Коли дивлюсь на кадри, як під воду йде моє місто, то відчуваю, ніби з мене живцем здирають шкіру. Вода затоплює вулиці, якими я вчилась ходити, парк в якому побачила перші в житті квіти, плавні, що стали першими пейзажами, від яких перехопило подих, Літній кінотеатр в якому під зоряним небом дивились улюблені українські фільми, Палац культури з розкішними фресками та мозаїками художника-бойчукіста Григорія Довженка, яких немає більше ніде в світі. Перед входом там зараз плавають лебеді. Символічно. І як тут не згадати про останню лебедину пісню?
Між кадрів кількагодинної давнини, на яких люди намагаються врятувати рештки свого життя, бачу, як вулиці перетворились на річки. Одна з них моя. Вода дісталася другого поверху мого дому, який збудував тато і в якому я виросла. Із сакрального там — вишивані рушники моєї бабусі, фотокартки рідних, кого вже немає і чиї обличчя залишились тепер назавжди лише у пам’яті. І які я не зможу передати своєму синові у спадок.
Нова Каховка для мене — це не просто будівля чи система вулиць, улюблене кафе чи ностальгійні спогади. Це буквально місце, якому належить моє серце, тому що його разом з Каховською ГЕС збудували мої прадіди 71 рік тому. Там зародилось їхнє кохання, яке не закінчилось, а продовжилось в нас. Там поховані мої рідні. Це земля, в якій закопане моє коріння.
Але я не хочу, щоб моє місто пам’ятали лише за кавуни та смачну черешню з абрикосами. Або щоб у пам’яті людей воно закарбувалось спогадом про одну з найбільших екологічних катастроф країни. Адже Нова Каховка — це не просто прибережне місто Дніпра, яке виникло поруч з будівництвом ГЕС. Це перлина півдня, збудована провідними архітекторами та художниками України з любов’ю до українських традицій. З любов’ю до цієї землі.
Тутешніми казковими краєвидами ще у V столітті до нашої ери милувався давньогрецький історик Геродот. І описував їх у своїх працях! Колись на цій історичній землі, що звалась Великим Лугом, знаходили захисток у зарослих листяним лісом та очеретом плавнях запорозькі козаки.
Аби на цих сипучих пісках звести місто, з’їхалися найяскравіші українські архітектори, інженери та художники тієї епохи. Воно не вийшло випадковим та хаотичним. Місто звели за єдиним проєктом, в основу якого лягла концепція міста-саду. Таких лише кілька в світі. Замість піску постав розкішний парк, який плавно й органічно переходив у житлові малоповерхові квартали. Вулиці засадили квітучими плодовими деревами, аби місто потопало у білому цвіті навесні.
Понад 200 будинків художник-бойчукіст Григорій Довженко разом з іншими майстрами оздобив унікальними різьбленими панно, які дістали назву "кам’яних вишиванок". Мозаїчну підлогу у Палаці культури виклали малюнком із червоних, чорних та білих кольорів, типових для українських килимів; а дах виконали з полив’яної темно-зеленої черепиці, аби вона переливалась як наше море…
Протягом п’яти років місяцями на будівництві жив український кінорежисер Олександр Довженко, який не тільки писав там сценарій до свого останнього фільму "Поема про море", присвяченого зведенню Каховської ГЕС, але й постійно долучався до процесів будівництва міста. Йому належить кілька ідей, що були втілені у життя. Зокрема, саме він запропонував не перекривати черепицею ротонду Палацу культури і відкрити на ній літнє кафе з видом на Дніпро, ГЕС та плавні. Скільки світанків й заходів сонця провели там потім ми, наші батьки й дідусі з бабусями! У своїх щоденниках Довженко багато згадував про Нову Каховку, називав її вітчизною його найдорожчих почуттів. І сьогодні цю вітчизну, цю перлину південного степу руйнують ті, хто несе у цей світ лише занепад і руйнацію.
Моє місто виросло на степових пісках. І так само, як 71 рік тому, звідти тонами вивозили пісок, щоб возвести місто-сад, яким Нова Каховка і стала, цього разу наші воїни "вивезуть" загарбників. А закопане коріння кількох поколінь українців знову проросте там новим життям, назавжди без окупантів.