Стилістка Vogue UA Світлана Манукян знала, що таке війна від самого дитинства. Нам вона розповіла про свої відчуття сьогодні.
На початку 90-х у Вірменії, яка ще не отямилася після страшного землетрусу, почалася війна. Це був тривалий період холоду й поневірянь — без газу, з електрикою на 1 годину на день і пічкою з дровами замість теплих батарей. За деякий час мій батько вирішив перевезти родину в Україну, яка тоді здавалася йому країною зі світлим майбутнім. Він поїхав з 50 доларами в кишені до Запоріжжя, потім перевіз маму й зовсім маленьку сестру. Щоб трохи полегшити батькам переїзд, мене залишили з бабусею у Вірменії на пів року. Коли згодом я з бабусею приїхала в Запоріжжя, то під час зустрічі з мамою не впізнала її, і не розуміла, чому така гарна жінка зустрічає мене зі сльозами й обіймає.
Незабаром батько зміг знайти хорошу роботу, я і сестра пішли до школи, у нас було прекрасне дитинство. Здавалося, що ми нарешті знайшли наш дім. У школі мене вразила українська література та історія, я знаходила багато паралелей з вірменським менталітетом, через що відчувала біль і гордість водночас.
У 2014 році війна прийшла до нас знову, але вже на кордон із Запоріжжям. Я тоді навчалася в університеті й пам’ятаю студентів з Донецька, які вже не могли повернутися до власного дому. Ми збирали для них гроші, все місто їм допомагало. Мені було страшно, що і я скоро стану однією з них, але Запоріжжя вибороло своє право залишитися Україною.
Вночі 21 лютого я подивилася звернення російського президента і зрозуміла, що війна неминуча. Ту ніч я провела у ванній, тому що не хотіла, щоб мій молодий чоловік чув, як я плачу.
Вже вранці 24 лютого мене розбудив дзвінок від мами. Я не чула, що вона казала крізь сльози через оглушливий шум винищувачів і вертольотів, що пролітали в небі. Мені здавалося, що це ще сон, але в новинах оголосили про вибухи по всій Україні. Я зібрала всі свої речі, попрощалася з молодим чоловіком і поїхала до батьків.
Найстрашнішою виявилася ніч з 3 на 4 березня, коли російські війська вдерлися на територію Запорізької АЕС. Я зателефонувала своїй подрузі, розбудила її, і ми знайшли посилання на онлайн-трансляцію зі станції. Відтак разом дивилися, як туди падали ракети й горів вогонь. Я була в заціпенінні, плакала й прощалася зі своїми близькими, які не спали й чекали на результат разом зі мною. Я розуміла, що порятунок неможливий, навіть вирішила не будити рідних — мені здавалося, їм буде простіше не знати, що їх спіткає. Ми уникнули катастрофи, але в мене з’явилася звичка — тепер я не засинаю, поки хтось удома не прокинеться.
Ця ніч розбурхала місто й на головній площі зібралися тисячі чоловіків, які були готові захищати свій дім, але не всім вистачило зброї. Лікарні були переповнені пораненими солдатами, а я вперше побачила машину зі знаком "200".
У середині березня почалася евакуація людей з Маріуполя. На вулицях з’явилися машини з дірами від куль, розбитими шибками й наклейками "Діти". Для врятованих сімей багато хто підготував квартири — їх прибирали й нагрівали, всім безплатно ремонтували машини, але багато хто недовго залишався в місті, страх війни й спогади про жах змушували їхати далі.
Батьки моєї подруги з Маріуполя не виходили на зв’язок упродовж місяця, але вони змогли доїхати до Запоріжжя, попри те, що їм довелося чотири години пішки прямувати до автобуса.
Нині в місті постійно чути віддалені вибухи, сирена працює 7—9 разів на добу, вечорами видно заграву за містом. Щоразу ми чекаємо на повідомлення, що це працює наша ППО, ніби це може когось заспокоїти.
Нині мене не покидає почуття, що мене переслідує війна. Мені здається, якщо я переїду, вона однаково мене наздожене, в мене віднімуть будь-який мій дім, я знову забуду обличчя моєї мами, а моєму братові знову доведеться бути на похороні. Я не знаю, що таке спокійне життя, я не знаю, що таке рідний дім, якого не треба залишати. Мені здавалося, я знайшла його, я була щаслива.
У снах я часто бачу себе безтурботною дитиною в бабусі вдома. Невже мені скоро снитиметься мій двір, молодий чоловік чи батьки? Як довго мені доведеться втікати, щоб зупинитися й видихнути?