Валентино Клементе Людовіко Гаравані, відомий у світі як Валентино, народився 11 травня 1932 року в Вогері — невеликому й спокійному місті, розташованому між Міланом і Генуєю. До моменту своєї смерті 19 січня, у віці 93 років, Валентино залишався дизайнером, який сформував уявлення про красу в сучасній моді. Його бачення було чітким і впізнаваним. Краса для нього означала розкіш, ефектність, гламур, бездоганність і жіночність. Саме таку моду Валентино створював упродовж десятиліть.
"Я люблю все красиве — це не моя провина", — цю фразу Валентино повторював часто. Він вимовляв її легко, без пафосу. Для нього мода була не абстрактною ідеєю, а конкретним інструментом. Валентино сприймав моду як спосіб зачаровувати жінок. На початку кар’єри його клієнтками були виключно жінки — саме для них він створював свої перші колекції. Лише згодом коло клієнтів розширилося.
Валентино Гаравані навчався в Accademia dell’Arte в Мілані, де вивчав французьку мову та моду. У 17 років він переїхав до Парижа й вступив до École des Beaux-Arts та Chambre Syndicale de la Couture. У 1951 році Валентино отримав стажування в афінського кутюр’є Жана Дессе. Той одягав королівських осіб і жінок вищого світу в бездоганно задрапіровані вечірні сукні з насиченою кольоровою палітрою. Серед клієнток Жана Дессе була Жаклін, графиня де Ріб. Коли дизайнер Олег Кассіні попросив її створити для нього кілька суконь у Парижі, вона згадала про це в розмові з Дессе й зізналася, що не вміє елегантно малювати ескізи. Це розвеселило кутюр’є. Він відповів, що має італійського ілюстратора, який із задоволенням виконає для неї ці роботи після робочого дня. Саме так між Валентино та Жаклін зародилася дружба.
Працюючи у Жана Дессе, Валентино створював і власні проєкти — фантазійні ескізи суконь, що існували лише в його уяві. Серед них була сукня з блакитного шифону, якого використовували надзвичайно багато, а також вечірня сукня, щільно вишита по фігурі камеями з квітами. Рожевий, жовтий і коричневий шифон драпірувався на бюсті й спадав зі спини до самої підлоги. Це був одяг, вартий зірок італійського кіно та студії Cinecittà. У 1992 році Валентино відзначав 30 років своєї кар’єри. У Римі відбулася масштабна вечірка та виставка. До міста з’їхалися гості з усього світу. Ательє Valentino таємно відтворили ці ранні ескізи. Їх назвали abiti del sogno — сукні мрії. У реальному виконанні вони мали такий самий розкішний вигляд, як і в уяві дизайнера.
Після того як Гі Ларош залишив Дім Жана Дессе й заснував власний бренд, Валентино кілька років працював разом із ним. У 1959 році Валентино заснував власний модний Дім Valentino. Фінансову підтримку йому надали батько та друг сімʼї. Саме в цей період у житті Валентино з’явився Джанкарло Джамметті.
Джанкарло Джамметті згадував їхню першу зустріч у римському кафе. Він сидів за столиком сам, коли до нього підійшли й запитали, чи не заперечує він, якщо поруч сядуть ще двоє людей. Він погодився — і так поряд із ним сів Валентино. Цей момент Джамметті пам’ятав усе життя. Валентино мав темне волосся, засмагле обличчя та яскраво-блакитні очі. Він одразу почав говорити французькою. Джамметті перепитав. Валентино вибачився й пояснив, що щойно повернувся з Парижа після семи років життя там і досі мислить французькою. Він сподівався, що співрозмовник теж знає мову. Як з’ясувалося, Джамметті вивчав французьку майже все життя. Валентино запропонував і надалі говорити французькою. Так і сталося. Вони спілкувалися цією мовою протягом усього життя Валентино — спочатку як коханці, а згодом як близькі друзі та бізнес-партнери.
Невдовзі Валентино оселився в розкішній квартирі з фресками на Via Condotti. Проте менш ніж за рік дизайнер опинився на межі банкрутства. Він жартував, що причина — його "смак до шампанського". Насправді проблема полягала в несплаченій оренді. Валентино та Джамметті перенесли салон до палаццо XVI століття на Via Gregoriana.
Згодом Джанкарло Джамметті придбав квартиру на Via Condotti й перетворив її на офіси. Над інтер’єрами працювала Лаура Сарторі Ріміні зі Studio Peregalli. Простір оформили шовковим оксамитом і сріблястими тканинами; у деяких кімнатах збереглися оригінальні фрески. Інтер’єр наповнили меблями Hervé van der Straeten та антикваріатом. Те, що у 1959 році здавалося надмірною розкішшю, згодом стало візитівкою стилю Valentino.
Поступово Валентино закріплював своє ім’я у світі моди. Його зовнішність привертала увагу преси. Проте справжню силу мали його колекції. Саме дизайн Valentino приваблював зірок, які приїздили до Рима. Коли Елізабет Тейлор, перебуваючи там на зніманнях "Клеопатри", обрала білу плісировану сукню-колону Valentino з оздобленням зі страусового пір’я для прем’єри стрічки "Спартак", це стало знаковою подією.
Роботи Valentino почали регулярно з’являтися у Vogue. Редакторка Глорія Шифф допомогла дизайнеру увійти у світ журналу. Саме вона познайомила його з Жаклін Кеннеді Онассіс. Та швидко стала однією з найвідоміших клієнток Дому Valentino. Разом із Валентино та Джанкарло Джамметті вони проводили час на Капрі.
У 1964 році Valentino вперше представив анімалістичні мотиви. Це був укорочений жакет із зебровим принтом у поєднанні з білою атласною спідницею. У 1967 році німецька модель та акторка Верушка з’явилася на фотографіях Франко Рубартеллі на вулицях Рима. Вона була одягнена у коричневий светр, підперезаний золотим ременем, тигрові штани та довге пальто до підлоги. Також з’явилася вечірня накидка з червоного тюлю зі страусовим пір’ям. Під нею була червона сукня-колона без бретелей. Це був абсолютний шик.
Біла колекція 1968 року мала великий успіх. Світська левиця Марелла Аньєллі замовила жилет із бісером і вишитий жакет зі спідницею до підлоги. Генрі Кларк фотографував актрису Марісу Беренсон і модель Бенедетту Барціні в римській квартирі Сая Твомблі для Vogue. У 1959 році Valentino створив сукню Fiesta. Відтоді червоний колір став фірмовим знаком бренду Valentino.
У міру того як ім’я Валентино ставало дедалі помітнішим у світі моди, дедалі більше жінок прагнули одягатися саме у нього. Серед них були Одрі Гепберн, Софі Лорен, численні принцеси, Жаклін Кеннеді Онассіс, Нен Кемпнер, Лінн Ваєтт, Сьюзан Гутфройнд та багато інших. Разом зі зростанням його популярності змінювалися і його резиденції — вони ставали дедалі розкішнішими.
Римською базою Валентино спершу був пентхаус із перськими мініатюрами на стінах, обтягнутих тканиною, та банкетками, гідними турецького салону. Згодом цей простір поступився будинку на Аппієвій дорозі, оформленому Ренцо Монджардіно — беззаперечним авторитетом у світі інтер’єрного декору. Я відвідав Валентино наприкінці 1980-х років, і це справило приголомшливе враження. Інтер’єри стали ще насиченішими порівняно з кількома роками раніше, коли Монджардіно вперше працював над цим простором. Тоді це було середовище з ретельно продуманою архітектурою колон, блідо-зеленими батиками та білими ліжками-санями в стилі ампір. Коли ж я побачив будинок пізніше, ситці й оксамити 1880-х років змагалися за увагу з великими китайськими вазами, переповненими калами. Увесь простір був заповнений вишуканими квітковими композиціями. А якщо вдивитися глибше, за ними можна було помітити одну чи навіть дві картини Фернандо Ботеро.
Коли я вперше приїхав до Рима на покази haute couture в середині 1980-х років — задовго до своєї пригоди на Аппієвій дорозі, — я зібрав усю відвагу й зайшов до кутюрного салону Valentino, розташованого трохи вище Іспанських сходів. Це були дві порівняно невеликі кімнати, які буквально випромінювали вишуканий, продуманий гламур. На вішалках висіли бездоганно скроєні костюми, розкішні бальні сукні та елегантні вечірні вбрання Valentino. Тут було все, що могло знадобитися для такого життя — життя з шофером, бездоганним графіком і звичкою до розкоші. Інакше кажучи, для життя, яке вів сам Валентино.
Звісно, ці дві елегантно оформлені кімнати були лише входом до справжнього виробничого простору, що займав п’ять поверхів великого палаццо. Саме тут розташовувалися кутюрні ательє Valentino. Кімната за кімнатою — світлі, залиті денним світлом простори, у яких працювали сотні майстринь і кілька чоловіків. Усі вони були повністю зосереджені на своїй роботі. Це був безперервний, точний, налагоджений процес. Через кілька років після мого першого візиту простір зазнав делікатної трансформації. Над оновленням працювали британські архітектори й дизайнери Пітер Мур і Пітер Кент. У коридорах з’явилися сріблясті поручні та великі площі світло-сірого мармуру. Стіни прикрасили роботи Джуліана Шнабеля, Кіта Гарінга та Франческо Клементе. Усе було стримано, продумано й надзвичайно елегантно.
Покази Valentino того часу завжди завершувалися музикою. Після фінального акорду маестро виходив до публіки. Він підіймав руки вгору й дивним жестом плескав пальцями об долоні. Це був момент тріумфу. Чисте шоу. Справжній шоубіз.
У 1991 році я домовився про зустріч із Валентино, щоб поговорити про всю його кар’єру. Ми зустрілися в елегантній кімнаті з видом на П’яцца Міньянеллі. Простір був наповнений антикваріатом і важкими, розкішними драпіровками, що надавали йому вигляду салону в дусі Сесіль Сорель. Розговорити Валентино було непросто. Він відповідав стримано й неохоче. Натомість у сусідній кімнаті — і це була справді величезна зала — сидів Джанкарло Джамметті. Він був оточений предметами arte povera та антикваріатом 1940-х років. І з ним, на відміну від Валентино, говорити було легко й невимушено.
Звісно, у Валентино було чимало інших резиденцій — на Капрі, у Нью-Йорку та в Лондоні. Але у 1995 році мене запросили до маєтку XVII століття з цегли та каменю, який він нещодавно придбав у Франції. Я проїхав довгою алеєю, різко повернув за ріг — і саме в цей момент він з’явився переді мною. Унизу, на схилі, мерехтів Château de Wideville — колишній дім мадам де Лавальєр, коханки Людовіка XIV. Версаль розташований зовсім поруч.
У вечірньому світлі я гуляв садами Жака Вірца. Насичено-фіолетовий розмарин простягався полями й прорізав лісові масиви. Троянди та запашні літні квіти наповнювали огороджений сад ароматами. А потім — сам будинок. Він справляв не менше враження. Над інтер’єрами Валентино працював разом з Анрі Самюелем. Смарагдові крісла, оббиті шовковим оксамитом, і мотиви шинуазрі надавали простору легкої, майже фантазійної атмосфери. Саме ці деталі додали відчуття комфорту суворій і стриманій архітектурі маєтку.
Мене розвеселило й водночас здивувало побачити, що величезна робота Френсіса Бекона у вітальні Валентино зображала абстраговану фігуру чоловіка, який сидить на килимі з пучків троянд. Це було зовсім не схоже на те, що я бачив у Бекона раніше. Водночас ця робота здавалася максимально "валентинівською" — настільки, наскільки твір Бекона взагалі міг бути пов’язаний з естетикою Валентино.
Коли я йшов на вечерю, зворушений витонченими садами та разючими інтер’єрами — усім тим, що Джанкарло й Валентино створили за своє життя, — я сказав Валентино: "Те, що ви зробили, — це створили красу". Він стиснув мою руку й відповів крізь сльози: "Це і є краса".
За матеріалом vogue.com