Цього літа нам випав чудовий шанс опанувати локальний туризм і дізнатися більше про країну, у якій ми живемо. Редакція Vogue.ua і далі розповідає про свої улюблені напрямки й місця в Україні. Цього разу ділимося списком неочевидних пам’яток — музей кераміки в Опішні, печери у Вінницькій області та Кам’яне село поблизу Житомира. Вирушайте в мініподорожі прямо цього вік-енду!
Розповідає редакторка відділу культури Дарина Слободяник
Я дуже люблю Полтавську область — за самобутню природу, кухню, чарівні хати-мазанки (до слова, у Полтавській області є кілька відреставрованих, які можна орендувати на вікенд і отримати незвичний досвід), готелі. В один із приїздів у Verholy Relax Park ми вирушили вивчати околиці й натрапили на Опішню. Це село за 45 кілометрів від Полтави, на березі Ворскли.
Перші згадки про Опішню датовано XII століттям, а з XVIII тут почало розвиватися гончарне ремесло, що зробило українське село знаменитим на весь світ. Сто років тому в Опішні жило 1000 майстрів, а у XX столітті опішнянська кераміка вважалася однією з найкращих у світі. Та й нині в колекціях західних фанатів кераміки ви напевно знайдете об’єкти, які зробили тутешні майстри. Опішня сама по собі мальовнича, і тут можна провести кілька годин на березі річки з кошиком для пікніка, але варто зайти в один з музеїв кераміки. Нас дуже вразив музей-заповідник українського гончарства.
Дуже затишна територія, величезний сад із сучасними скульптурами (є серед них і сюрреалізм у дусі Далі), а в самому музеї, крім експонатів, любовно й зворушливо подано історію гончарства в Опішні, що завжди було сімейною справою й передавалося з роду в рід. Є тут і меморіали-садиби найвідоміших гончарських родин — родини Пошивайлів та Олександри Селюченко. Зверніть увагу не тільки на кераміку, а й вишиті рушники, килими та вишиванки — це неоціненне.
Розповідає б’юті-редакторка Олена Пономаренко
Витачів — одне з найдавніших поселень в Україні й Київській Русі. Кургани, пагорби, гори, Дніпро й дика, первозданна краса. Витачів — це, безумовно, місце сили. Звідти відкривається не просто краєвид на Дніпро та його неосяжність, а ще й ніби енергетичний портал. Серйозно, у мене там захоплює дух і мурашки по спині. Навіть очі, здається, розплющуються ширше, щоб охопити всю цю велич, застиглу в одній картині.
Тут мало людей, а панорама така нескінченна, як ніби на іншій планеті. І страшно, і чудово, і відчувається зв’язок часів. І власною шкурою відчуваєш, що трипільська культура з її історією в тисячі років, і велика цивілізація — все саме звідси. Світлини тут виходять фантастичні. Варто брати камеру, щоб закарбувати моменти. Але навіть якщо цього не робити, мініподорож до Витачева — з тих, що прописуються в пам’яті на все життя.
Розповідає заступник головного редактора Олена Чехній
Далеко не кожен знає, що в Житомирській області є своєрідний аналог поселення гобітів, тільки скам’яніле, тому й назву має відповідну — Камінне село. На дорогу до нього з Києва піде близько 5 годин, якщо їхати трасою до Житомира й потім звернути на Коростень, і трішки менше, якщо рушити на Коростень через Малин. Далі, від Коростеня треба тримати курс на Олевськ, а вже звідти на крихітну Рудню-Замисловицьку, на околиці якої й розміщений унікальний геологічний заказник. Тут серед лісу скупчені величезні камені, чиє походження досі під питанням. Дивовижно те, що їхні обриси справді подібні до силуетів прадавніх хат, розставлених у певному порядку, а на одному з каменів є відбиток велетенської ступні.
Вчені пояснюють химерність форм цих витворів природи вивітрюванням порід і відступом льодовика. А місцеві жителі розважають туристів легендою про невдячних селян, які пошкодували хліба немічному перехожому, подоби якого набув Бог. Вийшовши із села, він озирнувся — і скам’яніли хатки, як серця їхніх господарів… Хоч що там кажуть, Камінне село — місце цікаве й містичне. Якраз для тих, хто вже побачив першу десятку чи двадцятку головних природних пам’яток України, але зупинятися на досягнутому не збирається".
Розповідає редакторка сайту vogue.ua Марина Шулікіна
Я народилася на батьківщині українського літературного класика Михайла Коцюбинського — Вінниччині. І коли справа доходить до втечі від "залізної руки міста", то хочеться, як і в новелі Михайла Михайловича, єднатися з природою. Щоправда, їду не в Черкаську, а рідну Вінницьку область. Як і будь-який регіон України, Вінниччина багата на різноманітні пам’ятки й мальовничі місця. До прикладу, містечко Немирів, яке відоме не лише виробництвом горілки, а й Великими валами — територією, де свого часу було розміщене одне з найбільших міст скіфів. Ці неймовірні краєвиди ідеальні для тих, хто шукає ізоляції від шуму й швидкоплинності. Також одним з наймальовничіших місць регіону впевнено можу назвати село Печера, що розкинулося на схилах Південного Бугу, який у цій місцевості з обох сторін оточений скелями й утворює каскад порогів. Однією з головних пам’яток Вінниччини є палац Потоцьких, який належав багатому польському магнату. До збудованого у XVIII сторіччі ансамблю увійшли театр, манеж, турецька баня й оранжерея — розкішний комплекс, який неодмінно потрібно відвідати пошановувачам архітектури.
Розповідає менеджерка відділу реклами Ірина Володько
Коли я вперше дізналася про Бузковий гай у Диканьці, ідея мандрів видавалася максимально простою. Поїхати в Полтавську область на вік-енд і споглядати цвітіння бузку спокійно й відлюдно (а не так, як це зазвичай буває в переповненому київському ботсаду). Але під час планування подорожі стало непокоїти питання: у які дати краще поїхати і як вгадати ідеальний період цвітіння; не хотілося приїхати занадто пізно або рано. Саме так я й знайшла Facebook-сторінку, присвячену Фестивалю бузку, який проводять у Диканьці щорічно. Здалося, що місцеві точно знають найкраще і я впевнено забронювала саме ту дату, на яку був запланований захід.
Так, крім ідеального періоду цвітіння, я отримала бонус — повне занурення в атмосферу місцевого фестивалю. Програма була колоритна. По-перше, ярмарок із сувенірами. Траплялися різні, але мені пощастило купити на згадку тарілку місцевої майстрині — гарну, глиняну, вручну розписану. По друге, "фудкорт" зі стравами Полтавської області (кількість галушок, які було з’їдено, я уточнювати не хотіла б). Все це проходило під безупинні (буквально) виступи народних колективів, які безперервно змінювали один одного, а крім традиційних пісень, можна було почути переспіви на мотиви найсвіжіших попгітів. А ще п’янкі, — чи то від бузку, чи то від настоянок, — танці.
Насолодитися природою я теж встигла, і не тільки бузком. Коли втомлюєшся від розмаху свята й гулянь, можна покататися на човні по озеру або прогулятися в лісі. За хвилин 15 від гаю є ще одна природна пам’ятка — Кочубеївські дуби віком 600—800 років. Взагалі, довколишня природа дуже мальовнича, ніби зі шкільного підручника української літератури. Мені здалося, що фестиваль — улюблена й важлива подія для жителів місцевих і довколишніх сіл. Люди гуляли великими сім’ями, спілкувалися й насолоджувалися життям. І взагалі, справжня причина всієї витівки з фестивалем — банальне бажання побачитись. А бузок — це так, привід і атракція для заїжджих.
Зупинитися під час подорожі можна в Полтаві, звідти до Диканьки зовсім недалеко — приблизно 30 км.