Один з найяскравіших молодих акторів країни, 25-річний Олександр Рудинський, якого ви точно пам’ятаєте по серіалу "Перші ластівки", грає Калігулу в прем’єрі театру Франка. "Я чекав на цю роль чотири роки", – каже актор. І додає фаталічно: "Я до цієї вистави ставлюся як до останньої. Ми не знаємо, що буде: чи мене не буде, чи я не працюватиму актором, чи театри, можливо, не працюватимуть". Про те, як це – грати на сцені божевільного тирана під час повномасштабної війни у твоїй країні, ми поговорили із Сашею.
Якщо ви бодай раз бачили Сашу в кіно чи театрі, навряд чи зможете забути. Високий, рудий, неймовірно пластичний та гнучкий (у минулому Cаша захоплювався бальними танцями та змішаними єдиноборствами), з пронизливими очима – Рудинський уміє принести потужну харизму в будь-яку роль. Чи то бандит Рудий у гучній драмі "Носоріг" Олега Сенцова, чи то розбишака з Кривого Рога, що приїхав у Київ на парубоцький вечір, у комедії "Найкращі вихідні", чи то зухвалий Нік з першого сезону "Перших ластівок".
Але сам актор каже: заради класної ролі в театрі готовий відмовитися від будь-якої пропозиції в кіно. Саша відверто каже: в лютому, коли в прокаті успішно демонстрували відразу дві стрічки з його участю – вже згадані "Носоріг" та "Найкращі вихідні", – він виходив на сцену рідного театру Франка та почувався виснаженим. Активна робота над новою виставою режисера Івана Уривського "Калігула", де Саша вперше отримав головну роль, тривала паралельно з іншими активностями, пов’язаними з промокампанією стрічок… 24 лютого Рудинський разом з дружиною, акторкою Марією Рудинською-Заниборщ та півторарічним сином прокинулися від вибухів о п’ятій ранку у власному будинку в Борисполі. Повномасштабне вторгнення стало вимушеною паузою для актора – яке, зрештою, допомогло йому осмислити цю роль Калігули. Побачити Олександра в "Калігулі" можна буде з початком нового сезону в серпні.
Як це – готувати нову виставу під час повномасштабної війни у твоїй країні?
Починали ми репетиції, коли про повномасштабну війну навіть не думали. Потім був етап, уже після Нового року, коли з хлопцями ми вже жартували, що замість театру підемо воювати... І однаково ніхто в це не вірив. Напередодні, 23 лютого, ми грали виставу "Пер Гюнт". Після поклону я в прямому ефірі дивився засідання Верховної Ради, щоб знати, чи ухвалить вона надзвичайний стан. Я тоді був дуже втомлений, виснажений і подумав: о, якщо буде надзвичайний стан, вистав не буде. Хоч як цинічно це звучатиме. Але добре, що репетиції будуть, – це означає, я зможу думати тільки про Калігулу! Уявляєте?!
Після вистави мені написала знайома дівчинка, вона часто ходить на мої вистави. "Сашо, я дочекалася кінця „Пер Гюнту", хотіла вас привітати з виставою. А мої батьки поїхали після першої дії додому – збирати речі, бо нам зателефонували й сказали, що вночі буде наступ".
Ми приїхали додому й лягли спати, а прокинулися о п’ятій ранку з Марією від першого вибуху. Малий спав. Я з ними в підвал, сиджу там півтори години, мене всього трусить. Я ж думав, це по нам стріляють – хто ж тоді знав, що таке ППО… Таке враження, що літає авіація просто над тобою й тебе бомбить.
Коли ти повернувся до роботи в театрі?
Десь за три місяці. Спершу бажання грати не було, взагалі. Як я можу відвідувати репетиції чи грати, коли багато людей, які раніше приїжджали до нас на вистави з Бучі чи Ірпеня, – їх вже нема в живих?.. Все інше здавалося неважливим.
Як ти зрозумів, що все ж таки грати треба, і що театр – це важливо, особливо в темні часи?
Це поступово сталося. Ти повертаєшся до театру, бачиш своїх колег, які теж ховалися, які теж намагалися якось пережити це все, ти розумієш, що сумував за ними. А потім ти заново перечитуєш "Калігулу" і бачиш там те, чого не бачив раніше. В одній зі сцен Калігула, жорстокий тиран, каже: "Я хочу змінити цей світ! Щоб люди не помирали, щоб було менше страждань". І ти думаєш: вау, а це знайомо.
Хоча під час тієї вимушеної паузи думав: як гратиму Калігулу? Адже він тиран, і в тексті Камю багато порівнянь з тим, що відбувається з нами всіма зараз. Як глядач мене сприйме? А потім я зрозумів, що ця вистава особливо потрібна саме зараз. Калігула ж не каже: "Я хочу відгризати людям язики". Ні, йому здається, що він рятівник: "Я хочу змінити цей світ, хочу, щоб було менше страждань"...
Після паузи ти по-новому почав робити цю роль?
Так, війна змусила мене по-іншому подивитися на матеріал. Плюс емоційний досвід, що ми пережили. Я впевнений, що актор просто зобов’язаний бути співчутливим, мати емпатію до всього. Якщо в тебе цього нема, який ти актор.
В одній зі сцен Калігула перевдягається в жіночу сукню й каже: "Я Венера", порівнюючи себе з богинею краси, пристрасті. Калігула був артист від природи, в нього була колекція жіночого взуття. Це цікава сцена, травестійна. І мені важливо, як її оцінять хлопці, що прийдуть на ротацію та подивляться виставу, а в мене багато таких друзів.
Нещодавно до Києва приїжджав мій друг Сергій Філімонов (Філімонов, громадський активіст та учасник київського осередку "Азову", зіграв головну роль у фільмі "Носоріг" Олега Сенцова). Філя якраз приїхав з Лисичанська на кілька днів (після нашої розмови, ввечері, стало відомо, що Сергія було поранено в бою під Лисичанськом. – Прим. ред.). Так от, він мав прийти на виставу, але її перенесли через обстріл Києва. Це для мене своєрідний тест – я дуже хотів подивитися, як хлопці, що зараз на нулі, сприймуть моє перевтілення. Бо в певний момент у мене виникали думки, а чи нормально, що хтось зараз воює, а хтось у сукні на сцені розважає глядача…
Але це звучить образливо щодо професії – ти ж знаєш, що театр дуже потрібен усім нам, особливо тепер.
Це тільки до себе питання, це не стосується професії. Чи мені потрібно зараз танцювати в сукні, коли хтось воює?.. Але потім я його для себе вирішив. Звісно, треба. Це моя робота! У мене днями був другий показ Калігули. У залі була така бурхлива реакція, що в мене сумнівів не залишилося – нам потрібен театр! Тому я робитиму це – адже скільки вдячних повідомлень я отримав! Життя триває.
Але в мене є і особистий боржок, через який я все це роблю. Колись давно моїм улюбленим актором був Євген Миронов (російський актор, керівник "Театра Наций"), у мене вся кімната в гуртожитку була обвішана постерами з його вистав та фільмів. Він також грав Калігулу, у Еймунтаса Някрошюса. І мені зателефонував друг і каже: "Сашо, в Росії завжди були такі артисти, такий театр! Як тепер без усього цього?.. Коли в нас буде такий рівень?"
А я йому кажу: "Добре, старий, приходь на виставу, потім поговоримо". І після він сказав: "Я дуже вражений". І зізнався, що хоче більше дивитися українських вистав.
Тому це питання – хтось воює, а хтось грає вистави, – я його зняв. Я хочу, щоб український театр був і його всі знали.
У "Калігулі" ти граєш людину, яка божеволіє, перебуває в межовому стані. Як ти занурювався у роль?
В мене є низка фільмів, які я передивлявся, коли працював над Калігулою. Наприклад, "Джокер" Тода Філіпса, Хоакін Фенкіс взагалі мій улюблений актор. Можливо, тон деяких сцен схожий на те, як поводиться Джокер. Особливо в тій сцені, коли Калігула ходить з мікрофоном і запитує глядача, хто такий тиран?
Нещодавно мене попросили описати Калігулу двома словами. Я запитав дружину, і вона каже: "Хвора душа". Коли ти працюєш над персонажем, маєш знайти больові точки. Що сталося, що змінило його кардинально? Я читав інші твори Камю, у нього взагалі є пристрасть до людей, які втратили сенс життя. І він написав "Калігулу" у 1944 році – під час масового, безжального вбивства людей. І ось больові точки Калігули – це бунт і шлях до самогубства. Тому моя дружина й сказала, що Калігула – хвора душа.
Тобі цікаво зіграти у фільмі про війну?
Дуже цікаво. Я зараз покажу, що я хотів би зіграти, у мене вже є "примітки". Але це дуже страшно – писати нині сценарій про цю війну. Цьому треба присвятити певну частину свого життя.
(Показує відео). Це хлопець з полку "Азов", він був в "Азовсталі", а тепер у полоні. 11 хвилин інтерв’ю – подивіться, як він поводиться, як гідно і спокійно відповідає. Я взагалі передивився дуже багато відео з хлопцями, що вийшли з "Азовсталі". Одного з них допитували, роздягли. У нього тату, написано не дослівно "Убей врага". Його питають, що це означає? А він відповідає спокійно: "Это слова царя Леонида". Людина, яка йде в полон, але відповідає з гідністю, спокійно – я мріяв би зіграти такого героя.
Але я не зміг би сидіти з вами в кафе, а ввечері поїхати на знімання такого фільму. Це не етично щодо хлопців, які перебувають там. Нігті брудні в тебе мають бути не від того, що тобі їх зараз гримери зафактурять. Ти маєш бути готовим до цієї ролі, навіть якщо ти дома в Борисполі сидиш. Це має бути дуже чесне кіно.
Твоя сім’я та рідні в Миколаєві. Місто жорстко обстрілюють останнім часом. Як ти даєш раду власним хвилюванням?
Мені іноді й під час вистави пишуть з Миколаєва: Сашо, 11 ракет прилетіло. У моєму дворі, в сусідніх дворах лежать касетні снаряди від смерчів. Безпосередньо в моєму районі. Там безжально обстрілюють місто, особливо останнім часом. Батьки, друзі, всі там. На початку війни я вивіз маму, бабусю, хресну й сестру до Бухареста. Всі залишилися, але мама за місяць повернулася зі словами "Дома стены лечат".
Тиждень тому мені зателефонував мій шкільний друг з Миколаєва. "Сашо, я зараз у Запорізькій області. Мені дали броник на чувака 120 кг. Допоможи". І за два дні я йому все знайшов, надіслав чотири посилки. Допомогли друзі: актриса Марина Кошкіна підказала, де можна швидко придбати форму, актор Владик Писаренко допоміг з бронежилетом... Так і зібрали.
Перший місяць я взагалі допомагав тільки своїм з Миколаєва, бо було дуже багато запитів. Мені телефонували друзі постійно, а я надсилав їм усе: бронежилети, бронепластини, біноклі. Дружина одного з військових зателефонувала на Великдень: "Сашо, допоможи з тим і тим, мій чоловік зараз у 79-й бригаді". Там була дуже складна ситуація. Знаю в подробицях, але краще їх не висвітлювали. Цей хлопець вижив, у нього контузія, але багато хто з його побратимів загинув.
Розкажи, як ти потрапив у фільм Сенцова, чи складним був кастинг?
Я пробувався на кращого друга Носорога, на Плюса, разом зі своїм найкращим другом Женею Григор’євим. Який його і зіграв, власне. Ми проходили проби по 3–4 рази, але проби були не дуже вдалі, мені здається. Олег мені говорив: "Сашо, що таке? Я ж бачив тебе!"
А я дуже хотів потрапити, я фанат незалежного авторського кіно. І Олег сказав: ви мені обидва подобаєтеся, але я маю взяти тільки одного з вас. Він тиждень мовчав, а потім зателефонувала Настя, кастинг-директорка, і сказала: "Ви обидва гратимите. Роль Рудого він спеціально для мене вигадав, власне.
Чому ти хотів попрацювати із Сенцовим?
Це така дисципліна! Це інший рівень кіно, там ні за чим не женуться. Нема такого, що тобі кажуть "Сьогодні відпрацьовуємо 6 сцен". Ні, 2–3 сцени щонайбільше в день знімають, та водночас 12–13 дублів – і це впливає на якість.
А по-друге, це моя стихія. Я знаю кіно про 90-ті. Я виріс у дворах. Я знаю, що таке пацанська дружба. Мої принципи були виховані саме на вулиці.
Ви із Сергієм Філімоновим потоваришували саме на зніманнях?
Так, ми постійно були разом. Після змін ходили на вечерю, постійно спілкувалися. Олег взагалі давав широкий діапазон для вираження – це його метод. Ми знімали сцену в сауні, і Олег каже: "Хлопці, є ще пів години. Я хочу, щоб ви зараз чудили. Женю і Сашо, зробіть мені „грязь"". Ось, бачите, нема зубу – відколовся. Я впав, вдарився об плитку, але ми й далі грали – тому що це живе кіно. Олег створив таку атмосферу – дружню, чоловічу. Коли я йому казав, наприклад: "А можна я вас запитаю?", він відповідав: "Сашо, завжди на ти, яке ви".
Ти розповів про друга, що зателефонував нещодавно й сказав, мовляв, ми так любили російських акторів, що ж тепер робити. Але зараз це вже не актуально для нас, і я хочу запитати, а хто з українських акторів для тебе відіграв особливу роль у твоєму становленні?
Учора якраз вітав його з днем народження – це Віталій Салій. Король. Я йому так і сказав – "ти король цієї гри". Андрій Самінін, мій викладач. Леся Жураківська, Леся Самаєва, Наталя Сумська. Олена Хохлаткіна, Василь Баша. Це глиби професії. Що ж, разом з ними нам треба тепер робити так, щоб український глядач дивився українське кіно та театр, впізнавав акторів, стежив за їхньою творчістю. Все буде, потрібен тільки час.
Щодо російського актора Євгена Миронова хочу закінчити думку. Для мене був шок, адже спочатку він не підтримував війну. А потім, буквально місяць тому, він поїхав у Маріуполь. Я спеціально передивився це відео, я хотів подивитися в його очі, коли він ходить по Маріуполю. І знаєте, що я побачив? Що він там немов "причеп". Ось ходить лідер партії "Единая Россия" містом і запитує: "Ну что, сильно бомбили?" А цей навіть не запитує. Він ходить і думає, це помітно по обличчю: а куди я взагалі заліз? Ти бачиш, як людина лишила свою совість у себе в гримерці в Москві та поїхала в Маріуполь… Просто повісила її, совість, на гачок. І це ще більше дратує. Але нині в нас свої завдання – розвивати наш український театр.
Текст: Дарія Слободяник