"Війна, врешті-решт, заради життя, а не задля війни. Принаймні для українців": інтерв'ю з художником Павлом Маковим
У березні минулого року, провівши кілька днів під обстрілами у Харкові, художник Павло Маков з дружиною та матір'ю залишив Україну, аби потрапити у Венецію, де вже в травні представляв Україну на найбільш авторитетній виставці сучасного мистецтва у світі. Потім були участь у ярмарці Vienna Contemporary у Відні, персональні виставки у Парижі та Флоренції... Про те, яким був цей рік, один з найвідоміших українських художників у світі Павло Маков розповів для першого від початку повномасштабного вторгнення числа українського Vogue.
Під час війни я не робив нічого такого, чого б не було в мирний час. Так, раніше я не сидів у бомбосховищі й не чув вибухів. Але це сталося зі стількома людьми, що й згадувати ніяково.
24 лютого вся родина зібралася в нашій квартирі — дружина, син зі своєю дружиною і тещею, моя мама, а я поїхав до майстерні. Між іншим, фотографія майстерні, надрукована в журналі Flash Art, — це та, яку я зробив на пам’ять першого дня війни. Забрав із майстерні приблизно третину офортних дощок — найдорожчих серцю. Решту набагато пізніше син вивіз на Захід України. Завдяки цим дошкам я друкував офорти у Флоренції та зробив виставку "Дві троянди" у галереї Cartavetra.
Мене, ясна річ, дратує, що в Італії я не можу друкувати роботи так, як удома: найбільший верстат, що є у Флоренції, — 80 см завширшки, а в Харкові в мене голландський верстат 1,2 на 2,5 м, цю дорогу річ я подарував собі на 50 років. Кладу великий папір 120 на 160 см, дуже люблю цей розмір і з ним завжди працюю — а тут як? Моє мистецтво не змінилося по суті, змінився лише технологічний підхід: тепер я здебільшого малюю кольоровими олівцями. Я вирішив не зациклюватися на тому, як працював раніше: ситуація інша, то й шукай вихід. А якщо взагалі під рукою буде тільки олівець і папірець, то що, не малювати тепер? Ми з Машею (Марина Глущенко, дружина Павла Макова. — Прим. авт.) обережно плануємо у квітні їхати до Харкова: у моїй майстерні взагалі немає опалення, тому раніше я геть не можу там працювати. Якщо ситуація буде більш-менш нормальна, ми хочемо повернутися остаточно. Є така надія.
І єдине, про що я турбуюся, скільки мені в Італії купити олівців. Папір я завжди купував за кордоном, а от професійні олівці були в Харкові — і німецькі, й англійські. Це не дитячі олівці — один коштує 2 — 2,5 євро, їх не буде. Я не певен, що й дитячі будуть. А прорахувати неможливо, бо ти починаєш роботу і в тебе ніби всі кольори є — у мене сотні цих олівців, і бачиш — ага! тут такого кольору бракує, ідеш в магазин і купляєш. Ну нічого, не вистачатиме — будемо просто графітними малювати, зрештою. Справа не в техніці.
Ще ніколи я не міняв колесо під пострілами і вибухами. Перші три дні війни ми з дружиною сиділи вдома, а потім перейшли в "ЄрміловЦентр" — жили там в укритті 8 днів разом з іншими художниками, фотографами, дизайнерами. Треба віддати належне Наталії Івановій (директорка харківського Центру сучасного мистецтва "ЄрміловЦентр". — Прим. авт.) — вона все чудово організувала: ми там готували їжу, в перші дні ще ходили купувати алкоголь, поки не заборонили. З дому ми привезли два ящики вина — всі запаси. Ввечері збиралися разом. Усі роз’їхалися, коли не стало світла і тепла. Нас запросили друзі в село під Полтавою. На виїзді з міста у моєї машини пробило колесо. Неподалік стріляють, а я міняю його, і чотири жінки навколо стоять — дружина, моя мама, наша подруга Таня Борзунова, її мама, і в автомобілі наша кішка Кіра. Це не якийсь подвиг, просто під обстрілами таке робив уперше.
"На виїзді з Харкова у моєї машини пробило колесо. Неподалік стріляють, а я міняю його, і чотири жінки навколо стоять — дружина, моя мама, наша подруга, її мама, і в автомобілі наша кішка Кіра. Це не якийсь подвиг, просто під обстрілами таке робив уперше"
Я ніколи до цього не давав стільки інтерв’ю. 24 лютого о 8-й ранку мені вже дзвонили журналісти з Англії, Італії, Німеччини: що ви? як ви? Ніхто нічого не розумів, у перших інтерв’ю я казав, що ми не збираємося їхати у Венецію, потім зателефонувала Марія Ланько (одна з кураторок Національного павільйону України на Венеційській бієнале — Прим. авт.) і каже: "Приїжджай, маємо робити проєкт". І ми потихеньку вп’ятьох поїхали в бік Венеції. Там я мав займатися суто прагматичними, технічними справами — давати інтерв’ю, перевіряти, як монтують інсталяцію. І це мене врятувало, бо малювати я точно не міг. Я взагалі думав, що, може, більше й не буду ніколи.
У Венеції я зрозумів, що тут від мене більше зиску, ніж коли б я сидів вдома. Тут я працюю, ми можемо заробляти гроші й допомагати Україні, робити виставки, а це теж певною мірою дає користь моїй країні зараз. Як і мої інтерв’ю — по десять щодня. У мене є два шляхи до нашої перемоги — мистецький і волонтерський, і вони пов’язані. Бо від того, наскільки успішно я працюю як художник, залежить, скільки грошей я можу перерахувати в нашу самоорганізовану групу митців Front-Art, яку зареєстрував як фонд і адмініструє артдилер Ігор Абрамович. Ми купили для фронту 16 машин, а про тепловізори та дрібніші речі годі й казати. Зазвичай це буває так: Ігор знаходить машину, складає кошторис, і кожен художник залежно від фінансового стану пересилає певну суму грошей, а Ігор потім ще додає свої.
Зараз ми з Машею живемо в Італії, у маленькому селі Барагацца в горах, посередині між Болоньєю і Флоренцією; у нашому будиночку дуже погана пічка, а жодного іншого опалення немає. Але й це для мене не вперше — в себе на дачі ми також розпалювали пічку. Скажу так, я в Італію їздив не як митець, а як людина. Ми вивчили мову, здобули багато друзів, яких я дуже люблю, ми їздили в Італію, щоб відпочити, поміняти пейзаж за вікном, розпружитись, полікуватись — знаємо місце, де дуже гарні термальні води, помічні для хворих колін. Наші поїздки в Італію з творчістю майже не пов’язані.
Я тобі навіть більше скажу, усі ідеї того, що я робив тут минулого року, приходили в голову, коли я їздив до Харкова — у травні, в серпні, у грудні 2022-го. Таке. Ми вже рік живемо, як цигани. Я звик. Дружина буває інколи така знервована, що хоче все кидати і повертатися до Харкова негайно. Я їй кажу, що треба якось звикнути, просто знайти своє місце в цьому жахітті. Тому що невідомо, коли ми з нього вийдемо. А жити треба. І допомагати — і собі, і людям. Зросла відповідальність: зараз я єдиний у родині, хто заробляє гроші. Я вже думав: мені 64 роки, можемо для себе пожити з жінкою. Але ні!
"Коли ми обирали жити в Україні, то вибирали жити у вільній країні для вільних людей"
У моїх останніх роботах Італії немає, точно немає. Жодної іншої країни немає, тільки Україна є. Тому що мистецтво пов’язане з ментальністю, я не можу відірватися від нашого менталітету. Я народився в Санкт-Петербурзі, жив у Латвії, і коли мені було три з половиною роки, ми переїхали в Рівне — відтоді я живу в Україні. У Радянському Союзі я себе ніяк не ідентифікував. Я точно розумів, що в мене з СРСР нічого спільного, але народили тут, то й живемо, а куди подітися? Коли 1991 року відбувся референдум про незалежність України, ми з дружиною поставили галочки, що ми — за. І це був момент самоідентифікації. Тобі 34 роки, ти сказав, що хочеш незалежної України, значить, ти хто? Громадянин незалежної України. Громадянство набагато більше визначає мене як людину, ніж те, що я народився в Санкт-Петербурзі. І коли ми обирали жити в Україні, то вибирали жити у вільній країні для вільних людей.
Уже тут, в Італії, на моїх офортних дошках з’явилися якісь маркери війни, якісь символи. Наприклад, вирви від снарядів, вибухи. Втім, я дедалі частіше малюю великі квіти. Порівняно з квітами вибухи — річ несуттєва, хоч як це дивно. Тому що війна, врешті-решт, заради життя, а не задля війни. Для нас, принаймні для українців. Я не знаю, для чого вона росіянам. Для мене досі це найбільше питання — задля чого вони воюють? Тому серія робіт "Абракадабра", що з’явилася вже під час війни, — про мою нездатність осягнути те, що робиться у світі. Звідси й назва. Незрозумілий набір букв, суцільні знаки питання. Із цієї серії я потім зроблю книжку, а зараз вона експонується в Парижі, в галереї L'Atlas.
Повертаючись до квітів — моя виставка "Дві троянди", що експонувалась у Флоренції, була запланована ще до вторгнення, ми її просто перенесли з травня на листопад. І всю її присвятили війні, хоча первинно такого задуму не було. Одну роботу, розпочату в 2020-му, я вивіз із Харкова, решту зробив тут. Цей проєкт пов’язаний з Харковом, з нашою дачею в селі Липці, де в саду Маша пильнує троянди. Я був упевнений, що вони загинули, бо на зиму ми їх укутуємо, і, якщо не розкрити їх навесні, вони згниють на землі. Ну, ніби хтось відкрив, ніби не загинули. У моєму проєкті одна троянда — це гіперреалістичний портрет квітки з нашого куща, який з першого дня війни опинився в окупації. А інша — це вибух у вигляді квітки, що формою нагадує роботи Ель Лисицького, такий конструктивістський конус. Інша назва серії з вибухами — Les Saisons Russes — відсилає до відомих дягілєвських гастролей у Парижі. Ось це і є та культура, той "російський сезон", який ми маємо зараз на наших теренах.
…По суті, нічого геройського я не зробив. Нічого надто незвичного. Ми нині на 100 % залежні від обставин, мої склалися так.
Текст записала: Валентина Клименко
