Різдвяна історія: "Свято наближається" Ірини Славінської
Спеціально для Vogue.ua письменниця Ірина Славінська написала особливу різдвяну історію. Щасливого Різдва!
Ірина СлавінськаВідкриваю шафу. Полиця з зимовими речами. Бачу розкладений на купки одяг, в лівому нижньому кутку – светри. Чотири поспіль – бордового кольору. Кольору бордо, винного кольору. Любов до теплих кольорів, особливо до червоного, є однією з наших сімейних рис. Іноді видається дуже дивним, що ми живемо не в теплому середземноморському регіоні, де винні кольори та вино пронизують всі життєві ритуали. Після вечері вино дихало би в подихах батьків, а вранці на винограднику поруч із домом після дощу кожне гроно було би прикрашене прозорим кришталем крапель, які не встигли впасти.
Колись у дитинстві, коли я вчилась у французькій школі, то жила в родині, де будинок бабусі та дідуся межував із виноградником. Вони орендували будинок на землі виноробів, тобто коньякоробів. Регіон Пуату-Шарант – один із тих, де росте виноград, з якого роблять саме cognac, а не бренді. Землю власники використовували під виноградники, а от будинок і двір із будівлею старої винокурні здавали в оренду. Тоді мене вразило, що в родині, де я жила, коньяк не любили – особливо його не любив Крістіан, син, який виріс у цьому домі поруч із виноградником.
Сьогодні мене дорослу це не дивує. Адже я так само не люблю пити те, що географічно найбільш близьке. В радше пивній і горілчаній Україні я недолюблюю і пиво, і горілку. Моя любов відтак іде на користь вина, звичайно. Проте цей напій доволі важко асоціювати з традиційним українським застіллям. Хоча в Карпатах і Криму, так-так, ми всі пам’ятаємо півторалітрові пластикові пляшки з домашнім вином. Іноді те вино було таким дешевим, що його годилося набрати у всі порожні ємності, включно з туристичними похідними казанками, аби потім частину використати для маринування шашлику, який після приготування годилося запити тим, що не було спожите для маринаду. Тепер до цих спогадів додаються вже сучасні дегустації продукції малих виноробів Одещини та цікавих пляшок молодого закарпатського.
Традиційне сімейне застілля буває різноманітним та часто виходить за межі середземноморської дієти. У нас вдома частина сімейного ритуалу – сісти разом на кухні та різати салати, наприклад, олів’є. В ньому з часом ставалися зміни, до складників додавався домашній майонез замість магазинного, робилися експерименти з різними комбінаціями свіжих і солоних огірків, дегустувалося різне філе – куряче, теляче. В гостях у бабусі натомість сімейна трапеза часто була пов’язана з варениками, бабуся робила їх "на пару", тобто парові. Вона вміла віртуозно швидко замісити тісто та блискавично наліпити вареники з чорницями, це була її фірмова страва. Я любила в такі ранки сідати поруч і розмовляти чи слухати, ще й допомагаючи з варениками. Дивно, але ті, що ліпила я, навіть після варіння легко було розрізнити — менш елегантні, більш кострубаті.
В усіх цих ритуалах — із експериментами чи без — незмінною залишалася розмова. Кухня в багатьох родинах є не тільки місцем ув’язнення та концентрації хатніх обов’язків, але й простором для бесіди. Щось тут є і від радянського мема про розмови "для кухні", тобто між своїми, котрим довіряєш, і від французького салону доби Просвітництва, де формується традиція conversation, бесіди. В українських реаліях кухня – це також місце передачі знання та сімейної пам’яті. Чомусь (але ми ж знаємо, чому) найчастіше таку пам’ять передають саме жінки наших родин. Певно, не треба навіть писати, що все це відбувається саме в найбільш святкові моменти, коли на столі вже стоїть шампанське та інші найбільш нарядні страви, тарілки та прибори.
Саме з таких розмов у мені виросла власна асоціація на тему зимового дива. Все почалося з сімейних історій від тата, що їх я чула регулярно, хоча й із різними подробицями — залежно від настрою оповідача. Одна з найбільш містичних, якою потім уже я діставала всіх друзів на всіх спільних вечерях, коли розмова неуникно заходить у тему сімейної пам’яті, — це історія про те, як прабабуся усі сні побачила щось, що врятувало всю сім’ю від смерті під час Голодомору. Розповідав тато, що уві сні вона побачила жінку, котра рукою вказувала на стіну, біля якої спала прабабуся з прадідусем. Коли вони прокинулися, прабаба розповіла про свій сон, а прадід для сміху взяв сокиру та стукнув по тій стінці. З неї посипалося зерно — і так усі вижили, бо знайшли сховок, криївку, та й мали, що їсти.
Одного разу на котрийсь із днів пам'яті я записала цю історію на Facebook, де негайно в коменти прийшла моя тітка та сказала, що все було взагалі не так. Далі ми довго чатились, і я вперше дізналася про альтернативну версію – більш реалістичну, але не менш містичну. Дія відбувається взимку в засипаному снігом полі, навпростець бреде прабабуся, йде на базар, аби продати щось із речей і купити харчів. Таки житття в місті чи біля міста давало трохи переваг, на кшталт можливості виміняти речі на їжу. Але сніг – певно, це мало просто казковий вигляд. Якби ми не знали про контекст. У полі прабабуся перечепилася за щось, покрите снігом. То був мішок, де було зерно. Хто і куди його тягнув? Прабабуся з тим мішком не тільки не пропала, а ще с стопнула тачку, тобто віз, який цілою довіз її додому. І так усі вижили. Історія про чарівний порятунок після отримання ще й такої снігової версії тепер стійко тримається в свідомості не в статусі сімейного хорору, а мало чи не в ролі новорічної казки. Let it snow. Let it snow. Let it snow.
