24 червня 1934 року уряд УРСР остаточно переїхав з Харкова до Києва — хоч за 14 років до того ленін називав таку можливість нісенітницею. Згадуємо, як Харків двічі ставав столицею і чому перестав нею бути.
"Столична" історія Харкова сповнена драматичних колізій. До прикладу, пафосне твердження про те, що Харків був першою столицею України, є штампом з радянських підручників. Очевидно, що Київ був головним містом держави задовго до Харкова, а крім нього, ми мали ще козацькі столиці — Чигирин, Батурин, Глухів. Харкову ж належить титул першої столиці радянської України, й ось чому.
20 листопада 1917 року Центральна Рада проголосила утворення Української Народної Республіки. Не маючи підтримки на I Всеукраїнському з’їзді рад, що відбувся 17–19 грудня в Києві, більшовики за тиждень провели в уже "червоному" Харкові самопроголошений альтернативний з’їзд, де обрали власний керівний орган — ЦВК рад України, а відтак затвердили перший радянський уряд України.
Мрію захопити Київ не облишили, і 7 лютого 1918 року радянські війська, очолювані муравйовим, зайшли до історичної столиці. Було знищено тисячі цивільних, портрети Шевченка плюндрували, а містом їздив броньовик з написом "Смерть українцям!". Центральна Рада зреагувала швидко: уклала Брестський договір з Німеччиною й союзниками — і вигнала більшовиків спільними силами.
Та вже в листопаді Німеччина підписала акт про капітуляцію, було сформовано Український фронт і 3 січня 1919 року більшовики знову захопили Харків. Напередодні Володимир Чехівський, голова уряду УНР, намагався отримати від московського наркома закордонних справ чичеріна відповідь, що роблять росіяни в Україні без оголошення війни. На що москва цинічно відповіла: жодних російських військ у вас немає, між собою чубляться самі українці — Директорія УНР і радянський уряд України.
"Війська, яких не було" 5 лютого зайняли Київ, і радянські установи таки заїхали до міста — ненадовго, бо влада швидко змінювалася: скоро його захопили "білі", а перед новим, 1920 роком, знову "червоні". Проте вдруге зі столицею більшовики не ризикували (саме тоді ленін назвав переїзд до Києва "нісенітницею"), воліючи отаборитися на Лівобережжі, ближче до Москви й Південного фронту.
Отже, Харків був столицею України на початку 1919 року і потім, з 1920-го по 1934 рік. І це легко пояснити. Сто років тому Харків з багатьма заводами вважався пролетарським містом, а Київ лишався "міщанським" і націоналістичним: його мешканці були не в захваті від більшовизму, ба більше — чинили опір попри червоний терор. Слобожанські простори мали б радянізуватися швидше.
У статусі столиці Харків розбудувався і виріс: з’явилися Будинки проєктних організацій і кооперації (згодом корпуси університету), площа Свободи й Держпром, перший хмарочос СРСР, зведений за три роки. Населення теж зросло майже втричі. Харків 1920–1930-х називають столицею конструктивізму й літературного авангарду. Проте культурний розквіт уже скоро закреслили критика й переслідування.
Письменник Микола Хвильовий писав про Харків як про "місто велике, але не величне — забуло слобожанські полки, не утворило американської казки". Потерпали від критики авангардні вистави театру Леся Курбаса. Харківський правопис, що дістав схвалення наркома освіти Миколи Скрипника, визнали націоналістичним. Ні Скрипник, ні Хвильовий не дожили до перенесення столиці в Київ: наклали на себе руки в 1933-му. Тоді ж ув’язнили Курбаса — і в 1937-му розстріляли в Сандармосі.
Резолюцію про релокацію столиці УРСР ухвалили в січні 1934-го. Київ став безпечним для радянщини: після арештів 1929 року в справі Спілки визволення України й Голодомору 1932–1933 інтелігенція була знищена або залякана. У резолюції ж доказом було те, що Київ є "географічним центром України" (не УРСР) — і, до слова, фактично визнано зазіхання на землі в складі Польщі, Чехословаччини й Румунії.
24 червня потяг перевіз членів уряду до Києва. На честь переїзду влаштували мітинг і парад. Далі у віднайденій столиці впорядковували вулиці, запустили тролейбус, встановили телефони-автомати, проклали новий водогін і каналізацію. І — під забудову урядового комплексу зруйнували Трьохсвятительську церкву, Михайлівський золотоверхий монастир, мало не знищили Софійський собор. Зрештою, у січні 1935 року до Конституції внесли поправку — столицею УРСР є місто Київ.