Анна Тільняк – SMM-консультантка й авторка Telegram-каналу "Про дуже особистий SMM" – під час війни опинилася в одній з "найгарячіших точок" Київщини. Анна змогла виїхати з Ворзеля і нині перебуває в столиці Хорватії, Загребі. Vogue.ua поспілкувався з Анною і з’ясував на прикладі її особистої історії – як безпечно перетнути кордон, де шукати житло, чому варто вибирати Хорватію, як отримати статус тимчасового захисту і які привілеї він надає.
Я ніколи не "мандрувала" мимоволі. Найважчий тягар – їхати з дому в невідомому напрямку і з розумінням, що можеш не повернутися. Ми виїхали з Ворзеля (що біля Бучі, Ірпеня, Гостомеля) на другий день. Після ночі в підвалі сусідів під постріли ми вирішили поїхати до аптеки за ліками для мами мого чоловіка, без яких вона, на жаль, не може жити. Мама випадково гостювала в нас, взагалі вона мешкає в Миколаєві. Навколо всі аптечні пункти були закриті, і це стало вирішальним моментом для того, щоб зібратися за хвилини, сісти в автомобіль і поїхати. Рушили в невідомому напрямку, кудись на захід України. За п’ятнадцять хвилин почалося пекло в Бучі, Ірпені, підірвали міст на Житомирській трасі.
Дорогою знайшли якимось дивом номер у Буковелі, курорт став місцем прихистку для багатьох родин. Там діє комендантська година, не в усіх крамницях приймають картки, зняти номер майже неможливо – їх швидко розбирають, хтось залишається, хтось рушає далі. Наступний вирішальний момент, коли я знову зібралася за 15 хвилин і вирішила їхати за кордон, – коли дізналася, що в сусідній будинок поруч із моїми батьками в Херсоні влучив снаряд. Я вирішила везти свою дитину ще далі. Так, мої батьки й родичі наразі залишаються в Херсоні та Миколаєві, і це найболючіший для мене особистий момент цієї війни.
Отже втрьох – зі свекрухою (не люблю чомусь цього слова) та з п’ятирічним сином – ми рушили в бік Румунії. Чоловік залишився в Україні. Було страшно, однак здоровий глузд переважив. Поруч із нами прикордонний пункт Солотвино, з нашим "єврейськім щастям" ми чомусь проходили його найдовше за всіх – 300 автівок, 10 годин, той день був перенасичений саме в цій точці. Зазвичай там все відбувається швидше.
Дізнатися про кількість автівок і пішоходів тепер можна на Facebook-сторінці Західної прикордонної служби. Всю дорогу слухали Суспільне. Дизелю було обмаль, заощаджували, заправок по дорозі не було, тож сиділи й чекали черги на кордоні в холодному авто, але жалітимуся. Ми розуміли, що з нами все гаразд, порівнюючи з іншими, хто вирішив на деякий час покинути країну. Люди йшли пішки з дітьми, валізами, тваринами. Волонтери Червоного Хреста розносили печиво й апельсини, пропонували гарячі напої.
Так ми стали біженцями. Боляче від одного слова. А що за цим словом... Звісно, страх за близьких, за країну, за людей, жаль за тим життям, що вже не повернеш. Кордон перетнули після першої ночі, дозвіл на вивіз дитини не просили, свідоцтво про народження не дивилися. Спрощено й порівняно швидко проїхали.
Переїхали кордон з України в Румунію, заночували в Бая-Маре – найближчому місті. Наступного дня рушили до Хорватії – шлях лежав через Угорщину. Ще один день були в Румунії, в одному з готелів нас безплатно розмістили в номері, вийшов колапс з датою бронювання, а одна IT-компанія, що бронювала велику кількість номерів для своїх працівників з України, просто допомогла – вони дізналися про нашу проблему й надали свій, поки вільний на той момент номер.
Кордон з Угорщиною перетнули за 4 години, весь цей час відчували турботу з боку румунських волонтерів, вони організували для українців гарячу їжу, смаколики для дітей у вигляді піци, солодощів, гарячі напої. Якщо чесно, було дуже приємно й доречно, досі тепло згадуємо Румунію та її мешканців. Угорщини я не пам’ятаю, в дорозі захворіла, плюс один день у готелі. Просто туман і одна думка: треба їхати далі. До речі, про безпеку: потім дівчата розповідали про переслідування автівок жінок із дітьми. Так, такі автівки відстежували, про два випадки мені розповідали на території Угорщини. І до мене підходили сумнівні чоловіки на заправці, я швидко відходила від них і їхала.
Все в нашому житті – ланки випадковостей. Попри те, що маю безліч знайомих і друзів, по суті, їхати було нікуди й ні до кого. Родичів зі Словакії та Чехії я ніколи не бачила, до Канади й дядька з родиною було далеко, Ізраїль (де на нас також чекали) у терміновому порядку змінив умови для репатріантів, тож довелося шукати.
Випадково знайомі розповіли, як приїхали до Загреба. Як їх доброзичливо зустріли, запропонували готель з "повним пансіоном" на перший час, і, головне, – допомогу з реєстрацією та документами. Порадилися з чоловіком та вирішили, що Хорватія трохи подалі, однак не настільки далеко, умови, за словами знайомих, прийнятні, – треба спробувати.
Ніколи не була ані в Чорногорії, ані в Хорватії, звісно, не хотіла, щоб знайомство відбулося за таких умов. Пункт прийняття біженців у Загребі був розташований на трасі серед безлічі фур біля заправки – Плітвіце. Однак враження змінилося, коли ми зайшли до готелю й почали спілкуватися. Зробили тести на ковід, нам запропонували напої, Давід почав гратися в дитячому куточку, а я заповнила документи. Дізналася, що в цьому готелі місць немає, нам запропонували інший недалеко, у Ракітіє. Тихе передмістя Загреба біля військової частини, номер великий, чисто, триразове харчування, селимося.
Наступного дня захворів син, тоді я дізналася про організованість Червоного Хреста й роботу хорватських лікарень. І плакати перестала. Навіть без якихось нових документів українцям у Хорватії за наявності будь-якого свого документа доступні безплатно: медицина (зокрема й ліки за рецептом), державна освіта (в тому числі дитячі садочки), проїзд у громадському транспорті. За допомогу й комунікацію з лікарями та інституціями я безмежно вдячна волонтерам Червоного Хреста, всі бюрократичні питання долали за хвилини. Якщо поруч немає такої людини, українець може звернутися в будь яку лікарню у відділ швидкої допомоги й без направлення сімейного лікаря отримати будь-яку державну послугу й ліки безплатно. Також на цій Facebook-сторінці ви зможете знайти допомогу в Хорватії – групу створили волонтери для допомоги українцям, які змушені були тікати від війни.
З квартирою в передмісті Загреба за 15 хвилин від центру мені допомогла волонтерка Наталія Лумезі, яка переймається долею українців у Хорватії, бо має власну історію. Наталія переїхала до Хорватії з України давно, але її сестра-професорка досі мешкає в Києві і їхати не хоче. Тож Наталія всю свою енергію й доброту переносить на тих, хто приїздить до Хорватії. Допомагає через друзів і знайомих шукати житло, збирає речі першої потреби. Особливо ефективно Наталія працює з дітьми з інвалідністю, бо пов’язана з профільними організаціями, має досвід і глибоке розуміння, що таке громадська робота. А ще керує галереєю відомого хорватського наївіста Мійо Ковачича та знається на хорватському мистецтві.
Вартість оренди житлових приміщень у столиці Хорватії різна. За двокімнатну квартиру чи студію не в центрі ви заплатите 500–600 євро і ще десь 150–200 євро за комунальні послуги. Нашій родині пощастило – нам знайшли невелику квартиру й не беруть за оренду гроші. Так, таке буває. Ціни на продукти, приблизно як в Україні, особливо не відрізняються.
До речі, реєструватися за новим статусом "тимчасовий захист" можна не тільки в спеціальних пунктах (дізнатися про той, що актуальний на цей день, можна на кордоні) а й у відділку поліції. Краще, звісно, йти відразу до центрального відділу в Загребі, що розташований на вулиці Петринська, 30. Там у кабінеті номер 3 вже почали реєструвати та видавати посвідчення (ідентифікаційну картку) іноземця, якому надано тимчасовий захист. Це посвідчення є двомовним документом (хорватською та англійською мовами) і вважається дозволом на проживання в Республіці Хорватія та підтверджує статус іноземця під тимчасовим захистом. Також у цьому кабінеті вам роз’яснять, як можна отримати одноразову фінансову компенсацію, що становить до 2.500,00 кун ( 330 євро) для особи, якa проживaє сaмa, та до 3.500,00 кун( 460 євро) для сім’ї. Перелік відділків поліції можна знайти тут. Ви також можете подати заяву на надання тимчасового захисту онлайн через застосунок – croatia4ukraine.
З новим документом можна отримати безплатне житло в закладах Колективного проживання для переміщених осіб (довготривале проживання) чи орендувати квартиру самостійно, відкривати рахунок у банку, здобувати освіту, отримувати медичну допомогу та працювати офіційно. У Хорватії також є безплатні курси з вивчення мови для українців. Онлайн-курси складаються з 80 блоків тривалістю 45 хвилин. Інтерфейс, інструкції та підтримка доступні англійською та іспанською мовами. Подати заявку на онлайн-курси можна за допомогою облікового запису Facebook або Google. Деякі міста та райони Хорватії пропонують певні безплатні пільги для переміщених осіб з України (відвідування зоопарків, культурних заходів і подій, послуги міських басейнів тощо).
Хорватія невелика, однак автентична. Мова схожа на українську, можна впізнати слова, безумовно. Щоб не бігати до Вікіпедії, тримайте: Хорватія (хорв. Hrvatska), офіційна назва — Республіка Хорватія. Країна розташована на перехресті центральної та південно-східної Європи на заході Балканського півострова. Межує зі Словенією на півночі, Угорщиною на північному сході, Сербією на сході, Боснією і Герцеговиною та Чорногорією на півдні, розділяє морський кордон з Італією. Столиця країни Загреб є найбільшим містом, за ним ідуть Рієка (порт), туристичні Спліт та Осієк. Населення приблизно 4 млн, більшість з яких — католики.
Хорвати й досі пам’ятають вітчизняну війну — війну за незалежність, що країна вела на своїй території із Сербією, яка не хотіла випускати її з "союзу". 1991—1995 роки були страшними, однак нація відстояла свою територію, відтоді країна стала сильною, розвивається, є учасником ЄС та НАТО. До речі, 200 досвідчених хорватських добровольців зараз боронять Україну пліч-о-пліч із нашими ЗСУ.
Тепер, сподіваюся, вам зрозуміліше, чому тут майже кожен допомагає українцям, підтримує, розпитує і пильно стежить за ситуацією в Україні. Вони розуміють нашу трагедію, майже всі дорослі пам’ятають свою війну. Хто був тоді дітьми — теж розповідаюсь, як хотіли побачити батьків, що воювали, але 4 роки не були поруч, ховалися, деякі від’їжджали з країни. Я дуже вдячна Хорватії за підтримку. Чекаю, коли ми зможемо повернутися в Україну, і я запрошу моїх нових знайомих до Києва. Вірю, скоро це станеться. Вірю в нову квітучу Україну. До зустрічі вдома.