Життя в окупації: що насправді відбувається в Херсоні, частина ІІ
Бої за Херсон розгорнулися відразу після повномасштабного вторгнення росії в Україну 24 лютого 2022 року. 28 лютого російські війська ввійшли в селище Зимівник з боку Чорнобаївського аеропорту, до того взявши Херсон у кільце. 1 березня росіяни прорвалися до Херсона за допомогою бронетранспортерів. 2 березня 2022 року Херсон майже повністю перейшов під контроль російських окупантів.
Сьогодні в мешканців області фактично немає можливості виїхати на підконтрольну Україні територію та майже обмежена можливість пересування по області. До того ж усі, хто вирішує покинути Херсонську область, усвідомлюють ризики й те, що наражають себе на небезпеку. Так, 17 травня російські війська на Херсонщині розстріляли з "градів" колону цивільних автомобілів. Загинуло щонайменше троє цивільних.
На окупованій Херсонщині загострюється гуманітарна криза. Окупанти не пропускають волонтерів з гуманітарною допомогою та грабують гуманітарні вантажі. За повідомленням мера міста Ігоря Колихаєва, потреба в лікарських засобах наявна в усіх районах Херсона без винятку. В області залишається близько пів мільйона людей.
Ми поспілкувалися з жителями Херсона, яким вдалося виїхати з рідного міста й потрапити до безпечніших регіонів. Вони розповіли, як це — жити в окупації, як змінилося їхнє буденне життя та що вони відчули, коли опинилися на підконтрольних Україні територіях. Імена героїнь змінені з міркувань безпеки.
У перший день війни ми з хлопцем переїхали жити до батьківського дому. Зачинилися в будинку й не виходили нікуди кілька днів, поки тривали бої за Антонівський міст. Ситуація була дуже лячна й напружена. Постійно чули вибухи.
За кілька днів, коли російські війська пішли в обхід через Нову Каховку, у місті стало спокійніше. Та коли росіяни зайшли в місто, розгорнулися вже невпинні бої. Наші хлопці намагалися захистити Херсон, однак, на жаль, це було неможливо — сили ворога переважали. Окупанти почали відразу демонструвати, що вони тут нові господарі. Вони прийшли в наш дім, Херсон, і встановили власні правила.
Ми й не зогляділися, як російські танки, БТР та інша техніка почали влаштовувати "паради" вулицями міста. Окупанти робили це для того, щоб люди бачили та боялися їх. У них це виходило, бо коли вперше наживо бачиш російську техніку, тебе охоплює страх.
Незабаром херсонці почали збиратися на мирні мітинги. Усі були налаштовані вкрай рішуче. Усіх переповнював адреналін, усі розуміли, що треба щось робити. Здається, багато хто з нас не усвідомлював раніше, що всередині нас вирують такі сильні почуття патріотизму та гордості. Люди нічого не боялися. У нас не було зброї, не було техніки, не було абсолютно нічого, чим можна було б захищатися чи відбиватися. Однак усім було байдуже. Ми пишаємося нашим народом, його колосальним єднанням. Увесь світ бачив, як Херсон мужньо протистояв російським військам.
Згодом мітинги ставали менш масштабними, але відбувалися щодня. Жителі міста почали виснажуватися, чимало людей були вимушені покинути Херсон. Тих, хто й далі виходив із протестами, почали розганяти світло-шумовими гранатами, дехто отримав поранення, але навіть це нас не зупиняло. Одного дня херсонці зібралися на мітинг біля концертного залу "Ювілейний". Тоді проїхали три машини СОБР та 50 російських військових. Нам сказали, мовляв, якщо ми й далі протестуватимемо, то окупанти силоміць розженуть мітинг. Кидатися на росіян із "коктейлями Молотова", щоб у місті розпочався масовий терор, — ніхто не хотів.
Росіяни вже прижилися в Херсоні. Вони продають свій бензин, завозять продукти та ліки з Криму. Ходять на ринки, вже не ховають своїх облич, орієнтуються в місті. Від того тут стає дедалі важче перебувати. У містян немає роботи. Не всі можуть дозволити собі поїхати — або нікуди їхати, або немає транспорту, або немає коштів. Зелених коридорів теж немає, тому ті, хто наважуються покинути Херсон, розуміють, що наражають себе на небезпеку.
Водночас у місті теж перебувати небезпечно. Всі розуміють, що ворожим військовим байдуже до українців, що вони в будь-який момент можуть масово почати в якийсь спосіб тиснути на мирних мешканців. Та й уже нині в Херсоні людей викрадають, відвозять у якісь підвали, де над ними знущаються, допитують, — нікому не хочеться опинитися в такій "катувальні".
Повсякдення та ритм життя змінилися в усіх. Все працює або до 13:00 або до 15:00, потім людей на вулицях дедалі менше, а ввечері місто зовсім порожнє. Все життя в херсонців зав’язане на тому, щоб вийти за продуктами та трохи прогулятися, оскільки всі постійно перебувають удома.
Всі чекають, коли Херсон звільнять, коли прийдуть українські військові. Ніхто з нас не зневірився в тому, що ми потрібні Україні. Ми віримо в українську армію і в те, що їй вдасться вибити окупантів. Ми чекаємо на той момент, коли вулицями Херсона ходитимуть не російські солдати, а українські. Ми будемо щасливі, тому що нарешті відчуємо свободу. Відсутність волі душить. Українці без неї жити не можуть.
Ми виявили колосальну мужність, продемонстрували підтримку країні, заявили про свою позицію, яка ніяк не змінилася й не послабшала через три місяці. Кожен, хто живе в Херсоні, хоче жити в Україні. Тому що Херсон — це Україна.
Херсон першим з великих міст взяв на себе удар. Містяни чинили спротив, завалювали проїзди до міста, намагалися бодай якось перешкодити неминучому. Від першого дня, як російські військові зайшли в місто, люди були налякані, довго не покидали власних осель. Та коли в Херсоні вже не залишилося органів влади чи військових, люди зрозуміли, що лише вони можуть чини опір окупантам, й почали масово влаштовувати мітинги. І влаштовувати їх доти, доки російські військові не почали їх розганяти та погрожувати життю і здоров’ю людей.
Щодень у Херсоні цивільних стає дедалі менше. Окупанти їх відловлюють і везуть у невідомому напрямку. Двох дівчат, які працюють у моїй компанії, забрали з власних домівок. Тому тут усі перебувають у постійному напруженні та живуть зі страхом. Ми щоразу усуваємо будь-яку інформацію з телефонів, оскільки окупанти їх часто перевіряють. Кажуть, що вони прослуховують наші дзвінки й навіть голосові повідомлення.
Я особисто зіштовхувалася з російськими військовими на блокпостах, які розташовані по місту. Здебільшого, якщо тебе зупиняють окупанти слов’янської зовнішності, то вони адекватно спілкуються, намагаються бути привітними, просять показати документи, багажник. Якщо зупиняють військові азійської зовнішності, то вони зазвичай поводяться грубо, по-хамськи.
Сьогодні всі продукти можна купити переважно на ринку, адже всі мережеві крамниці зачинені. Ціни були космічні, та й зараз залишаються досить високими, порівнюючи з тим, що було до війни. Жити в Херсоні дуже дорого. Позачинялися банки, тому що не проводиться інкасація. Не працюють лабораторії, державні лікарні. Не працюють РАЦСи, через що не можеш зареєструвати новонароджену дитину чи померлого. Не працюють міграційні та паспортні служби. Місто напівпорожнє.
Усі в Херсоні вірять, що прийдуть Збройні сили України та визволять нас, просто треба почекати. Херсон залишиться на закуску, після того, як ЗСУ розтрощить "орків" на Сході. Люди не здаються, не підтримують проросійських настроїв. У моєї знайомої будинок стоїть неподалік від Антонівського мосту. Її дім уцілів, але деякі сусідні — ні. Вона сказала: "Якщо ціною моєї свободи стане моя домівка, то я її відбудую. Чи житиму без дому, але на рідній землі".
