

Тобто снобізм уже не в моді? Колись усі любили хизуватися, що дивляться лише артгаус…

Так, не в моді, бо історія знає достатньо прикладів прекрасного жанрового кіно. Найяскравіший з них — «У джазі тільки дівчата» — абсолютний шедевр, і в інтелектуальному плані також. До речі, можу анонсувати фільм «Серенада», який ми покажемо цього року на площі — теж приклад вдалого жанрового кіно.

Цього року світ відзначає 100-річний ювілей великого співака, тенора Маріо Ланца. Він був зіркою свого часу: його порівнювали з Карузо, він був неймовірно успішним, комерційним, багато знімався в кіно, та ще й у фільмах абсолютно кітчевих. Я дивився деякі з них підлітком і тоді крутив носом — мовляв, що за мелодрами!.. Але тепер, переглянувши їх, я дістав зовсім інші враження. Одразу розумієш, звідки вийшов Альмодовар, який уміє гратися в кітч, але водночас робить це інтелектуально — він завзятий шанувальник кіно, де знімався Ланца. І ось на фестивалі ми покажемо «Серенаду» режисера Ентоні Манна (1956). У цьому фільмі все чудово: музика, актори, атмосфера й фантастичний голос Ланца. Так, це в якомусь сенсі така собі іграшка, але винятково талановито зроблена. Я вірю, що є кіно для розуму, є для душі, а є просто для легкого задоволення.

Текст: Дар’я Слободяник

Ще в розділі Кіно

Популярне