Этим летом нам выпал прекрасный шанс освоить локальный туризм и узнать больше о стране, в которой мы живем. Редакция Vogue.ua продолжает рассказывать о своих любимых направлениях и местах в Украине. На этот раз делимся списком неочевидных достопримечательностей – музей керамики в Опошне, пещеры в Виницкой области и Каменное село вблизи Житомира. Отправляйтесь в мини-путешествие прямо в этот уикенд!
Рассказывает редактор раздела культура Дарья Слободяник:
Я очень люблю Полтавскую область – за самобытную природу, кухню, волшебные хаты-мазанки (к слову, в Полтавской области есть несколько отреставрированных, которые можно арендовать на уикенд и получить необычный опыт), отели. В один из приездов в Verholy Relax Park мы отправились изучать окрестности, и набрели на Опошню. Это село в 45 километрах от Полтавы, на берегу Ворсклы.
Первые упоминания об Опошне датируются 12 веке, а с 18 столетия здесь начало развиваться гончарное ремесло, которое сдедало украинскую деревню знаменитой на весь мир. Сто лет назад в селе жило 1000 мастеров, а в 20-м веке опошнянская керамика считалась одной из лучших в мире. Да и сейчас в коллекциях западных фанатов керамки вы наверняка найдете обьекты, сделанные мастерами Опошни. Опошня сама себе жипописна, и здесь можно провести пару часов на берегу реки с корзинкой для пикника, но стоит зайти в один из музеев керамики. Нас очень впечатлил музей-заповедник украинского гончарства.
Очень живописная территория, огромный сад, по которому разбросаны современные скульптуры (есть среди них и сюрреализм в духе Дали), а в самом музее, помимо экспонатов, любовно и трогательно подана история гончарства в Опошне, которая всегда была семейным делом и передавалась из поколения в поколение. Есть в Опошне мемориалы-усадьбы самых известных гончарных семей – семьи Пошивайлов и Александры Селюченко. Обратите внимание не только на керамику, но и вышитые рушники, ковры и вышиванки – это бесценно.
Рассказывает бьюти-редактор Алена Пономаренко
Витачів – именно так называется поселение на украинском языке – одно из древнейших в Украине и Киевской Руси. Курганы, холмы, горы, Днепр и дикая, первозданная красота. Вытачов – это, безусловно, место силы. Оттуда открывается не просто вид на Днепр и его необъятность, а еще и как будто энергетический портал. Серьезно, у меня там захватывает дух и мурашки по спине. Даже глаза, кажется, распахиваются шире, чтобы охватить все это величие, застывшее в одной картине.
Здесь мало людей, а панорама такая бесконечная, как будто на другой планете. И страшно, и великолепно, и чувствуется связь времен. И собственной шкурой понимаешь, что трипольская культура с ее историей в тысячи лет, и великая цивилизация – все именно отсюда. Фотографии тут получаются фантастические. Стоит брать камеру, чтобы запечатлеть моменты. Но даже если этого не делать, мини-путешествие в Вытачов – из тех, что прописывается в памяти на всю жизнь.
Рассказывает заместитель главного редактора Елена Чехний:
Далеко не кожен знає, що в Житомирській області є своєрідний аналог поселення гобітів, тільки скам’яніле, тому й назву має відповідну — Камінне село. На дорогу до нього з Києва піде близько 5 годин, якщо їхати трасою до Житомира і потім звернути на Коростень, і трішки менше, якщо рушити на Коростень через Малин. Далі, від Коростеня слід тримати курс на Олевськ, а вже звідти на крихітну Рудню-Замисловицьку, на околиці якої і розташований унікальний геологічний заказник. Тут серед лісу скупчені величезні камені, чиє походження досі під питанням. Дивовижно те, що їхні обриси справді нагадують силуети прадавніх хат, розставлених у певному порядку, а на одному з каменів є відбиток велетенської ступні.
Вчені пояснюють химерність форм цих витворів природи вивітрюванням порід та льодовиковим відступом. А місцеві жителі розважають туристів легендою про невдячних селян, які пошкодували хліба немічному перехожому, подобу якого прибрав Бог. Вийшовши із села, він озирнувся – і скам’яніли хатки, як серця їхніх господарів… Що б там не казали, Камінне село — місце цікаве і містичне. Якраз для тих, хто вже побачив першу десятку чи двадцятку головних природних пам’яток України, але зупинятися на досягнутому не збирається".
Рассказывает редактор сайта vogue.ua Марина Шуликина:
Я народилася на батьківщині українського літературного класика Михайла Коцюбинського — Вінничині. І коли справа доходить до втечі від "залізної руки міста", то хочеться, як і в новелі Михайла Михайловича, єднатися з природою. Щоправда, їду не в Черкаську, а рідну Вінницьку область. Як і будь-який регіон України, Вінниччина багата на різноманітні пам’ятки та мальовничі місця. До прикладу, містечко Немирів, яке відоме не лише виробництвом горілки, а й Великими валами – територією, де в свій час було розташоване одне з найбільших міст скіфів. Ці неймовірні краєвиди ідеально підійдуть для тих, хто шукає ізоляції від шуму та швидкоплинності. Також одним з наймальовничіших місць регіону впевнено можу назвати село Печера, яке розташоване на схилах Південного Бугу, який у цій місцевості з обох сторін оточений скелями та утворює каскад порогів. Одною з головних пам’яток Вінничини є палац Потоцьких, який належав багатому польському магнату. До побудованого у XVIII сторіччі ансамблю увійшли театр, манеж, турецька баня та оранжерея — розкішний комплекс, який неодмінно потрібно відвідати пошановувачам архітектури.
Рассказывает менеджер отдела рекламы Ирина Володько:
Коли я вперше дізналась про Бузковий гай у Диканьці, ідея поїздки видавалась максимально простою. Поїхати у Полтавську область на вікенд і споглядати цвітіння бузку спокійно і відлюдно (а не так як це зазвичай буває у переповненому київському ботсаду). Але під час планування поїздки стало тривожити питання: в які дати краще поїхати і як вгадати ідеальний період цвітіння; не хотілось приїхати занадто пізно або рано. Саме так я і знайшла Facebook-сторінку, присвячену Фестивалю бузку, який проводиться у Диканьці щорічно. Здалось, що місцеві точно знають найкраще і я впевнено забронювала саме ту дату, на яку було призначене проведення події.
Так, крім ідеального періоду цвітіння я отримала бонус – повне занурення у атмосферу місцевого фестивалю. Програма була колоритна. По-перше, ярмарок із сувенірами. Траплялись різні, але мені пощастило купити на згадку тарілку місцевої майстрині – красиву, глиняну, вручну розписану. По друге, "фудкорт" із стравами Полтавської області (кількість галушок, які було з’їдено, я уточнювати не хотіла б). Все це проходило під безупинні (буквально) виступи народних колективів, які безперервно змінювали один одного, а крім традиційних пісень можна було почути переспіви на мотиви найсвіжіших поп-хітів. А ще п’янкі, – чи то від бузку, чи то від настоянок, – танці.
Насолодитись природою я теж встигла, і не тільки бузком. Коли втомлюєшся від розмаху свята і гулянь, можна покататись на човні по озеру або прогулятись у лісі. За хвилин 15 від гаю є ще одна природна пам’ятка – Кочубеївські дуби віком 600-800 років. Взагалі, довколишня природа дуже мальовнича, ніби з шкільного підручника української літератури. Мені здалось, що фестиваль – улюблена і важлива подія для місцевих і довколишніх жителів. Люди гуляли великими сім’ями, спілкувались і насолоджувались життям. І взагалі, справжня причина всієї затії із фестивалем – банальне бажання побачитись. А бузок – це так, привід і атракція для заїжджих.
Зупинитись під час поїздки можна у Полтаві, звідти до Диканьки зовсім близько – біля 30 км.