Андрій Алферов про фільм "Острів собак" Веса Андерсона

01 травня 2018

3 травня у прокат виходить мультфільм «Острів собак». Режисер Вес Андерсон, бешкетне дитя американського кіноматографу і улюбленець всіх інтелектуалів, знову повертає нас у свою фірмову країну вічного дитинства.

«Острів собак» – дев'ятий за рахунком фільм режисера і другий, зроблений у техніці, яка була випробувана ще дев'ять років тому на «Незрівнянному містері Фоксу». Це весела лялькова трагедія, простір якої Андерсон вміло перетворює в територію дивного, інфантильного бунту дітей і самурайства псів. Замість фермерських угідь – вигадана і дуже оруеллівська Японія відносно близького майбутнього. У центральних героїв голоси перших осіб американського кіно, що входять в найближче оточення Андерсона: від Тільди Свінтон, Гарві Кейтеля і Джеффа Голдблюма – до Грети Гервіг і Білла Мюррея. А ще оскароносна Френсіс Макдорманд, Едвард Нортон, Скарлетт Йоганссон і сама Йоко Оно.

Умовний світ Веса Андерсона, який режисер традиційно, навіть у ляльковому варіанті, конструює на основі реальності, тепер включає і вигадане японське місто Мегасакі, населення якого зіштовхується з епідемією грипу. Його переносниками є собаки. Чотириногих лихоманить, спалахи агресії супроводжуються втратою координації. А для людей лютуючий грип – і, взагалі, загрожує смертю.

Винахідливий і неприємний мер виступає з ініціативою тимчасово заслати всіх без винятку міських псів, включно з домашніми, на сусідній біля Мегасакі сміттєвий острів, де з часів руйнівного землетрусу лише вітер гуляє. Насправді мер і не планує повертати собак назад, скільки б не говорили про розробку спеціальної вакцини, яка ось-ось повинна перемогти грип. Острів миттєво перетворюється на справжнє собаче гетто, а жертвою цієї жахливої ​​собачої депортації стає і пес Спотс, що належить племіннику мера. 12-річний Атарі знайде спосіб дістатися до острова (в кінці кінців він викраде літак), щоб витягнути свого улюбленця.

Як і в «Незрівнянному містері Фоксу», в приголомшливому своїм шаленим натиском «Острові ...» все зло – від людей, з їх природною жадібністю і схильністю до різноманітних змов. Люди у Андерсона – істоти, з погляду собак, незрозумілі, а тому говорять по-японськи. Собакам же автор подарував англійське звучання. І це найпростіший хід в цій досить складній ляльковій структурі, розробленій цілою компанією близьких друзів і постійних співавторів режисера: Романом Копполою, Джейсоном Шварцманом,  японськими акторами, що приєдналися, сценаристом і діджеєм Кунічі Номуром. Останній промайнув колись в «Труднощах перекладу» і андерсонівсьому фільмі  «Готель "Гранд Будапешт"», а тут ще й озвучив злобного мера Кабаясі.

Режисер, як і зазвичай, злегка соромиться. Ховаючись за формальними вправами, жартівливим тоном, ляльковими декораціями і дитячими фантазіями, Андерсон гірко жартує про речі глибоко трагічні. Часом навіть занадто. І Бог з нею, з конспірологією. Андерсонівські пси усі біди пов'язують із котячими слідами. Але режисер у своїй звичній манері прикидатись заходить ще далі. І якщо «Готель "Гранд Будапешт"», при всій структурі, повідомляв дуже точно спійманий дух мертвої, майже розірваної на частини передвоєнної Європи з карикатурами на фашистів з зигзагами замість свастик, то «Острів ...», якщо придивитися, приховує за своїм ігровим фасадом базові механізми позачасового насильства – спочатку відпрацьованих на тваринах, а потім застосованих тоталітарними режимами до людини.

Собаки у Андерсона – п'ята колона у дуже пом'якшеній редакції; метафора меншин всіх мастей – від євреїв до чорних мешканців гористої Джорджії, вічних жертв усіляких палких прихильників етнічної та культурної чистоти. За всіма цими колірними композиціями, гуркітливими японськими барабанами, багатошаровими фактурами, біжучими по екрану ієрогліфами, цитатами з вестернів і загальною дитячою інтонацією ховаються натяки на недосконалість сучасних соціальних інститутів з їх продажними медіа, латентним авторитаризмом і потоками біженців, що заселили тисячі і тисячі наспіх організованих таборів-гетто.

Але чи це головне у фільмі вихованого меланхоліка, який бунтує як може, спритно переводячи свій протест в площину іронії, мовної гри або лялькового театру? Ні.

«Острів ...» – історія втечі з умовного будинку від туги і рутини, від самого себе. Це ще один сюжет з дитинства Андерсона, який, хоч подорослішав, раз у раз повертається додому, щоб розібратися, в який же момент життя щось пішло не так.

Це спогад про фантазії, пережиті емоції і, одночасно, уявлення про те, як ці емоції слід висловлювати. При цьому, Андерсона, скільки б казок він не знімав, не назвати ескапістом. Він не втікає від реальності, а завжди лише її висловлює. Висловлює, але не наслідує. Як художник і вічна дитина, він, як і раніше, мріє перерости реальність і вийти у відкритий космос великого мистецтва.

«Острів собак» – ще одна цілком успішна спроба, де лялькові пси живуть у світі, створеному Андерсоном не за принципом реальності, розімкнутому і хаотичному, а за принципом Деміурга – метафорично-герметичному. І вже тому герої фільму – як і поважне і нещасне сімейство Тененбаум – не цілком реальні. Вони лише тіні реальності, її образи, міфи.

Текст: Андрій Алферов

Фото: Daniel Jackson

Кинопремьера ·

Ще в розділі Кіно

Популярне