Кожен третій четвер травня в Україні святкують День вишиванки — цього року він припав на 20 травня. Уже кілька років поспіль українці активно долучаються до флешмобу та приходять на роботу або навчання у вишиванці. З нагоди свята Vogue.ua зустрівся з трьома модними дівчатами, у яких у гардеробах збереглися старовинні вишиванки, і дізнався їхню історію.
Цей комплект — вишита сорочка і камізелька — з’явився у мене в гардеробі близько п’яти років тому. Мені його подарував чоловік Володимир, і я з величезним тремтінням ставлюся до цих скарбів. Також у мене є ще крайка, але в цьому зніманні вона не брала участі. Всі речі зроблено на початку ХХ століття і родом із Закарпатської області.
Вишиванка для мене — це насамперед річ, яка асоціюється зі святом. Свою я вдягаю традиційно на Різдво й Великдень. Я з величезною повагою ставлюся до українських ремісничих традицій, і той рівень якості, якому вони відповідають, мене як дизайнера, щиро захоплює.
Моя сім’я з Києва, і мій дідусь із задоволенням ходив у вишиванці на роботу ще в радянський час. Він поєднував її з повсякденним піджаком, і я вважаю, що це справжнє українське надбання, а День вишиванки — чудовий привід ще раз показати всьому світові, яке багатство й культурна спадщина в нас є.
Я вважаю, що День вишиванки є дуже актуальним. Такі свята оберігають наше коріння. Коди, зашиті вручну в кожен виріб, несуть енергетику, яку неможливо передати нічим іншим: ніхто не вишивав з поганим настроєм. Я виросла у Львівській області й упевнена, що такі традиції треба берегти й передавати. У них — наша національна ідентичність.
Майже вся моя колекція вишиванок — це роботи бабусі й прабабусі. Є навіть одна сорочка, яку я сама вишила в дитинстві: мені було тоді шість чи сім років. Мені подобалося повторювати те, що робили моя бабуся й прабабуся, і сестра бабусі, яка мене фактично виховала. Вона мене й навчила вишивати.
Я дуже люблю вишиванки Віти Кін, мені здається, що в них вкладена вся її душа. Коли вона зробила цю вишиванку — я в неї закохалася. Гадаю, що в ній поєднані мотиви різних країн світу, завдяки чому вона стає свого роду міжнародною й універсальною мовою спілкування.
Я часто ношу вишиванки — на дачі, на свята, на якісь заходи. Коли я стривожена й мені не дуже весело — я вдягаю вишиванку, і стає спокійніше, поліпшується настрій, і якось краще живеться.
Ця вишиванка належала моїй прабабусі, і цьогоріч їй виповнюється 104 роки. Прабабуся сама собі її вишила на весілля. Вона перейшла моїй бабусі, відтак мамі, потім, після сестри, дісталася мені. Тому я її так ціную. У мене в колекції є сім нових і близько десяти старовинних сорочок. Всі вони різні, і кожна по-своєму гарна, але ця — особлива.
Я говорю, і мене захоплюють емоції, адже раніше, коли вишивали, то нашивали собі з кожним стібком щастя, кохання, удачу. Тому я розумію, у чому цінність цієї речі — не так в її віці, як у тих думках і почуттях, які вклали в роботу. У мене з прабабусею були особливі стосунки. І її вишиванка — це як прямий зв’язок з нею.
Що стосується техніки й візерунка — моя сім’я родом з Полісся, а малюнки притаманні цьому регіону. Добре, що, попри поважний вік сорочки, дуже добре збереглися і колір ниток, і якість тканини. До того ж я її дуже люблю і часто вдягаю. Це ритуальна й сакральна річ. Це складно пояснити, але я впевнена, що кожен зрозуміє, про що я.