Вандомська колона заглядає у вікно майстерні Деніела Розберрі. Рік тому техасець переїхав до Франції, щоб стати арт-директором Дому Schiaparelli. Колона, як і ми, цікавиться, що є спільного між Скіапареллі і Розберрі, і як живеться американцеві в Парижі.
Текст: Олексій Тарханов "Ъ"
Римлянка Ельза Скіапареллі (1890-1973) — "Скіапа", як писала сама про себе в третій особі в "Моєму шокуючому житті", оселилася в будинку 21 на Вандомській площі ще в 1930-х. Вона досі тут. Її портрет зустрічає мене біля ліфта, а в шоурумі чатують її вірні манекени Паскаль з Паскаліною, відполіровані історією ХХ століття. Він — з горіха. Вона — з дуба. Дзвінка парочка.
Сходами вище — кабінет нового арт-директора Schiaparelli Деніела Розберрі. На стінах — світлини й ескізи. Колажі, де сюрреалістичні браслети у вигляді губ, окуляри у вигляді очей, золоті маски на пів обличчя вирізані з блискучого паперу. Вітання від старого друга Дому Сальвадора Далі.
Сам Деніел зустрічає мене не в тозі із зображенням омара і не в капелюсі у вигляді жіночого черевичка. Під синім м'яким піджаком — блакитна сорочка-джинсовка. Білі кросівки, джинси до кісточок. Американець!
— Де ви одягаєтеся в Парижі?
— Ніде. Ношу тільки своє — те, що сам зробив.
Красива постава голови, високе чоло, доглянута борідка, спокійний голос — згадуєш, що цей хлопець з родини священника. Мати любила мистецтво. П'ятеро братів. Один з них теж священник. І один — художник, новоспечений парижанин, автор дивовижних суконь для найартистичнішої модної марки ХХ століття.
Розберрі народився в Далласі, навчався в нью-йоркському Fashion Institute of Technology, понад десять років пропрацював у Thom Browne. "Том — символ неймовірної якості, доведеної до мистецтва. Він навчив мене бачення того матеріального боку моди, без якого вона не може існувати. Багато років поспіль я був його правою рукою. Том не лише друг, але й ментор, він надихав мене, тому що завжди тримався як переможець. У моді люди тягнуться до тих, хто дарує їм кращу версію самих себе, це величезна спокуса".
— Так чому ж ви пішли?
— Тому що я мрійник! Вигорів, втратив запал, з кожним роком я дедалі менше почувався хоробрим. Ось і подумав: може, треба зав'язати з модою на час. Мені виповнилося 33, вік Христа, — і я сказав собі: стоп.
"Стоп" довго не тривав. Розберрі потрапив у сіквел "Американця в Парижі": після кількох тривожних місяців без роботи, без грошей, без квартири надійшла пропозиція від нового власника Schiaparelli Дієго Делла Валле летіти за океан переписувати легенду.
"Як тільки зійшла з поїзда, я проголосила: "Ось місце, де я буду жити!"" — згадувала італійка Скіапареллі.
— Що проголосив, зійшовши з літака, американець Розберрі?
— Працюючи в Thom Browne, я літав до Парижа три-чотири рази на рік і думав, який він гарний і солодкий. Ні, він дуже жорсткий, до нього важко звикнути. До того ж, я не розмовляю французькою — це моя помилка і велика проблема. Париж для туриста і Париж для експата — два різних міста.
Життя в Парижі він все одно почав романтично. "Коли я бачив будинки, що стоять на Ріволі, їхні вікна і балкони, які наче ширяють у небі над парком Тюїльрі, я думав, що немає нічого красивішого на світі, ось і винайняв там квартиру — у кількох хвилинах пішої ходи від Вандомської площі". Це була прекрасна, кінематографічна паризька квартира, але дуже скоро Деніел зрозумів, чому самі містяни живуть у інших місцях. І перебрався в 6-й округ, відомий своїм Люксембурзьким садом і церквою Сен-Сюльпіс.
Теж класичний шлях дорослішання експата — з Правого берега на Лівий. Цікавлюся квартирою, адже Ельза Скіапареллі перетворювала своє житло на театр одного актора. Картини, скульптури, драпірування, магічні кристали. "Чесно, я не маю на це часу, — знизує плечима Деніел. — Винайняв звичайнісіньку мебльовану квартиру, таку, щоб у ній нічого не треба було робити. Я прилетів з двома валізами, з ними і переїхав, це все моє майно в Парижі".
— Як вас прийняли тут майстри, які втілюють ваші ідеї? Чи не вважають вони ваші задуми дивними, занадто артистичними?
— Боже, як чудово бачити людей, які погоджуються з тобою в роботі, нескінченно талановитих! Вони прийняли мене, хоча я й американець, а це непросто, і завжди мене підтримували. Поруч з ними я можу бути спокійним, можу робити все, що вважаю правильним.
Артистичність у характері Розберрі. Коли я запитую про його художні роботи, він відповідає: "Я графік і люблю лінію, але готовий виражати себе і у фотографії, і в промисловому дизайні, і в музиці, я хочу робити цікаві речі, як це робила Скіапа, не хочу бути нудним дизайнером з Place Vendôme".
Ми довго обговорюємо колишню господиню будинку. "Скіапа — серйозна ділова жінка, але при цьому з гумором, саркастична. Вона не була красунею, але всі дивилися на неї. Фантастична особистість, одна з видатних художниць ХХ століття. Ну а я — скромна і сором'язлива людина, мені упродовж багатьох років доводилося не те щоб приховувати, але й не випинати мою сутність. У цьому щастя професії, коли ви робите найдивовижніші і зухвалі речі для інших, розповідаючи про себе. Це те, що робила Ельза, і те, що намагаюся робити я. Хочу знайти спільне між нашими характерами і часом".
Часи дивні, такі ж тривожні. Нагадую Розберрі, як він говорив рік тому, що головне явлення моди народу — покази, дефіле. Що для нього, як для сина священника, ідея обряду, виходу принципово важлива.
— Ви ж співали в церковному хорі, Деніеле, і ось тепер ми читаємо ваші слова: fashion shows do not have to be relevant right now. Невже бог моди помер?
— Бог моди? Ні, він живий! Він безсмертний. Я думаю, що мода обов'язково повинна бути чимось, що надихає людей, об'єднує, як церква. Це мрія, звісно, але для мене машина модної індустрії так улаштована. Зараз покази недоречні, але наступного сезону, якщо вірус відступить, я, звичайно, хотів би повернути шоу. Я вірю більше, ніж будь-коли, в їхню красу і необхідність. Та й просто сумую за ними.
Американець Розберрі наразі відрізана скибка. У Парижі більше немає його співвітчизників, немов під час окупації, хоч місто захопили не "боші", а віруси. "Так, Париж став зовсім французьким. Американців мало, ми замкнені кордонами. Мені дуже бракує моїх друзів, моїх близьких. І Нью-Йорка теж. Я завжди хотів жити в Нью-Йорку, я так люблю його відкритість і його енергію".
— Скіапареллі була змушена виїхати в Нью-Йорк, а ви, отже, змушені жити в Парижі?
— Нью-Йорк створений для мене, він чекає на мене. Але моє життя — це моя робота, вона зараз у Парижі, і я разом з нею, хоча Париж далеко від Америки.
Ну не зовсім так. Найближчий Париж усього за 98 миль від його рідного Далласа, дві години їзди.
— Адже так, Деніеле?
— Ха! Точно. Париж, Техас. Але до того Парижа я так жодного разу і не дістався.