UA

Журнал VOGUE

Подписаться
Продолжая просмотр сайта, вы соглашаетесь с тем, что ознакомились с обновленной политикой конфиденциальности и соглашаетесь на использование файлов cookie.
Соглашаюсь

20 цитат Еріха Марії Ремарка про війну

22 июня 2022

Німецький письменник Еріх Марія Ремарк, мабуть, один з найвідоміших пацифістів у літературі. Він належить до представників «втраченого покоління», тих майстрів пера, що пройшли страхіття Першої світової війни й побачили мирне життя зовсім не таким, яким воно здавалося на фронті. Смерть, страх, несправедливість, пережитий досвід назавжди закарбувалися не лише в пам’яті цих письменників, а й на сторінках їхніх творів. Ремаркові ж вдалося особливо просто й водночас глибоко описати, про що насправді говорять і думають в окопах звичайні солдати.

Еріх Марія РемаркЕріх Марія Ремарк

«Кожен солдат залишається жити тільки завдяки тисячам різних випадковостей». 

«Фронт — це клітка, в якій нам доводиться напружено чекати, що буде далі». 

«Ми їдемо сюди звичайними солдатами, похмурими чи веселими, а коли потрапляємо в зону, де починається фронт, то стаємо напівлюдьми, напівтваринами». 

«Дивно, як кровопивці люблять моралізувати».

«Отак вони всі думають, оті сотні тисяч Кантореків! Залізна молодь! Молодь! Кожному з нас не більш як двадцять. Та хіба ми молоді? Хіба ми молодь? То було колись. Тепер ми старі люди».

«Ніхто начебто не хоче війни, аж раптом вона вже тут. Ми не хотіли воювати, інші твердять те саме, а проте вже пів світу воює».

«Найрозумнішими, власне, виявилися бідняки, прості люди: вони відразу сприйняли війну як лихо, а ті, кому жилося краще, нетямилися з радощів, дарма, що саме вони могли б швидше передбачити наслідки».

«Вітер надії, що летить над згарищами й понівеченими полями, шалена лихоманка нетерпіння, розчарування, болючий жах смерті й незбагненне запитання: „чому?“. Чому не кладуть цьому край?». 

«Хтось нацьковує народ на народ, і люди вбивають — мовчки, слухняно, по-дурному, не розуміючи, що роблять, і не відчуваючи ніякої провини. Я бачу, що найкращі уми людства винаходять зброю й слова, аби це тривало й далі, та ще й у найвигадливіших формах. І разом зі мною це бачать усі люди мого віку, тут і за кордоном, в усьому світі, зі мною це переживає все моє покоління». 

«Яке ж усе брехливе й нікчемне, коли тисячолітня цивілізація не змогла запобігти тому, щоб пролилися ці річки крові, коли вона допустила існування сотень тисяч отаких катівень. Тільки в госпіталі видно, що таке насправді війна».

Еріх Марія РемаркЕріх Марія Ремарк

«Хлопче, — кажу я до мерця, але вже зовсім спокійно. — Сьогодні ти, завтра я. Але якщо я повернуся звідси, то боротимуся проти того, що зламало нас обох: у тебе забрано життя, а в мене? У мене теж забрано життя. Обіцяю тобі, хлопче. Це ніколи не повинно повторитися».

«Коли я про це думаю, Альберте, — кажу я згодом, перевертаючись на спину, — то мені здається: якби я почув слово „мир“ і він справді настав би, то я б учинив щось надзвичайне, бо мені від того слова аж кров шугає в голову». 

«На арену мають вийти міністри й генерали обох держав, у самих трусах, озброєні дрючками, і нехай собі б’ються. Переможе та країна, чий представник зостанеться живий. Це було б простіше й краще, ніж тепер, коли б’ються зовсім не ті, кому слід».

«От побачиш, ми програємо війну, бо занадто гарно навчимося вітати начальство».

«І я знаю: все, що тепер, поки ми на війні, потонуло в нас, немов каміння, після війни знову спливе на поверхню, ось тоді й почнеться боротьба між життям і смертю».

«Ми стали солдатами добровільно, пройняті ентузіазмом; але тут робили все, щоб вибити з нас це почуття».

«Можливо, війни трапляються знову й знову лише тому, що одні ніколи не можуть до кінця відчути страждання інших».

«Що сталося б з нами, якби ми збагнули все, що відбувається на фронті!».

«Ми вже не молодь. Ми вже не хочемо завойовувати світ. Ми втікачі. Тікаємо від самих себе. Від свого життя. Нам було по вісімнадцять років, ми тільки починали любити життя і світ, а нам довелося стріляти в них. Перший снаряд влучив у наше серце. Нас відрізано від справжньої діяльності, від прагнень, від прогресу. Ми вже не віримо в них: ми віримо у війну».

«Може, я ніколи не буду щасливий, може, війна знищила цю можливість, і я всюди буду трохи чужим і ніде не почуватимуся вдома, але ніколи, думаю, я не почуватимуся безнадійно нещасним, бо завжди буде щось, що підтримає мене, — хоча б мої ж руки, або зелене дерево, або подих землі.Частина мого життя була віддана справі руйнування, віддана ненависті, ворожнечі, вбивству. Але я залишився живий. В одному цьому вже завдання і шлях. Я хочу вдосконалюватися й бути до всього готовим. Я хочу, щоб руки мої трудилися й думка не засинала. Мені не треба багато. Я хочу завжди йти вперед, навіть якщо іноді з’являється бажання зупинитися. Треба багато чого відновити й виправити, треба, не шкодуючи сил, розкопати те, що було засипано уламками в ті роки, коли стріляли гармати й кулемети. Не всім судилося бути піонерами, потрібні й слабші руки, потрібні й малі сили. Серед них я шукатиму своє місце. Тоді мертві замовкнуть і минуле не переслідуватиме мене, а допомагатиме».

книги ·

Еще в разделе CULTURE

Популярное