Геннадій Йозефавічус розповідає свою історію стосунків з головним матеріалом цього сезону.
У 1992 році на Хрещатику, у щойно відкритому магазині United Colors of Benetton (це в районі Бессарабки, на куті бульвару Шевченка, здається, в будинку №42), я придбав собі вельветову куртку. Вона була зшита з темно-зеленої, майже кольору хакі, тканини з рубчиками середнього розміру. Фасон? Як і колір, достатньо військовий: чотири накладні кишені, як у френча, та й комірцю за бажанням можна було "встати" і застібнутись, доповнюючи аналогію з кітелем маршала Френча. Про те, що мій кітель створений не зовсім для воєнних дій, нагадувала підкладка з яскравої – в червоно-жовту клітинку – шотландки, ну і власне тканина; з вельвету френчі не шили і не шиють: занадто м’яко, не по-військовому.
Куртка прослужила довго, приємно старіючи, як і повинні робити вельветові речі: корд розм’якнув, ворс на ліктях майже стерся, вся конструкція набула форми мого тіла. Одягаючи цей "френч" на початку осені, я знімав його ближче до Нового року – і повертався до нього знову з березневим сонцем; довгий, теж бенеттонівський шарф, твідова кепка та рукавички зі шкіри пекарі доповнювали ансамбль. У мене, окрім того, були вельветові штани, але з цією курткою вони ніколи не поєднувались: мені здавалося, що подвійна кількість рубчиків це занадто.
Втім, одного разу я відмовився від ідеї не носити разом вельветовий верх та низ, замовивши у кравця-італійця, який приїхав знімати мірки з клієнтів Etro, цілий вельветовий костюм. Я обрав темно-синій корд із суміші бавовни та кашеміру, наказав зробити кишені накладними, плечі – м’якими, манжети – з прорізними петлями і, на додачу, попросив нашити контрастну стрічку кольору бордо на краю лацкана.
Італієць зняв мірки, я ж заплатив аванс і, почекавши два-три місяці, отримав свій костюм. На внутрішній кишені тією ж бордовою шовковою ниткою були вишиті мої ініціали. Тканина була чудова, ручний шов – на місці, манжети розстібалися (та застібалися), штани мали масу схованих від очей застібок, що дозволяли підлаштувати їх до моєї фігури. Лише одне "але" – плечі не були м’якими. Чи то закрійник не почув мене, чи то моє бажання було інтерпретоване з точністю навпаки, та піджак був плечистий і нашпигований жорсткою тканиною, яка надала йому форми не мої, а висіченого з мармуру красунчика з трапецевидною верхньою частиною. Намилувавшись костюмом, я сховав його назад до кофра і повісив у шафу. Здається, він там так і висить.
Втім, в історії моїх стосунків з вельветом невдача з костюмом була єдиною. Починаючи з бенеттонівського "френча", мій роман з тканиною в рубчик продовжувався безхмарно, я із задоволенням носив штани, піджаки та куртки. От і нещодавно, у Копенгагені, у королівському універмазі Illums Bolighus, я побачив чудовий сірий піджак Canali на розпродажі. З манжетами, що розстібаються. Та м’якими плечами, звісно. Як можна було його не придбати?
Читайте також: