Нав коло вишивки української сорочки існує дуже багато легенд. Vogue UA та Музей Івана Гончара склали хіт-парад найбільш розповсюджених.
"Бабуся зашила долю у хрестик", "мати шила на щастя" – такі слова, то ніби головний small-talk одягнених у сорочки. Вони доволі часто розповідають про символи орнаментів. Історії мальовничі, як вигадане українське село в наївних пейзажах. Сорочка – це предмет традиційної культури – і декор підкоряється функції та змісту. Етнографи пов’язують орнаменти на сорочці із "захисною функцією" натільної білизни. Вони вважаються оберегами, тому розташовані на краях речей – горловині, рукавах, подолі. Ці символи незмінно повторювали – традицію наслідували, а не аналізували.
Сучасне суспільство дивиться на традицію крізь музейне скло – вона залишилась як частина культури, а не побуту. Надмірні романтичні уявлення про минуле роблять з вишитої сорочки легенду – як і про багатостраждальну неньку-Україну.
Головна ознака її стилю – оздоблення вишивкою чорним кольором. Найдавніші зразки таких сорочок датують кінцем ХІХ ст. Свою назву сорочка отримала від топоніма – Борщівського району – але була поширена і на всьому Поділлі. Виріб напрочуд трудомісткий: вишиття однієї сорочки займало 3 місяці.
Міф. Поширена навіть у науковій літературі легенда про вічну жалобу, яку жінки носять за загиблими чоловіками.
Пояснення. Вишивка чорним існує як традиційне явище в костюмі всього Карпато-Балканського регіону. Для сорочок Борщівського регіону характерна обмеженість кольорів у вишивці – тому що майстрині, сучасною мовою, працювали з локальною сировиною – вовною чорної вівці. До того ж, був практичний резон використовувати такі нитки – вони не втрачали кольору, на відміну від анілінових, що з’явились в селах наприкінці ХІХ ст.
Лічильна гладь, або "настилування", виконують настиланням вишивальної нитки вздовж певної кількості ниток тканини. Оскільки орнаменти цією технікою часто виконували білими нитками, існує ще одна назва – вишивка біллю. Один з найдавніших зразків орнаменту лиштвою маємо на Чернігівському рушнику 1746 року, але це елегантне святкове шиття зустрічається по всій Україні.
Міф. Буденна сорочка, яку були змушені шити в умовах дефіциту кольорових ниток.
Пояснення. Для отримання білих домопрядених ниток докладали немало зусиль. Їх вимочували і вибілювали у бочці. Пасма складали шарами, пересипаючи попелом з кукурудзяних стебел або порід дерев, що не мали барвників. Для одного разу необхідно було підготувати відро попелу. Нитки заливали 5-6 літрами окропу й витримували їх у розчині протягом доби, після чого пасма прополіскували у воді та продовжували вибілювати на морозі. Процес повторювали двічі-тричі. Тривалість дійства спростовує спроби трактування білої лиштви як прояву бідності чи буденності.
Іван Гончар, Біля мисника. 1975
Шиття-блокбастер, яке з’явилось у селі наприкінці ХІХ сторіччя.
Міф. Старовинне шиття, яке принесли арії та подарували протоукраїнцям.
Пояснення. Мода на шиття хрестиком за готовими малюнками прийшла в Україну з Європи. Місцеві художники розробляли прості флористичні схеми, які разом з трендом на рукоділля набули популярності. У 1860-му парфумер Анрі Брокар скористався ідеєю. Для просування "народного мила" на ринку України до шматків мила "Брокар і Ко" додавали листівки із зразками вишивки червоно-чорним хрестиком. Вони стали популярні не тільки в міському середовищі, а й в сільському. Вишивка була помітною і яскравою, легкою у виконанні. Як писала Олена Пчілка, "вишукану делікатну геометрію замінює строката ляпанина з квітами і птахами". Згодом сентиментальність та барвистість брокарівської вишивки ставали дедалі популярнішими. Тобто, до аріїв це шиття не має ніякого стосунку, як і багато мелодраматичних фактів, що виявляються суцільними сльозогінними вигадками навколо традиційної сорочки.
Іван Гончар, Ой у полі вітер віє, а жита половіють. 1973
Ідея: Тетяна Соловей
Текст: Олександра Сторчай, Тетяна Соловей
Анімація: Наталя Тюлєнєва
Читайте також:
День Прапора: Марина Порошенко у футболці українського бренду "Зерно"