Аншлаги, сучасні постановки та нові зірки – український театр переживає новий етап розвитку та стає терапією для артистів та глядачів у часи війни. Vogue Ukraine зазирнув за лаштунки провідних театрів країни: у першому матеріалі на нашій мапі – легендарний Івано-Франківський драмтеатр.
Свій маршрут з Буковелю в червні цього року я будую так, щоб потрапити до франківського драмтеатру (якщо чесно, всі свої маршрути я тепер будую саме так). В плані – "Підступність і кохання" за Шиллером: на запрошення генерального директора-художнього керівника Ростислава Держипільського її тут поставив київський режисер Іван Уривський в 2023 році, і квитки, на відміну від Києва, – у вільному доступі.
Концепція open door існувала тут від початку: свої вистави тут показували театр "Золоті ворота" та видатний литовець Аймунтас Някрошус, кияни Стас Жирков та Максим Голенко, француз Жюль Одрі, румун Міхай Тарна, литовець Йокубас Бразіс. Держипільський начисто позбавлений творчих ревнощів ("це смішно – думати: "Я – одна квітка на полонині"), постійно запрошує до співпраці найяскравіших – каже, інакше йому нецікаво. Таким чином на сцені Івано-Франківська з’явилися постановка харків’янки Оксани Дмітрієвої "Медея", чеського режисера Давіда Зелінки "Абсолютно вільні", словенського режисера Томі Янежича "1975", киянки, хореографки Ольги Семьошкіної "Біла Тінь" тощо.
Щойно стихають оплески, Левченко закликає підтримати збір на авто для актора Богдана Романюка. Виконавець головних ролей у виставі французького режисера Жюля Одрі "Калігула" та "Сватання на Гончарівці" у постановці Олексія Гнатковського щойно доєднався до Третьої штурмової. Марія Стопнік не може стримати сліз, сам Богдан, який присутній в глядацькій залі, ніяковіє, а зала влаштовує йому овацію стоячи.
Активізм – такий самий фрагмент ДНК франківського драмтеатру, як відкритість і космополітизм. На фасаді замість афіш – гігантський напис "Будь голосом полонених". Після кожної вистави (а їх в репертуарі театру – більше 60, лише в 2025 відбулося шість прем’єр), актори чи режисер короткою палкою промовою закликають виходити на мітинги у підтримку українських військових та цивільних, що перебувають у російському полоні. З початку повномасштабного вторгнення франківці невпинно волонтерять – перші місяці театр працював як гуманітарний хаб, надаючи прихисток та допомогу людям, що тікали від війни. Паралельно – збирали гроші на автівки, медикаменти та озброєння для війська.
Медійність акторів тут добре допомагала: всі зайняті в українському кіно: Олексій Гнатковський ("Довбуш", ) Роман Луцький ("Під вулканом", "Сторожова застава"), Надія Левченко ("Перевізниця", "Секс, інста і ЗНО"), Іван Бліндар і Марія Стопник ("Я, Побєда і Берлін"). "Якщо ми не на фронті, то ми для фронту", – повторює як мантру Ростислав Держипільский.
Саме він – та людина, завдяки якій локальний театр у Франківську перетворився на інституцію, міжнародний культурний хаб. Ми зустрічаємося в його кабінеті, де стіл завалений афішами Шекспірівського фестивалю, що проходить в театрі вже вдруге. Стільці поруч миттєво заповнюються слухачами: команда, актори, колеги – сила харизми Держипільського притягує магнітом. Інтерв’ю перетворюється на публічне, але я сприймаю це як даність: все, що робить Держипільський, захоплює людей навколо.
До 2008 мистецтво у франківському театрі, який тоді мав статус обласного де-юре і провінційного де-факто, ділило простір з малим бізнесом: в приміщенні, де зараз розташована мала сцена, можна було купити сантехніку, а в холі, прикрашеному стометровим барельєфом з косівькою керамікою, світовою спадщиною ЮНЕСКО, продавали білоруський трикотаж.
Держипільський взявся за справу зухвало. Щойно його призначили – розірвав комерційні контракти ("То було біблійне вигнання торговців з храму", – сміється Леся Зьола, завідувачка літературною частиною Театру). Запросив зірку київської театральної сцени України Юрія Одинокого з гостьовою режисурою. Для локального театру це було приблизно те саме, що отримати Інгмара Бергмана, але Держипільскому вдалось. Втім, план не спрацював: столична режисура з тріском провалилась: люди залишали залу. "Театр має заставляти думати, спонукати до розвитку, виводити з зони комфорту, – розпачливо каже Ростислав. – Тодішній глядач звик до іншої естетики".
Не зважаючи на це, Ростислав все ж наважився представити публіці першу власну режисерську роботу – "Солодку Дарусю" за твором Марії Матіос. Він прочитав книгу за ніч, в потязі; досі згадує, як сусіди по купе дивились на його залите сльозами обличчя. Сюжет виявився знайомим: ще його баба Анна розповідала, як в гуцульському селі дитина за цукерку випадково видала криївку, де ховалися воїни УПА. Над партітурою, що мала передати внутрішній світ німої Дарусі, працювала геніальна лвів’янка Наталя Половинка, а головні ролі грали студенти його першого акторського курсу, яких він вчив за Курбасівською школою, – нинішні зірки: Олексій Гнатковський, Олеся Пасічняк, Галина Баранкевич. Вистава в форматі "сцена на сцені" вийшла напрочуд достовірною: живий спів, справжня їжа, що парує і пахне; соковита, неповторна гуцульська говірка села Снідавка, де до 5 років Ростислав жив з бабою і дідом. Жодної бутафорії.
Після "Солодкої Дарусі" Держипільський прокинувся знаменитим, а театр нарешті дізнався, що таке аншлаг. Потім були "Гуцулка Ксеня", "Гуцульське весілє", "Коляда та й плєс" – вистави, що миттєво закохували в гуцульську культуру, яка в уяві глядача існувала, хіба що, у параджановській версії "Тіней забутих предків". Держипільський, гуцул за материнською лінією, зумів зробити її матеріальною, відчутною на колір та смак: актори грали в автентичних вбраннях, достойних музею (чого вартує лише гугля нареченого 1920-х років у "Гуцульському весілю"), говорили справжньою мовою, якою досі спілкуються в горах; на сцені з’являвся важкий том "Гуцульщина" Володимира Шухевича – етнографічне дослідження 1897–1908 років. "Я розумію, чому це так важливо для людей, – вони раптом розуміють свою причетність до цієї землі, до цієї нації, до цього народу", – каже Ростислав. У Франківську запанувала мода ходити в театр.
Попри всю славу, Драмтеатр міг би залишатися театром локального значення. Але йому вдалося перетворитися на міжнародний культурний хаб. Держипільський не приховує: він завжди мав великі амбіції та прагнув розширювати горизонти – "Що вище ти підіймаєшся, то більшу картину бачиш". Їздив на фестивалі, шоукейси, майстер-класи, вистави сам та спонукав до цього акторів. З 2011, коли репертуар ще був маленьким, а колектив – скоріше, перспективним, ніж зірковим, почалися гастролі – від Польщі США та Канади до Німеччини.
У Франківськ, який до 1990 року був закритим містом, а згодом довго залишався поза туристичними й культурними маршрутами, почали їхати люди. На всю Україну прогремів мультисциплінарний Porto Franko GogolFest, який за кураторства Ростислава провели в колаборації з київським "Гоголь Фестом" Влада Троїцького в 2016. Держипільський освоював нові локації та формати: декадентський Палац Потоцький, який перебував в занедбаному, напівзруйнованому стані, завод "Промприлад", який згодом отримав нове життя і почав перетворюватися з напівзруйнованого промислового гіганта на інноваційний центр з коворкінгами та артпросторами, сцену-підвал в Театрі, де ставили неооперу "Гамлет" в блискучому перекладі франківця Юрія Андруховича. Майкл Добсон, впливовий шекспірознавець зі світовим ім’ям, тоді сказав, що це одна з найяскравіших постановок, які йому довелося бачити на театральній мапі цілого світу.
В 2017 "Гамлета" повезли в Гданськ, на шекспірівський фестиваль. Держипільський почав мріяти про такий Україні. 7 років по тому мрія здійснилась, і в 2025 захід пройшов у Франківську вже вдруге: свої постановки привезли Ужгород, Київ та Луганськ, а спікери з’їхались з Ірландії, Британії та Польщі. Франківці справедливо вважають подію інструментом публічної дипломатії та соціально-політичних змін.
Держипільский мислить стратегічно: замість того, щоб їхати за кордон з гастрольними хітами, на які з задоволенням прийде українська діаспора, він прагне запрошувати іноземних режисерів до себе. "Логічно, що згодом режисер схоче привезти цей продукт для свого глядача, – пояснює він. – Вважаю, що нам треба боротися за їхні душі, бо українці – і так наші". Саме так відбулось з роботою польської режисерки Майї Клечевської за поемою Адама Міцкевича "Дзяди". Вистава, яка безжально препарує тему російської імперської культури, півроку з успіхом йшла в Україні, а потім зібрала п’ять аншлагів поспіль у Варшаві.
Сьогодні у Франківському драмтеатрі працює кілька поколінь акторів: від 60-річних патріархів, які грали ще у 90-х, до зірок нового українського кіно та серіалів та студентів театрального факультету. Держипільський з азартом вдається й до хедхантінгу: так він переманив з Києва Ірму Вітовську, Юрія Хвостенка – зі Львову. Втім, керівник повну свободу команді, яка почасти живе в потягах між Франківськом, Києвом і Варшавою через постійну занятість в кіно, але завжди повертається на рідну сцену.
Навколо Франківського драмтеатру сьогодні вибудовується нова міська ідентичність, яка гуртує спільноту, стимулює інвестиції, пришвидшує розвиток міста. Наочний приклад того, як культура здатна змінювати реальність.
Фото: Vasylyna Vrublevska