Читаємо уривок з книжки "Бріджертони. Пропозиція джентльмена"
Українською вийшла книга "Бріджертони. Пропозиція джентльмена" — продовження популярної серії американської письменниці Джулії Куїнн про пригоди родини Бріджертонів, яку екранізували Netflix. "Бріджертони. Пропозиція джентльмена" — третя книга з серії, яка ляже в основу нового сезону та розкаже про романтичні пригоди Бенедикта Бріджертона.
У новій книзі Бенедикт Бріджертон зустрічає на балу таємничу Софі, і пара миттєво закохується. Згодом виявляється, що Софі — позашлюбна донька графа, яка після смерті батька живе в домі жорстокої мачухи та обслуговує своїх сестер. Та чи зможуть бути разом знаний аристократ Бріджертон та Попелюшка? Пропонуємо прочитати уривок з роману, який цього місяця вийшов у видавництві Vivat.
Уривок з роману "Бріджертони. Пропозиція джентльмена"
— Потанцюйте зі мною, — імпульсивно промовила Софі.
Бенедикт весело усміхнувся, але їхні пальці міцно зчепилися. Він пробурмотів:
— Мені здавалося, ви не вмієте.
— Але ви сказали, що навчите.
Він довго дивився на неї, просвердлював її очима, а потім потягнув за руку й мовив:
— Ходімо.
Чоловік вів її за собою. Вони прослизнули в коридор, подолали сходовий майданчик, завернули за ріг й опинилися навпроти подвійних французьких дверей. Бенедикт крутнув ковані ручки й прочинив двері навстіж. За ними була маленька приватна тераса, прикрашена рослинами в горщиках та обладнана двома шезлонгами.
— Де ми? — роззираючись, спитала Софі.
— Просто над терасою танцювальної зали. — Він зачинив двері в них за спинами. — Ви не чуєте музики?
Софі чула здебільшого низький гул нескінченних розмов, але якщо напружити вуха, то розчути можна було й тиху гру оркестру.
— Гендель. — Вона радісно всміхнулася. — У моєї гувернантки була музична скринька із цією мелодією.
— Ви дуже любили свою гувернантку, — тихо проговорив чоловік.
Вона, замружившись, мугикала в такт музиці, але на цих словах стривожено розплющила очі:
— Як ви це збагнули?
— Так само, як і те, що за містом ви почувалися щасливішою. — Бенедикт витягнув руку й торкнувся її щоки. Палець у рукавичці повільно рухався шкірою, аж поки досяг щелепи. — Це видно з вашого обличчя.
Вона кілька секунд помовчала, а потім відсторонилася зі словами:
— Що ж, так, з нею я проводила значно більше часу, ніж із будь-ким іншим у будинку.
— Здається, вам було самотньо, — тихо мовив він.
— Інколи. — Вона відійшла до краю балкона, сперлась обіруч на балюстраду й задивилася на чорнильну ніч. — А інколи не було.
Дівчина різким рухом обернулася, осяйно всміхнулась, і Бенедикт зрозумів, що більше вона про дитинство нічого не розповість.
— Ви, певно, дорослішали в цілковито інакшій самотності, — припустила вона. — Навколо було стільки братів і сестер!
— Ви знаєте, хто я, — ствердив чоловік.
Вона кивнула.
— Спочатку не знала.
Бенедикт підійшов до балюстради, сперся на неї стегном і схрестив руки на грудях.
— І що ж мене видало?
— Якщо відверто, то ваш брат. Ви такі схожі...
— Навіть у масках?
— Навіть у масках, — поблажливо всміхнулася вона. — Леді Віслдаун досить часто про вас пише й ніколи не згає можливості нагадати про те, які ви схожі поміж собою.
— А знаєте, як мене звати?
— Бенедикт, — відповіла вона. — Якщо, звісно, леді Віслдаун не помилялася в тому, що ви найвищий із братів.
— То ви неабияка детективка.
Софі трошки зніяковіла.
— Я просто читаю газетку з плітками. Це ніяк не вирізняє мене з-поміж інших гостей.
Бенедикт якусь хвильку вдивлявся в неї і міркував, чи усвідомлює вона, що мимоволі відкрила ще один шматочок головоломки в розгадуванні її особи. Якщо вона впізнала його лише за описом Віслдаун, отже, не бувала у вищому світі — або досить довго, або й зовсім. В обох випадках вона не із численних юних леді, що з ними його знайомила мати.
— То що ще вам про мене відомо з газетки Віслдаун? — повільно й ліниво всміхнувся Бенедикт.
— Напрошуєтеся на комплімент? — Вона найменшим порухом вуст віддзеркалила його півусмішку. — Адже вам має бути відомо, що на Бріджертонів вона своє гостре перо майже не спрямовує. Леді Віслдаун пише про вашу родину переважно хороше.
— Це додало ще одну думку стосовно її особи, — зізнався він. — Дехто вважає, що вона з Бріджертонів.
— А вона з Бріджертонів?
Він знизав плечима.
— Якщо й так, мені про це не відомо. А ви не відповіли на моє запитання.
— Це ж на яке?
— Що ви про мене знаєте з газетки Віслдаун?
Вона здивувалася.
— Вам справді цікаво?
— Якщо я нічого не можу дізнатися про вас, то не завадило б принаймні знати, що вам відомо про мене.
Софі усміхнулася й ніжно-розсіяним жестом торкнулася кінчиком вказівного пальця своєї нижньої губи.
— Що ж, зараз подумаю. Минулого місяця ви перемогли на якихось безглуздих кінних перегонах у Гайд-парку.
— Вони ані на ніготь не були безглуздими, — широко всміхнувся чоловік, — і я після цього збагатився на сто фунтів.
Дівчина лукаво глянула на нього.
— Кінні перегони майже завжди безглузді.
— Це так по-жіночому, — процідив він.
— Що ж...
— Не треба говорити про очевидне, — урвав чоловік.
Вона усміхнулася.
— Що ще вам відомо? — спитав він.
— З газети? — Вона забарабанила пальцем по щоці. — Одного разу ви відрубали голову ляльці вашої сестри.
— Досі не збагну, звідки вона про це довідалася, — процідив Бенедикт.
— Може, леді Віслдаун — таки одна з Бріджертонів.
— Це неможливо, — сказав він і якось силувано докинув: — Адже ми не такі дурні. Тобто решта членів сім’ї здогадалась би.
Софі голосно засміялась, а Бенедикт пильно роздивлявся її і міркував, чи розуміє вона, що видала ще одну крихітну деталь про себе. Про нещасний випадок із лялькою та гільйотиною леді Віслдаун писала ще два роки тому в одному з перших своїх випусків. Нині газету доставляють по всій країні, але на початку Віслдаун писала суто для лондонців. А це означає, що його загадкова леді була в Лондоні два роки тому. І все одно зрозуміла, хто він, щойно побачила Коліна.
Перебувала в Лондоні, але не виходила в люди. Може, наймолодша в родині, тому читала Віслдаун, поки старші сестри їздили на прийоми сезону. Цього замало, щоб зметикувати, хто вона така, але це вже щось.
— Що ще вам відомо? — поцікавився Бенедикт, чекаючи, чи не видасть вона себе випадково ще чимось.
Вона з очевидним задоволенням пирхнула:
— Ваше ім’я серйозно не пов’язували з іменем жодної юної леді, а мати відчайдушно прагне побачити вас одруженим.
— Тиск трохи послабився, відколи брат одружився.
— Віконт?
Бенедикт кивнув.
— Про це леді Віслдаун також писала.
— І то в деталях. Хоча... — Він нахилився до неї і понизив голос. — Їй були відомі не всі факти.
— Справді? — з непідробною цікавістю перепитала дівчина. — Що ж вона обминула увагою?
Бріджертон зацокав язиком і похитав головою.
— Я не розкриватиму таємниць братового особистого життя, якщо ви не розкриєте навіть власного імені.
Вона пирхнула.
— "Особисте життя" — занадто сильно сказано в цьому разі. Адже леді Віслдаун написала...
— Леді Віслдаун, — дещо насмішкувато урвав Бенедикт, — причетна не до всього, що відбувається в Лондоні.
— Але вона достоту причетна до більшості подій.
— Гадаєте? — розвеселився він. — Мушу з вами не погодитися. Наприклад, підозрюю, що, якби леді Віслдаун була з нами на терасі, вона не знала б, хто ви така.
Її очі розширилися під маскою. Бенедикт відчув від цього певне задоволення.
Він схрестив руки на грудях.
— Чи ж не так?
Вона кивнула.
— Але я так старанно приховала свою особу, що зараз мене не впізнав би ніхто.
Бенедикт звів брову.
— А якби ви зняли маску? Тоді вона вас упізнала б?
Вона відштовхнулася від поручнів і ступила кілька кроків до центру тераси.
— На це я не відповідатиму.
Він пішов слідом за нею.
— Я й не чекав відповіді. Але все одно хотів запитати про це.
Софі повернулась, і в неї збилося дихання від того, що їх відокремлювали лічені дюйми. Вона чула, що він прямує за нею, але не думала, що підійде так близько. Вона розтулила губи, щоб заговорити, але, на її подив, на думку нічого не спадало. Здавалося, що вона здатна лише на одне: дивитися на нього, на темні-темні очі під маскою, які зосередилися на ній.
Читайте також
