Видимі: Данііл Мельник — про ампутації, підтримку та любов до життя

Дорослі та діти, які пережили ампутації, у портфоліо "Видимі" фотографа Степана Лісовського

ДАНІІЛ МЕЛЬНИК
21 рік, командир механізованого підрозділу ЗСУ, наразі на реабілітації

Частково втратив ноги, ліву кисть і пальці правої руки в боях з окупантами під Києвом
у лютому 2022 року. Пише вірші, збирається повертатися до війська,
щоб вести психологічну роботу з пораненими.

Коли Даня заходить у студію — навіть простір, здається, змінюється. Він приїхав на знімання за кермом. На питання, чи довго було треба вчитися, жартує: "Довго треба було машину вибирати". Цей хлопець миттєво закохує в себе всю команду. Він мило сперечається із Сашею Вєтровою про власну зачіску, втім, дозволяє трошки підстригти собі чуб ("Ну ладно, якщо ви вмієте"), демонструє татуювання, приміряє шорти, які одразу висміює ("це худенькі якісь", "а це вже культурні") — дуже безпосередньо. Про пережите розповідає азартно, наче переповідає захопливий бойовик. Нашу розмову слухають всі, і треба бачити, якими очима команда дивиться на цього хлопця. У свої 21 він виніс стільки, що вистачить на багато життів.

коли все наповнене болем
коли все настільки чуже
коли у долонях лиш холод
і очі не дивляться вверх
ти просто втрачаєш свідомість
блукаєш, моментами спиш
ти просто не відчуваєш
живий ти, чи так просто лиш
моментами не стає добре
моменти втрачають весь сенс
хочеш знайти щось знайоме
знайоме не хоче тебе
немає кому написати
нема з ким поговорить
думай, щось треба міняти
до прірви лишилася мить
мить до кінця, не настане весна
ти просто закінчиш цю гру
значить пора відкривати серця
й з серцем відкритим, в щирості будь
дорога складна, та й люди колючі
спокуси навколо тебе не візьмуть
стати людиною, стати ще кращим
і сенсу добра не забуть

Данііл Мельник

Про власну історію

На самому початку [повномасштабного вторгнення] я матері написав: "Мам, ти сама розумієш, що відбувається. Щоб там все було чітко. Не переживайте. Всяке може статися". Ну а що мама, — мама у мене звикла. Я ж військовий за професією (Даня навчався у Військовій Академії. — Прим. ред.), служу з 2019 року. Мені це цікаво, і я розумію всі ризики. В березні мав їхати в Донецьк, командиром взводу. Але повномасштабний наступ почався, — довелося їхати на Київщину.

Мій підрозділ працював на трасі Київ—Житомир, обороняли Малин. Ми вийшли з Житомирської області, перегрупували підрозділ. Ночували в якомусь санаторії. Я збирав на себе штурм-групу — людей, озброєння, рації.

Але нашу роту збирають, і ми виїжджаємо звідти. Потім дізнався, що нас хтось здав, і нас мали "розвалити". Хвилин за п'ятнадцять [після виходу українських військових] санаторій оточили танчиками, але нас там уже не було.

У якомусь ліску провели кілька годин, відпочили. Десь о першій ночі виїхали формувати батальйон. Висувалися в Бучанському районі, біля Бородянки. Ми заїжджаємо в Дмитрівку, і на вузенькій вулиці впираємося в російський блокпост. Там танк.

Бачу, що москалі бігають по двору. Віддаю команду — і ми починаємо їх "валити". Наші машини починають здавати назад. І по нам починає летіти з танчиків. Вони давили нас, як має бути, — це була засідка, вогонь з усіх засобів, всіма способами. Вони "задавили" декілька наших машин.

Ми розвернулися. Почали відстрілювались, відступати… Загинули всі, хто був біля мене, — три-чотири машини. 29 серпня в селі, де загинули мої хлопці, відкривали меморіал пам'яті…

Про поранення

Я отримую контузію. Осколками мені розбиває каску. Вона розлітається, уламками січе під сідницею. Я лягаю, перезаряджаюся. Знову танчик — і ще одна контузія. Загубився на декілька секунд. Але швидко прийшов до тями. Побачив, що уламками сильно посікло ліву кисть. Взагалі розвалило. І я вже розумію, що все, біда. Ще трохи — і стечу кров'ю. Віддав побратиму гранати, боєприпаси, — вже не міг вести бій.

Бачу — навпроти моєї машини будинок, вздовж вулиці — металевий паркан, не пролізеш. Але пощастило — між ним і будинком були штакетини, які я відігнув. Впав у двір.

Всюди бій. Пожежа. Вогонь. Повна дезорієнтація. На адреналіні проповз кілька дворів і розумію, що вирубаюся — втратив багато крові. Заповз в якусь комірчину на вулиці, для граблів та лопат. Трохи прокидаюся — і знову втрачаю свідомість. Бронежилет був важкий, він мене так давив, а я не міг його зняти, бо руці вже був капець. Так провів дві доби. Не знаю, як вижив взагалі.

Починалися галюцинації. Сниться, що я лежу в госпіталі. Евакуація. Стоять всі мої друзі. Я кричу їм: "Пацани, дайте води". А навколо — купа ящиків з водою. Прокидаюся в темноті — розумію, що все, біда. Дістав телефон, подивився, зв'язку немає. Але дурак, що не викинув. Треба було його там заховати. Бо ж вкрали якісь козли. Я б з ним ще й досі ходив.

Але там колодязь був, я ще вночі побачив. Виповз до нього попити води, — там і вирубився. Добре, що собачки, які були в дворі, почали мене облизувати. Якби не вони, там би я і замерз. Але прокинувся, доповз назад у коморку. Я, до речі, недавно бачився з цими собачками.

А потім мене знайшли окупанти. Автомат навели, кажуть: "Руки підніми". Витягли мене з цієї коморки. Я їм кажу: "Застреліть. Я з вами говорити не буду". Мені вже було по барабану. Я розумів, що вже все.

Тоді мені дали води. Занесли в якийсь двір. Кинули матрас під воротами. Почали допитувати. Ці всі начальники прийшли. Пресували мене. Щось там стріляли поруч, щось розказували. А я ж в академії вчився, нас вчили допитувати полонених. Цю тему я добре знаю. Вони задають якісь питання, доки відповідь свою не почують.

Ну я і почав. Він каже: "Скільки людей було у вашому лагері?" — А я на ходу вигадую: "П'ятсот. Три роти". — "А там?" — "Двісті п'ятдесят". Вони повелись на все.

Мене тоді дуже здивувало… Хлопці [російскі військові], такі ж молоді, як я, — заступали вночі на патрулювання. Зразу мої берці вкрали. Бронежилет зняли. Один вже в моїх окулярах, другий гумки жувальні з бронежилета дістає. Третій підсумка собі чіпляє. Четвертий вже шеврони мої міряє. А в мене класні такі були…

Ну як мавпи якісь, реально.

Але надали медичну допомогу. Накололи антибіотиків. Підкормили трохи — реально, з ложечки.

Вони розповідали, що були на навчаннях на кордоні. "Нас вивезли сюди. Примушують всяку хрінь робити. Злочини. Ми не хочемо, але вибору не маємо, бо командування розстріляє. Або поїдемо в росію і сядемо на 15 років. Ми хоч тобі допоможемо. Щоб на душі якось нормально лишилося". А один молодий хлопчина — дитина, років 18 (на рік молодше за Даню. — Прим. ред.) каже: "Хочеш, вколемо тобі адреналіну? — Велику дозу. — За секунду серце стане, ти навіть не відчуєш".

Типу такий гуманний вихід у смерть, щоб я під знущання не попав. Я попросив цигарку. Лежу, думаю: "Ну що я, лох якийсь?!" Кажу: "Я дивом вижив, один з небагатьох. Поживу ще поки".

Мене перевезли в якесь село, занесли в шкільний підвал. Так холодно було...

Мене знову пресували. Розказували про NATO, про Китай. Про те, що я американець. Про те, що ми вбиваємо та ґвалтуємо своїх. У мене просто голова пухне. "Мене забрали за 50 кілометрів від мого будинку рідного. Що ви робите в мене вдома?"

Наступні два дні я провів без їжі. Але знову трапився молодий пацанчик, веселий. Морозиво дав поїсти, м'ясо. Медичну допомогу знов надали. Я трохи прийшов до тями — вже розумію, що є сили протягнути. І знову приходить мужик. Каже: "Давай ми тобі допоможемо, щоб ти далі не мучився". Я попросив цигарку, водички. Стресова ситуація, треба приймати важливі рішення. Але знову думаю: "Що я, лох якийсь?" — Кажу: "Поїду я далі".

Про полон

І поїхав, кудись ближче до Білорусі. Там росіяни своїх поранених збирали. Зробили якийсь госпіталь. Я там взагалі найбільше змерз. Там медики, двоє молодих. Більш-менш нормальні попалися. Кажуть: "Ти не переживай, ми допоможемо. Зробимо все, як має бути". Осколки подіставали. Хоч більш-менш нормальну допомогу надали мені.

І кажуть: "Хочемо з тобою поговорити. На рахунок цієї політики. Цікаво знати твою думку. Ти не переживай, ми нічого не зробимо". Майже всю ніч ми спілкувалися, я і не спав. З ходу їм питання задаю: "Ви вірите, що ми самі почали валити свій Крим? І своїх людей вбивати?" Кажуть: "Це нацисти, азовці". Пояснюю: "Є факти. Є докази наявності російських військ, які туди ввели. І з цього сутичка почалась". Ну і все. На тому розмова наша закінчилася. Вони не можуть сприйняти цю інформацію.

Звідти до Білорусі вони евакуювали своїх поранених вертольотом. Мене теж до цієї купки скинули. Вони спершу думали, що я москаль, а потім дивляться — у мене хрест і тризуб. Зрозуміли, що я з ЗСУ. Буряти були злі, насамперед — на азовців. "Я не азовець, кажу, що ви з мене хочете?"

Про тортури

Потрапляю я в польовий госпіталь в Білорусі. Мені зробили якийсь жахливий наркоз, під яким бачив жахи, перев'язали — і відправили на підвал. Знову почали пресувати: вибивали колінну чашечку, тикали ножем, — все, щоб морально задавити. Я лежу, мене колотить після того наркозу. І мені вже пофігу, що там вони роблять. Напевно, лише той важкий наркотик мене врятував — в найгірші моменти я був майже без свідомості.

Наступні два тижні я пробув у підвалі. З одежі — тоненькі спортивки, носки й тоненька кофточка. Без футболки, без спідньої білизні. Постійно трусився і мерз. Та й маю врешті відмороження всіх кінцівок.

Назбирали вони партію полонених в тих підвалах. Це 65 людей, з них — всього 15 військових. Всі з київського напрямку: Малин, Макарів, ближні до Києва міста. Дуже багато цивільних, жінка навіть одна була. Повезли всіх в тюрму, в росію.

І ось стоять наші автобуси з полоненими перед СІЗО, чи що там воно таке. Починають заводити хлопців. І зразу чути, як їх забивають сходу…

Підходить до нас якийсь майор, каже: "Якщо вас зараз не візьмуть в тюрму по стану здоров'я, ми вас вивеземо і застрелимо". Прийшли медики, подивилися на нас. Нас, трьох полонених поранених, відвезли в якусь лікарню, — скоріше за все, то була закинута школа, старе побите приміщення, — там росіян лікували.

Ми там ночуємо, вони кажуть: "Зараз вам руки-ноги повідрізаємо, зґвалтуємо і все". Намагаються залякати. Наступного дня нас перевозять в Рильську в цивільну лікарню. Ввечері нам дали каші, — нарешті поїли, після двох діб без їжі.

Про першу ампутацію

Я там з хірургом познайомився. Кажу: "Дивіться, в мене невдовзі буде зараження крові, треба щось робити". І мене залишили в цій лікарні, а хлопців вивезли — напевно, в інше СІЗО.

Мені ампутували кисть, бо вона вже геть була гнила, жахлива картина. І на правій руці пальці були відморожені. Ногам вже теж був капець, але їх не чіпали. Ампутували їх вже згодом, в Україні.

І почали зшивати мене: велике уламкове поранення було, міг втратити ногу. Добре, що хоч щось зробили, і воно заросло.

Хірург той був класна людина. Ми лежимо в палаті, охорона десь відійшла, він залітає, нам ковбаси кидає, кефіру, каже: "Їжте хлопці, поки ви тут у мене. Бо не знаю, що з вами далі буде". Намагався допомагати. А вночі санітарки, бабусі старі, теж підгодовували, щоб ми хоч трохи до тями прийшли, — розуміли, що це все це дичина. Але це виняток; зазвичай сестри казали: "Ви нацисти, ви винні у всьому".

Пару тижнів я пролежав в тій лікарні, а потім мене перевезли у військовий госпіталь. Аж там я хлопців своїх побачив, — їх через пару тижнів доставили. Трохи підліковували. Лікарі більш-менш нормально ставились, траплялися нормальні люди.

Нас охороняла військова поліція. Один поліцейський був родом з України, років 30 в Росії жив. Він нам сигарети постійно приносив, щось поїсти. Книжки давав.

Про тиск

Потім нас в іншу лікарню перевезли, а потім — боїнгом на Крим, наче на обмін. Тижні зо два нам щодня казали: "Ідете на обмін". І потім: "Вас ваші нацики кинули, їм на вас похер", — щоб давити морально.

Дехто з наших ламався: "Мене зараз азовці розірвуть за те, що я був в полоні". Кажу: "Ти шо, дурак? Скільки ти взагалі служиш?" Відповідає: "З 2018-го". Кажу: "Ти хоч десь таке бачив? Чи вже дах поїхав?"

Постійно тиснули: "Ваші бандити, Київ в оточенні, Україна взята, вже всюди рублі ходять". Я якось одразу знав, що це брехня, як і оці фейкові обміни, це типова практика росіян з 2014. Тому своїм казав: "Хлопці, будете радіти, коли прийдете в Україну і маму побачите. Зараз нема сенсу радіти. В них бензину багато, вас можуть покатати — і назад привезти". Це сильно ламає, коли отримуєш надію, а потім її відбирають. Під цим тиском можна сильно свою думку змінити.

Про моральну підтримку

В госпіталі я вранці вставав, всіх піднімав, щоб робили зарядку. Я просто активний такий та і, знаєте, хлопці щоб не скучали, щоб цікаво було. Спілкувалися постійно.

Був ще такий випадок. Чоловік, цивільний, 33 роки. Його довго тримали в тюрмі та по катівнях. Він отримав відмороження, — ступні згнили. Ноги ампутували. Він вночі лежить, боїться повернутися, — болить страшно, знеболювальних не давали. А він вже змучився лежати на одному боці. Я такий думаю: "Що ж таке йому сказати?" І кажу: "Тобі 33 роки, а ти такий лох, що не можеш перевернутися". І укриваюся, лягаю. Чую — дві секунди, — і він уже крехтить.

Про Крим

Велика палата, хлопців 20 наших. Нам сестри малюночки якісь повішали. Стій, чай, кава, чай, яблучка якісь, печиво, сигарети. Сестри, кримчанки, кажуть: "Чекаємо, поки ви до нас дійдете". Багато таких випадків. Від хлопців чув: по Криму їх везуть на вантажівці. Водій їм сигарет, поїсти закидає. Каже: "Хлопці, я вірю, що ви скоро цю падлу виженете"…

Про обмін

В день обміну з нами вже нормально спілкувались. Завезли, на мосту нас обміняли. Я такий: "Ну, все, приїхав". Мамі подзвонив. Кажу: "Мама, обміняли". Кажу: "Все нормально". Кажу: "Цілий, здоровий, все добре".

Вже потім, коkи вона в себе прийшла, трохи розказав деталі.

Нас завезли в санаторій в Тернополі. Я переночував. Речі нам дали нормальні. Я всі москальські одразу повикидав. Поїв плотно, гарно. Помився — вперше за два місяці. Привозять нас на пункт, де збирали полонених. Дають команду: "Поранені, — в швидкі; цілі, — в автобуси". Ну я, звісно, в автобус пішов. Потім ці автобуси приїжджають — і я такий красень виходжу. Блін. Мене питають: "А чого ти не в швидкій поїхав в лікарню?" Кажу: "Да не знаю. Мені на Київ треба". На наступний день мене повезли в Київ. Там я з батьками зустрівся. Телефон отримав.

З другом переписувався. Кажу: "В мене все нормально. Запротезуюся — та буду щось робити".

За тиждень після ампутації я вже відмовився пити ліки. Почав приходити в себе. Розуміти, хто я, що я. Важкі рани психологічні — це ж не просто перестрілка, це війна, яка увійде в історію.

Про татуювання

Ось татуювання набив. Завтра ще йду. Це — скелет з гранатою. Завжди кажуть: "підірвати себе — легкий вибір". Ось він іде, тримається за голову, думає, який вибір робити. Змія — це про те, що не треба руку тиснути всяким зміям. Це — я на драйві, з коктейлем Молотова, на скейті, в касці. Чому на скейті? — Ну я катався колись на скейті. Та й на війні катався, знайшов собі маленький рожевий пенні борд. Ось це на животі — моя гордість. Я її так довго бив, три сеанси. Мені ніколи так боляче не було. Стільки сліз.

Про спорт

Я займаюсь спортом. Після протезування одразу ліг на реабілітацію, там, протеїн, зал, всяке таке. Намагаюся правильно харчуватися. У мене є реабілітолог.

Ми з ним підібрали вправи. В мене насправді немає такого, щоб я сильно щось не міг. У мене єдина зупинка в тренуваннях — чекаю механічний протез, має приїхати з Америки. Він більш "вантажопідйомний", з ним краще займатися, бо я тренуюся з грузиками.

Я все в тренажерці люблю. Так, і планку також. Це взагалі найкраще.

Про протези

У мене є біонічний протез на руку. Я швидко навчився ним користуватися, ще в перший день. В Америці є реабілітаційний центр, і я у виконував вправи з перекладання кубиків — це на координацію.

В Америці багато реабілітаційних центрів — люди з ампутаціями усюди. Вони займаються, приходять.

Про любов до життя

У березні 2022-го я мав їхати на Донеччину, доєднуватися до ССО та воювати за державу. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я добре розумів усі ризики, був майже впевнений, що загину. Я лишився живий — і це взагалі дуже круто. Я ціную і люблю життя, і у мене немає жодних рефлексій щодо того, що я маю декілька ампутацій.

Про сумні моменти

Сумні моменти трапляються у всіх. Емоції — це нормально.

Я стійкий хлопець; перебуваю у "своєму" середовищі та зазвичай себе почуваю комфортно.

З колії мене може вибити розуміння, що я багато часу витратив не на ту людину.

З психологом я займався раз після обміну і ще раз — минулого року влітку. Я багато займаюсь самоосвітою, працюю над собою, — можливо, тому не потребую особливо психологічної допомоги.

Фото: Stephan Lisowski
Стиль: Viktoriia Filipova
Текст: Альона Пономаренко
Зачіски: Sasha Vetrova, Oksana Deneka, Diana Koval
Макіяж: Svitlana Rymakova, Daria Zhadan
Освітлення: Oleksiy Kuzmenko
Асистентка стилістки: Anastasia Sandalova