5 жовтня 1909 року народився Богдан Ігор Антонич, якого називали "найбільшим після Франка поетом". Розповідаємо докладніше про життя ще одного видатного українця.
Майбутній поет, перекладач і композитор прийшов у світ у селі Новиця на Лемківщині, нині Польща, у родині священника. Прізвище митця насправді мало б бути Кіт, але через "недостатню поважність" батько незадовго перед висвяченням змінив його на Антонич, за іменем діда. Якийсь час родина переїжджала з місця на місце: бідувала у Відні, потім, коли батька заарештували, жили на Пряшівщині (північний схід сучасної Словаччини) у материного брата.
Вірші Богдан почав складати ще школярем, під час навчання в Сяноцькій гімназії. Обдарованого учня підтримували вчителі, одним з яких був Лев Ґец, відомий художник. До речі, Антонич чудово малював і добре грав на скрипці. А ще — цікавився кіномистецтвом, технікою, медициною, спортом.
У 1928—1933 роках навчався у Львівському університеті, на філологічному відділенні. Невисокий, субтильний, із зачесаним назад за тодішньою модою темним волоссям, у незмінних овальних окулярах, а ще — охайний, елегантний, вбраний переважно в однотонний костюм з краваткою або метеликом, — таким постає Антонич-студент у спогадах сучасників.
Тоді ж вийшла його перша збірка "Привітання життя" (1931). Друга збірка "Три перстені" (1934) здобула літературну премію Товариства письменників і журналістів. А ще за два роки вийшла "Книга Лева". Наречена Антонича, Ольга Олійник, згадувала, що він складав вірші, наспівуючи, — легко, майже без правок і закреслювань. Зазначав сам: "Найкраща пора писати для мене — це ранній ранок".
Доля відвела йому шість неповних років активної творчості — за цей час він видав три книжки віршів і ще три впорядкував ("Зелена Євангелія" — книга природи, "Ротації" — книга цивілізації, "Велика гармонія" — книга віри; усі вийшли вже по смерті поета), писав прозу, підготував лібрето до опери "Довбуш", перекладав поезію Рільке й інших поетів, редагував журнали "Дажбог" і "Карби", під псевдонімом Зоїл на журнальних шпальтах сперечався про політичні й громадські справи, друкував статті з власними міркуваннями про природу мистецтва, де проголошував зокрема його мету — "викликати в нашій психіці такі переживання, яких не дає нам реальна дійсність".
Нечастий випадок — Антонич не мав підробітків, жив лише з того, що заробив пером. Помер трагічно рано: після наглої хвороби напередодні Івана Купала, незадовго до власного весілля. Йому не було й 28 років.
Дослідники відзначають перегукування творчості Антонича з поезією Еміля Верхарна, Волта Вітмена, Омара Хаяма. Поет вільно володів різними формами втілення поетичної думки, від класичного сонета до модерного верлібру. Услід за імажиністами виявляв дійсність "через образ та ритміку образів". Його називали "найбільшим після Франка поетом" і поетом-містиком.
Антонич міркував про незнищенність матерії, майстерно вписуючи роздуми в рядки про природу явищ і речей: "Бо щастя — це трикутник, А в нім три бóки: віра, надія, любов". Звертався до двовимірного часу: лінійного, від народження до смерті, і колового, часу перевтілень і повернень. Писав про себе: "Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, На вишнях тих, що їх оспівував Шевченко" ("Вишні").
У підрадянській Україні Богдан Ігор Антонич був заборонений як аполітичний поет-містик, творчість якого до того ж рясніла біблійними мотивами. Фахово досліджувати його доробок почали в 1960-х у діаспорі. Відтоді вірші Антонича перекладені багатьма мовами. В Україну повноцінно повернувся після проголошення Незалежності. Твори українського генія вивчають у школах і вишах. І навіть той, хто думає, що ніколи не чув жодного його вірша, напевне помиляється: відома колядка "Народився Бог на санях у лемківськім містечку Дуклі" — це покладений на музику вірш 25-річного Антонича "Різдво. Коляда" зі збірки "Три перстені".