Напередодні Дня Незалежності Vogue.ua публікує історії молодих українок та українців, які популяризують нашу культуру, науку, моду й спорт. Сміливі, амбітні і принципові – вони щодня творять нову історію країни і її майбутнє. Новому поколінню талантів присвячене наше літнє число. Наша нова героїня – Олександра Матвійчук — правозахисниця, голова "Центру громадянських свобод", який отримав Нобелівську премію миру.
Олександра Матвійчук, отримуючи у грудні в Осло першу в історії незалежної України Нобелівську премію миру, сказала присутнім на церемонії: "Ви не маєте бути українцем, щоб підтримати Україну. Достатньо бути просто людиною". Тепер, у розмові, яку нам вдається записати між десятками відряджень очільниці "Центру громадянських свобод", вона згадує, що голос правозахисників з нашого регіону раніше не був чутний, і пояснює, що важливі рішення ухвалюють не на конференціях, а у штаб-квартирах світових організацій. "У нас не було доступу до цих залів раніше. Зараз є, і ми можемо зустрічатися з людьми, які розв’язують серйозні питання". Та причина цих змін не лише в отриманні Нобелівської премії: "За нашими плечима мільйони людей, що борються за ті цінності, які ми декларуємо".
Говорити далі, коли тебе не чують, важливо, адже за документами правозахисників стоять реальні людські долі. Олександра прямо каже, що сьогодні українці опинилися в ситуації, коли право не працює, адже "жоден правовий механізм не здатен зупинити російські звірства — лише Збройні Сили України". Утім, ми не вперше в таких умовах. Матвійчук порівнює системи права в Україні та європейських державах: "Нашим правозахисникам завжди доводилося застосовувати інші інструменти та мати спектр навичок, які не потрібні юристам у решті країн світу". Йдеться про медійні кампанії та залучення людей для створення суспільного тиску, бо "у країні транзитної демократії навіть із сильною правовою позицією ти не можеш бути певним, що суд ухвалить справедливе рішення".
"Центр громадянських свобод" документує злочини Росії проти України з 2014 року. "Ми були першою організацією, яка відправила свої мобільні групи в окуповані Донецьку й Луганську області та Крим. Насамперед ми фіксували випадки викрадення людей, сексуального насильства, вбивств на окупованих територіях, утримання в неволі, а також політично вмотивованих переслідувань. Тоді я особисто опитала понад сотню людей після полону. На другий рік цієї роботи я зрозуміла, що ми надіслали звіти в усі міжнародні організації, порушили це питання всюди. Але в ту мить, поки я опитую наступну людину, десь на території України Росія знову скоює такий самий злочин. Це фруструвало, бо означало, що ми щось робимо не так". Олександра усвідомила: навіть не маючи змоги покластися на правові інструменти для відновлення справедливості, вона може розраховувати на людей. Тоді "Центр громадянських свобод" почав формувати мережі й тиснути на національні уряди іноземних держав для запровадження санкцій та оприлюднення імен українських політичних вʼязнів. "У радянські часи так діяли люди у вільному світі. Нас вирізняє те, що ми живемо в інформаційну епоху й можемо робити такі речі дійсно масовими". Першою всесвітньою подією стала акція #SaveOlegSentsov — синхронні демонстрації у 35 країнах світу з однаковими гаслами та візуальною частиною. "На таких подіях учасники не зверталися до абстрактного Путіна, а роз’яснювали своїм національним урядам, що ті можуть зробити для визволення політвʼязнів. У звільненні Сенцова і ще 34 людей є величезний внесок тих тисяч демонстрантів, які спільно висловлювали свою позицію". Сьогодні "Центр громадянських свобод" реалізовує ініціативу "Трибунал для Путіна", у межах якої задокументовано понад 28 000 епізодів злочинів проти українців, скоєних з моменту вторгнення.
Олександра згадує, як кілька років тому пережила депресію, хоча спершу не звернула на недугу уваги, адже вважала, що такий стан означає повну неможливість працювати. "Я втратила втіху від усього, що колись давало мені задоволення. Не могла читати, бо було тяжко сконцентруватися, це дуже засмучувало. Щоб подолати кризу, ми з подругами створили книжковий клуб, зустрічалися в гарних місцях за кавою й обговорювали прочитане. Це організовувало інтелектуальний побут і дарувало радість". Чергове кавування було заплановане на неділю 27 лютого 2022 року й досі не відбулося, адже кожна з жінок тепер активно працює задля нашої перемоги. А її, зізнається Матвійчук, вона чекає ще й тому, що тоді матиме змогу відвідати премʼєру вистави, — колись Олександра мріяла стати театральною режисеркою. А допоки робить своє: "Одне з моїх життєвих кредо — слова ҐолдиМеїр про те, що песимізм — це розкіш, на яку ми не маємо права. На жаль, зараз немає часу на незліченну купу речей, бо перед нами — марафон, який ми пробігаємо зі швидкістю спринту. Те, яким буде майбутнє, вирішується зараз. Я свідома цього й намагаюся зробити так, щоб воно було саме таке, яким ми хочемо його бачити. Знаю, що я не одна".
Змалку Олександра говорила батькам, що, як виросте, хоче бути хорошою людиною, та каже, родині це здавалося дещо непрактичним планом. У старших класах Матвійчук познайомилася з філософом і дисидентом Євгеном Сверстюком, який запросив її до кола українських інтелектуалів. "Я раптом зрозуміла, що Василя Стуса вбили, коли мені було три роки. Це сталося не в Середньовіччі — зло було близько. Поряд я бачила людей, які боролися із цим злом і демонстрували унікальну рису: говорити те, що думають, і жити так, як говорять. Мене захоплювали їхні цінності — чесність, щирість і націленість на добрі справи. Так я вирішила вивчати право". Втім, першу національну відзнаку Олександра отримала саме за внесок в українську культуру — премію імені Стуса.
Щоб стати правозахисником, не обовʼязково бути юристом. Військовий генерал Петро Григоренко, поети Василь Стус та Ігор Калинець, художниці Стефанія Шабатура й Алла Горська, філолог Іван Світличний і сотні інших українських дисидентів боролися за дотримання людської гідності. "Вони обстоювали свободу мати незалежну державу, зберігати власну ідентичність і бути людиною. Боронити людську гідність — це покликання, а не професія". Олександра часто повторює, що для неї перемога України — це завершена демократична трансформація держави, з реформою судів і поверненням реального змісту правам людини.
"Право — це штучна конструкція, вона не зашита у природу, як закон земного тяжіння Ньютона. Це домовленість про те, що зробить наше суспільство справедливішим й інклюзивнішим". Українці ніколи не мали розкоші бути просто споживачами прав людини, як це усталено в розвинених демократіях: "Люди успадкували їх як звичний порядок речей, тому ми часто бачили, як права людини обмінюють на виборах на економічні обіцянки. Однак права не виборюються раз і назавжди — ми щодня вибираємо між авторитаризмом і демократією, просто купуючи в магазині продукт із Китаю чи з Данії. Сьогодні чимало іноземців вирішили обходитися без російського газу, хоча він і дешевший. Свобода як цінність варта цього".
Матвійчук зауважує, що всьому світові треба здобути науку із ситуації, в якій право безсиле. Наслідком має стати нова міжнародна система миру й безпеки, яка дійсно захищатиме людей від авторитарних режимів. "Ми мусимо повернути правам людини значення. Вони — як кисень. Коли вдихаєш, то не думаєш про біохімічні процеси. Але щойно кисню бракує, негативний ефект виникає негайно".
Більше про молоде покоління українських талантів – дизайнерів, фотографів, моделей, артистів, спортсменів та науковців, за якими спостерігає весь світ, – читайте в літньому числі Vogue Ukraine Edition. Замовляйте в офіційному онлайн-магазині українського Vogue.
Текст: Богдана Неборак
Читайте також
