Артур Дронь — письменник та військовий, що нині служить на Харківському напрямку. У своїх замітках для Vogue.ua прямо з фронту він ділиться думками про свою збірку поезії "Тут були ми", що нещодавно вийшла у Видавництві Старого Лева, про свята на передовій та про те, як йому вдається поєднувати дві ідентичності — письменника та військового.
Артуру Дроню 23 роки, за освітою він журналіст, за професією та покликанням — письменник. У березні 2022 року Артур доєднався до війська і зараз несе службу в 125-й окремій бригаді територіальної оборони. Цю розмову з Артуром ми розпочинали 31 грудня 2023 року і міркували спочатку, що це буде текст про те, як військові проводять свята на передовій (на Різдво Артур мав відпустку, тож провів його вдома з родиною, на Івано-Франківщині. — Прим. ред.). Згодом розмова переросла в листування про нову поетичну збірку Артура, що вийшла у середині грудня; про почуття та емоційний вимір життя військових. Публікуємо її без купюр.
Про умови, в яких створювалася збірка "Тут були ми"
"Тут були ми" — це книжка, написана великою мірою в землі. В окопах, бліндажах, траншеях. Я багато думав про неї під час спокійних чергувань, складав докупи ці слова, проговорював собі. Сам момент написання не потребує багато часу і досконалих умов — записав десь у нотатках в телефоні, а потім у вихідні повернувся до тексту, десь, може, допрацював, переписав собі в блокнот. Інколи писав одразу вдома, у спокійніших умовах.
Письменництво — дуже важлива частина мене, одна з головних ідентичностей. Наприклад, мені дуже важливо те, що я християнин, частинка Української греко-католицької церкви, і продовжую бути ним не лише у львівських храмах чи в Підмихайлівцях, але і в тих окопах, бліндажах і траншеях. Якщо я письменник, то також не тільки в гуртожитській кімнаті за комп’ютером. Моя ідентичність як військового зараз є важливішою і потрібнішою. Але й інші частини мене також необхідно зберегти. Продовжувати любити Бога на війні — це бути правдивим християнином. То, певне, продовжувати на війні писати вірші — це бути правдивим поетом. Я не одразу це зрозумів, але зараз дивлюсь саме так.
Книжку ми зробили благодійною — весь прибуток передаємо фонду "Голоси дітей". Вони вкладають ці фінанси в роботу із психологічної реабілітації постраждалих від війни діток. Через це я переживаю за книжку ще більше. Хочу зробити свій максимум, аби читачі її знайшли.
Про те, як поєднувати ці ідентичності — бути поетом та випускати поетичні збірки, одночасно будучи військовим
Спершу я зовсім не думав, що колись іще писатиму. Але мені це й не було важливим. Важливим стало насамперед виживання тих, кого я люблю, а після цього — мій внесок як військового. Цей внесок не якийсь там супергероїчний, але він є і дуже мені важить. Із серпня 2022-го знову писав, а десь під кінець року задумався про книжку. Щоправда, спершу хотів видати її після повернення додому. Але тут спрацював такий механізм, який є в багатьох військових. Розуміння, що ти не впевнений не тільки в тому, "коли", але й "чи взагалі" повернешся додому. Тому, якщо я знаю, що хочу сказати своєю книжкою — треба говорити це вже. От я й сказав.
Про вірші, написані на фронті
Поезія, написана на фронті, — це майже ніколи не поезія про війну. Це тексти, в яких війна завжди присутня, але вони не про неї. Про любов, побратимство, прощання, смуток за тим, кого любиш, крики або шепотіння до Бога, страх і біль. Про надію.
Коли ти на фронті й пишеш комусь повідомлення: "Міцно люблю тебе. дуже скучив" — чи будуть це слова про війну? Ні, вони про дуже багато всього, але не про війну. Та водночас для тебе й того, кому це пишеш, війна в тих словах буде присутньою. Так і з моїми віршами.
Про те, чи легко перемикатися — зі служби у відпустку, де є місце презентаціям нової книжки, автографам, інтерв’ю...
Перелаштуватися завжди нелегко. Мені перший день відпустки минає ще нормально, бо не розумію, що діється, а з другого зазвичай виключаю з раціону алкоголь і додаю заспокійливі. На службі зараз п’ю їх дуже рідко, а у відпустці по двічі на день. Та й все, працюю. Їжджу до родичів, зустрічаюся з друзями, бігаю до лікарів, намагаюся використати кожне запрошення на інтерв’ю чи зустріч — пробую витиснути із тієї відпустки максимум.
Щодо дисонансу між окопами і підписуванням книжок, то, звичайно, він є. Але це моя робота. Я серйозно до неї ставлюся, тому з дисонансом чи без дисонансу, а хочу робити її. Мені це важливо і я бачу в цьому великий сенс. Тож влаштовую ті читання, спілкуюся з людьми, намагаюся сказати щось таке, що мені важливо проговорити, а їм — почути, підписую книжки, розмовляю з журналістами.
Тут є ще такий важливий момент, що під час читань я найбільш справжній. Перебування у відпустці — це часто великий театр. Відпустка не для нас, вона для наших рідних і близьких. Треба приїхати, показатися їм у хорошому вигляді, знизити рівень їхнього хвилювання, часто треба добре зіграти роль. У літературі я нещирості не терплю. У текстах це завжди відчутно і помітно. У своїх віршах намагаюся бути настільки щирим, наскільки це можливо. І коли потім читаю їх, розповідаю про них (а говорячи про вірші, ми говоримо, звичайно, про значно більше речей), я також гранично щирий.
Про те, чи є на передовій настрій святкувати
Це був мій другий Новий рік на фронті і він дуже відрізняється від попереднього. У грудні-січні 2022—23 на Донеччині ми і побутові умови мали значно гірші, і роботу важчу, але святкувати тоді хотіли. Накупили в Краматорську іграшок на ялинку, кіндер-сюрпризів для кожного, гірлянди, дощик, шапки, як у Санти, салатів наробили. Зранку 31-го прийшли з позицій у село, а 1 січня мали знову повертатись, але все одно накрили стіл, слухали промову президента, найвитриваліші ще навіть поколядували і тоді вже на пару годин спати.
Зараз підрозділ пів року вже несе службу на кордоні в Харківській області, тут доволі спокійно, легша робота, більше можливостей. Але настрою до святкувань тепер нема ніякого. Більшості з нас нема жодного діла до Нового року. Мабуть, дається взнаки загальна втома.
Про Різдво вдома
На Різдво, що минуло, я мав відпустку, тож провів його вдома. Дім, у якому я виріс — у Підмихайлівцях, селі на Рогатинщині. Різдво я зустрічав цьогоріч там. Це, з одного боку, був традиційний Святвечір, схожий на багато попередніх, — із відвідинами родичів, походом на цвинтар, вечерею з мамою. А з іншого боку, звичайно, все кричало про інакшість. Перше, що зробив після вечері, — набрав хлопців. Такий смуток забрав, що хтось із нас може бути вдома, а хтось залишається фронтах.
Це було важливе Різдво для моєї мами. Минуле їй далося дуже важко. Щороку Святвечір ми проводимо удвох, а минулоріч я дзвонив їй через старлінк із Донеччини. Мама сказала, що їй би кутя стала поперек горла, якби вона їла її, поки я на війні. А наступного разу подзвонив через два дні вже з Дніпровського госпіталю, бо якраз на Різдво хапнув обмороження пальців ніг на позиціях, і мене госпіталізували. Те, що цього року на святвечір я опинився вдома, а різдвяного ранку ми пішли разом до церкви, як колись, — воно багато чого вартує.
Про ставлення до власного дня народження (Артур народився 31 грудня. – Прим. ред.)
31 грудня 2022 року ми з хлопцями поверталися із позицій, нашу машину засік руський дрон і почав коригувати по нас роботу танка. А тоді було велике болото, ми застрягли й не могли виїхати, тож стали помітною ціллю. Це був важкий ранок, один із тих, які дивом всі пережили й ніхто не загинув. Відтоді й уже певне до кінця життя найголовнішим у день народження для мене буде розуміння: якщо я живий і можу зустріти цей день, то це вже найкращий подарунок. Це головне. Є святкування чи нема святкування — то дуже похідні речі. Зараз день народження сприймаю саме так. Я до нього дожив, я його прожив — то й уже вдячний Богу.
Восени в нас загинув один із побратимів. А наступного дня йому мало виповнитися 45. Місяці до і місяці після того випадку в нас тут на кордоні навіть поранених немає. А він загинув. Навіть на бойове чергування тоді не мав йти — помінявся, щоб відсвяткувати день народження з нами наступного дня. І загинув… Найголовнішим у день народження — а насправді у будь-який день — є розуміння: якщо ти живий, тобі вже пощастило.
Про подарунки
Гарний подарунок для взводу цьогоріч отримав. 31 грудня відкрив увечері невеликий збір — намагаюсь зараз не просити про донати, бо поки ми охороняємо кордон у спокійніших умовах, багато підрозділів на гарячих напрямках потребують значно більше, але з нагоди свята відкрили збір на 73 тисячі гривень: 50 на пальне і 23 як спільний донат для фонду "Голоси дітей". Зробив той пост і пішов на чергування. Після наряду заліз у бліндаж і одразу завалився спати, а коли прокинувся ближче обіду, то на банці було вже більше сотні тисяч. Збільшили ціль до 123 тисяч — а люди донатили й донатили два дні й зупинилися на сумі 167 000. Ми з цих грошей закрили збір для іншого підрозділу, задонатили більшу суму "Голосам дітей", а залишених собі коштів вистачить не лише на пальне, а й на запчастини деякі. Це було приємно, бо це ж не зовсім про гроші. Це про те, що ми починаємо рік із розумінням: так, хлопчики, хорошого мало, але все-таки дивіться, вам досі є на кого спертись у разі чого. Ще не всім байдуже, ще маєте підтримку.
Про почуття провини в цивільних та військових
Якщо в людини є почуття провини, то воно в неї безкінечне. Цивільний чується винним перед військовим. Солдат в тилу чується винним перед солдатом на передовій. Той, хто вижив, чується винним перед тим, хто загинув. Якщо в тебе такий рівень емпатії, що ти здатен відчувати провину вцілілого, — то, мабуть, ти хороша людина. З цим не треба боротися, з цим треба продовжувати жити.
Але жити, роблячи все, що можеш для перемоги. Якщо ти військовозобов'язаний, тобі треба у військо. Зараз такий критичний час, що цей обов'язок треба виконати. Якщо не військовозобов'язаний або якщо не наважуєшся піти добровільно, але підеш в разі мобілізації — то, поки не призвали, треба працювати. Волонтерити, допомагати, донатити, підтримувати. Треба розуміти, що робиш багато, що робиш свій максимум. І тоді жити із цими двома відчуттями. Відчуттям провини, бо ти адекватна людина із вмінням співпереживати і травмою війни, але також і з відчуттям власної участі та користі, бо це єдине, що можна провині протиставити. І чим можна провину перемогти.