Ukrainian Women in Vogue: Еміне Джапарова
Журнал Vogue UA за підтримки Symbol випустив книгу Ukrainian Women in Vogue. Вона присвячена українським героїням, які з’являлися на шпальтах нашого журналу. Моделі та художниці, письменниці та спортсменки, музикантки й дизайнерки, балерини й засновниці благодійних фондів. Кожна з них — сильна особистість, яка має свій стиль, надихає власним прикладом і гідно представляє Україну на міжнародній арені. У спеціальних інтерв’ю для vogue.ua героїні міркують про баланс між кар’єрою і сім’єю, публічність і своє розуміння щастя. Цього разу читайте інтерв’ю з першою заступницею міністра закордонних справ Еміне Джапаровою.
Еміне ДжапароваЯк Ви вважаєте, балансувати між кар’єрою й особистим життям сьогодні важче, ніж раніше, чи в наш час нескладно встигати все?
Балансувати завжди складно. Найскладніше — балансувати. У цьому майстерність життя. Ця епоха відкриває набагато більше можливостей для жінок, ніж будь-яка попередня. Втім, викликом сучасності є мегашвидкість процесів і динаміка руху суспільств і країн. Як встигнути все? Як за цим "все" встигати жити? Мій пошук балансу зосереджується саме в цій площині. Наразі я дозволяю собі віддавати багато часу й енергії роботі та професійній реалізації. Такий період і мій вибір. Ставлюся до цього спокійно та з розумінням, що ніщо не вічне.
Двом власним донькам завжди кажу, що вони особистості й мають свободу обирати свій шлях. Молодша донька Алєм, якій чотири роки, запитала нещодавно, чи вона теж, коли виросте, буде мамою, що ходитиме на роботу? Я відповіла їй, що, коли стане дорослою, зробить власний вибір, а я її неодмінно любитиму і підтримаю.
Вимога "бути найкращою у всьому", яку суспільство висуває до сучасної жінки, заважає Вам жити власним життям чи, навпаки, спонукає прагнути нових успіхів?
Власне я й живу власним життям. Неможливо бути найкращою в усьому. Тому додаткової потреби намагатися доводити собі та іншим щось не про себе, не маю. Точніше я переросла цю "відмінницю" в собі десь у 30. Зараз упевненість у собі дає мені вміння швидко опановувати процеси, вчитися, відчувати людей та середовище, а також аналізувати власну реальність, у якій я можу бути неідеальною та мати право на помилку. Що дійсно важливе — зосередження уваги. Якщо за щось беруся, я точно дійду суті справи й докладу максимум зусиль, щоб дістати результат. Це про якість того, що обираю робити.
Чи легко бути в центрі уваги? Як Ви даєте собі раду з публічністю?
Публічність — це частина моєї роботи. Я до неї звикла. Але суто фізично від такої кількості зустрічей, промов, активностей, інтерв’ю відчувається втома. І я ловлю себе на думці, що дуже люблю мовчати. Дома найбільше тепер ціную миті "усамітнення", коли можна просто нічого не казати. І насправді це дуже потрібний інструмент, щоб навести певний лад у думках і народити якусь нову ідею.
Час для себе — це ті миті, коли я можу мовчки зосередитися на своєму усвідомленні швидкості життя й проаналізувати, що відбулося, що я відчуваю із цього приводу, чи подобаються мені ці перегони. Я намагаюсь усвідомлено висмикувати себе із цих перегонів і давати час поміркувати із заплющеними очима. Іноді я прошу доньок "трішки тихіше", але вони й так досить емпатичні. Я звикла бути максимально відвертою з дітьми. Якщо втомлююся, то кажу про це. Для мене баланс між сімейним і особистим життям — це норма, тому що є частиною власного вибору. Для мене кар’єра — важлива частина мене. Це не про жертовність, не про гризоти, а що ж мені тепер із цим робити. Це мій вибір і я це проговорюю. Коли діти питають, навіщо я ходжу на роботу, то відповідаю, що мені подобається.
Як Ви знаходите час лише для себе і чому його присвячуєте?
Час для себе мені критично важливий. Я жертвую спортом, художніми книгами, але завжди залишаю собі хоча б пів години, щоб перепочити. Тому що в моїй роботі шалене навантаження на мозок — ти маєш тримати в полі зору просто купу питань, і це складно, тому іноді треба пригальмувати. Я називаю це формою медитації. Ми не можемо змінити власний ритм життя, але важливо рефлексувати. Вірю, що рефлексія можлива тільки в мовчанні, на рівні спокою.
З чого складається Ваше щастя і чи є щось, чого бракує для нього?
Я вважаю, що щастя — це завжди про внутрішній стан. Нічого ззовні не має впливати на нього. Я себе вважаю щасливою людиною, тому що роблю те, що люблю. Тому що поряд зі мною люди, яких я люблю і які люблять мене. Тому я вже давно не шукаю щастя ззовні. Але зрозуміло, що я не ідеальна, і я дозволяю собі нервувати, бути агресивною, бути злою — це теж потрібно для людини.
Зким із жінок — сучасниць або історичних персонажів — Ви хотіли бпоспілкуватися щиро й відверто? І про що була б ця розмова?
По-перше, це Шефіка Гаспринська, лідерка кримськотатарського руху, яка створила мусульманський лідерський рух жінок на початку XX століття в США. Коли жінки в США, та й у всьому світі, ще не мали права вибору, кримські татарки організували комітет жінок-мусульманок. Її тато Ісмаїл Гаспринський був просвітником, політиком і видавцем, вона також випускала журнал "Жіночий світ". Шефіка намагалася створити жіноче лідерство в умовах досить традиційної релігії ісламу, порушувала питання освіти для жінок. Для мене це унікальний персонаж, адже 100 років тому ще була світова патріархія, а вона вже тоді пропагувала жіноче лідерство.
По-друге, це Голда Меїр — перша прем’єр-міністерка Ізраїлю, людина, яка буквально вибудовувала систему. Кажуть, що її політика відбувалася на кухні. Вона збирала провідних політиків у себе на кухні, і вони обговорювали різні речі. У розпал арабо-ізраїльського конфлікту вона зустрілася з держсекретарем США Генрі Кіссинджером і сказала йому, що Америка має бути більш артикульованою в цьому конфлікті. "Ви ж теж єврей", — зауважила вона. А він відповів: "По-перше, я американець, по-друге, я держсекретар, і, тільки по-третє, я єврей". "Але ми, євреї, справа наліво читаємо", — сміючись, сказала Голда. Це яскравий приклад того, як вона працювала, як досягала цілей. Також мені було б дуже цікаво поспілкуватися з Мадлен Олбрайт...
