Новий фільм режисера Крістофера Нолана "Дюнкерк" – чи не найочікуваніший цього літа – розповідає про легендарну евакуацію британським урядом понад трьохсот тисяч солдатів, блокованих німецькими військами поруч з французьким містом Дюнкерк у 1940-му. В український прокат стрічка, на яку прихильники автора чекали три роки, виходить сьогодні, 20 липня. Редактор Vogue.ua Марія Дачковська розповідає, якою побачила нову роботу англо-американського режисера.
"Дюнкерк" – це новий Нолан. Упізнаваний з перших секунд і, водночас, небачений досі. Він не про гру зі свідомістю, як це було в "Початку" чи "Пам’ятай", не властиве йому і випробовування усталеної дійсності чи втілення науково-фантастичних ідей – як це було в "Інтерстелларі". Нолан навіть став менше гратися з часом, хоча ввесь "Дюнкерк" глядача супроводжує всюдисуще цокання секундної стрілки. Його стиль та ідеї прочитуються навіть в цілковито новому для нього жанрі воєнної драми, однак тепер вони "заземленіші" в інтерпретаціях – себто куди ближчі до звичної реальності. Так, у "Дюнкерку" так само спостерігається його пристрасть до багатовимірності – однак тепер цю ідею він застосовує для передачі конкретної історичної події, демонструючи операцію з повітря, землі та моря.
"Дюнкерк" безсумнівно розрахований на чуттєве сприйняття і занурення в атмосферу – у нім надзвичайно мало тексту. Це ансамбль камерних історій, де на перший план виходить не конкретний герой, а тема взаємодії людини і війни. Перша намагається просто вижити, а друга – невпинно її переслідує. Тут снаряди влучають у ціль, а смерть – не щось, що трапляється з іншими (точніше, не лише з ними). І глядач відчуває це на 100%. Нолан не романтизує війну. І це вже перемога для воєнної драми.
Окремої уваги заслуговує звуковий супровід. Якщо обраний спосіб організації історії унеможливлює переживання катарсису і зумовлює деяку відстороненість глядача від неї, то аудіоряд – чи не найпотужніше з решти складових – забезпечує ефект присутності. Атмосферний інтершум настільки посилює кінематографічну реальність, що наближення винищувача видається реальнішим за стілець, на якому сидиш. До речі, "Дюнкерк" – це шоста спільна робота Нолана з Гансом Ціммером. Музично геніальна настільки ж, що можна повертатися додому й сміливо гуглити саундтрек. А ще він, як ніщо інше, нагадує, що "Дюнкерк" – усе ще Нолан. Без сумніву.
Картинка – черговий естетичний оргазм. Суцільний або множинний. У лютому повідомлялося, що оператором стрічки став Гойте ван Гойтема – з ним Крістофер працював над "Інтерстелларом" – у мене ця новина ще тоді викликала неабияку втіху. Зйомка у форматі IMAX, синювата палітра та яскрава ритміка зображення роблять перегляд драми особливо захопливим. Нолан свідомо відмовився від таких властивих його блокбастерам спецефектів – на користь, знову ж таки, більш точної передачі реальності.
Акторський склад стрічки потішив появою нових облич, яким відведена ключова роль у фільмі – Фіонну Вайтгеду, Тому Ґлінн-Карні та Гаррі Стайлсу, котрий узагалі несподівано для Нолана виявився співаком і учасником популярного One Direction, заледве більше 20. Хоча, очевидно, участь Тома Гарді, Кілліана Мерфі та Кеннета Брана додала особливого шарму. І додасть аудиторії.
Світові критики не одностайно, але твердять, що з "Дюнкерком" Нолан близький до Оскару як ніколи – мені важко з ними не погодитися, але… зима близько.
Читайте також:
Яким буде новий фільм Вуді Аллена