Популярність препаратів для схуднення, зокрема "Оземпіку" (Ozempic), останнім часом стрімко зростає. Здається, суспільство охопила справжня манія стрункості, а ідеальна фігура стала синонімом успіху та щастя. Однак за яскравими обіцянками швидкої та ефективної втрати ваги ховаються серйозні ризики та наслідки для фізичного і психологічного здоров’я. Про це у своїй колонці розповідає авторка Емма Спектер.
Число журналу New York від 27 лютого 2023 року я пам’ятаю досі. На обкладинці великими білими літерами було написано Bon Appétit ("Смачного"), а на зображенні — виделка, яка встромлена в порожню пластикову частину шприца. Усередині, у головному матеріалі журналіста Меттью Шнаєра про "Оземпік", були зібрані найменш політкоректні зізнання різних людей про їхні мотиви використання дорогого препарату з безліччю побічних ефектів, який, як писав Шнаєр, забезпечував "майже миттєве вирішення проблеми надмірної ваги без жодних зусиль". У статті Шнаєра актор, який приймає "Оземпік", зізнається, що вживає лише "півтори порції їжі на день", а інша жінка каже, що краще ризикне отримати рак щитоподібної залози, ніж відмовитися від ін’єкції, від якої тепер залежить для схуднення. Важко лишатися незворушною, читаючи ці випадкові зізнання героїв інтерв'ю, на що вони готові заради худорлявості.
Мене турбує ця манія з препаратами для схуднення. Якби "Оземпік" був схвалений для баріатричного застосування в моїй юності, коли я застрягла в нестерпному циклі дієт і переїдання, я впевнена, що хоча б спробувала його дістати. З огляду на легкість, із якою трохи сумнівний лікар, якого я знайшла на ZocDoc, призначив мені "Аддералл", який мені насправді не був потрібен, я, мабуть, досягла б успіху, навіть у періоди, коли важила найменше. Тоді я вважала жир ворогом, лиходієм, який прирікає мене до життя в невпевненості та самотності. Якби мені сказали, що на ринку є ліки, які просто знищать мій впертий постійний голод, мій огидний потяг до їжі, я б вважала це чудовим засобом від усього, що, на мою думку, було зі мною не так, і я, мабуть, не зупинилася б, поки не знайшла того, хто б мені його дав.
Перехід від "об’єктивно худої людини, яка боїться жиру" до "фактично повної людини" і прийняття себе в новому образі не були легкими; насправді для цього знадобилося кілька років терапії, нескінченний пошук фізичних вправ, які насправді змусили б мене почуватися добре у своєму тілі, достатньо практики готування, щоб почати розуміти, як харчуватися без допомоги доставок, і, звичайно, безмежна підтримка друзів і сім’ї, більшість з яких були свідками мого зростання і завжди нагадують мені про це, коли я прокидаюся після обжерливості та почуваюся слабкодухою невдахою.
Ідея обміняти все, що я накопичила за останні кілька років — мою повноту, так, але також мій смак до їжі, мій інтерес до готування, мою здатність насолоджуватися стравами принаймні деякий час — на худорлявість зараз здається останньою фаустівською угодою, але я знаю, що "божевілля "Оземпіку"" могло б затягнути мене у свій вир, якби воно вкоренилося хоча б кілька років тому, перш ніж я мала достатньо часу і регулярної терапії, щоб почати менше пріоритезувати схуднення. Я також знаю, що є люди, яким препарати для схуднення на кшталт "Оземпіку" і "Вегові" (Wegovy) приносять велику користь, і я не хочу судити про чиєсь здоров’я чи стосунки з їжею, але хвилююся, що такі ліки пропонують швидке рішення для заплутаної і часто довготривалої проблеми — навчитися жити в мінливому людському тілі. Де б я була зараз, якби звикла витрачати 900 доларів на місяць — по суті, другу оренду — на препарати для схуднення у 2017 році, замість того, щоб знайти свій метод харчування і почати вживати "Абіліфай", переїхати до Нью-Йорка і вчитися приймати своє тіло?
Мені знадобилося багато років, щоб сказати це, але це правда: мені подобається мій голод. Я звикла до нього, і я щодня дізнаюся його контури, коли прокидаюся і намагаюся з’ясувати, чим би мені краще заповнити шлунок: кашею, великим жирним буріто на сніданок, зеленим соком чи просто кавою. Я намагаюся дотримуватися поради, яку колись дала мені письменниця і модель розміру плюс Кендра Остін, яка багато писала про власний досвід життя з розладами харчування: "їсти десерт щодня" або принаймні їсти десерт, коли я хочу його, особливо коли погано почуваюся через це бажання. Раніше я вважала свій голод чимось диким, неконтрольованим — нестримним звіром, якого потрібно вгамувати, щоб він не пошматував мене, але тепер я намагаюся уявляти його люб’язно запрошеним гостем, дозволяю вести мене, але не переповнювати мене.
Ідея повністю втратити інтерес до їжі більше не має такої сили, як раніше; я все ще ненавиджу себе після обжерливості, але я можу визнати, що ці приступи стали набагато рідшими, ніж раніше, і що важливіше, я знаю, що вони не ідентифікують моїх відносин із їжею. Я не хочу відмовлятися від устриць, які я з’їла на першому побаченні з людиною, яка стала моїм партнером; або від комфорту миски гарячого фо, який я їла на самоті з гарною книгою у своєму улюбленому в’єтнамському кафе в Остіні, або від тепла щойно спеченої хали. Я хочу навчитися жити в гармонії зі своїм апетитом, а не кидати свого лікаря (який офіційно підтвердив мені, що препарати для схуднення не є ідеальним вибором) і знайти того, хто допоможе мені повністю хімічно придушити його.
Я хотіла би сказати, що почуваюся впевненою у своєму розмірі, скептичною щодо культу дієт, не бажаю продовжувати свою майже життєву одержимість досягненням максимальної худорлявості — але, на жаль, це неправда. Коли я чую історії про драматичне схуднення знаменитостей або бачу, як друзі хвалять людей, які мені не подобаються, за те, що вони "мають такий добрий вигляд!" після шлункового грипу, я все ще замислююсь, чи не слід мені зосередитися на схудненні (хай навіть я починаю розуміти, що схуднення для мене — це спосіб через контроль зовнішності не фокусуватись на тому, що відбувається всередині мене). Коли ці думки виникають, я роблю все можливе, щоб харчуватися зі співчуттям до себе — якісною поживною їжею, якою я насолоджуюся, тримаючи на умі, що можна їсти радісно, ненажерливо і різноманітно.
Бути худою людиною, яка постійно займається сізіфовою справою уникнення їжі, — більш-менш природне явище в нашому суспільстві. Коли я дивлюся старі епізоди комедій нульових, на яких я виросла, з гіркотою усвідомлюю, скільки жартів зосереджено на дивних стосунках надзвичайно худих жіночих персонажів із їжею. Але що насправді лякає суспільство, так це товсті люди, які не бояться їжі або принаймні не демонструють свого страху. Простору для того, щоб я голосно ненавиділа себе, коли я була худою, було нескінченно більше, ніж є зараз, щоб я цінувала свій апетит і своє тіло як товста жінка. З іншого боку, я менше хвилююся про те, щоб займати простір (фізично, професійно, по-людськи), ніж раніше, коли моєю головною турботою в житті була можливість застебнути джинси 25 розміру.
Я досі з цікавістю читаю рубрики про дієти, хоча навчилася робити покупки, готувати та їсти так, що в основному почуваюся добре. Мені подобається дізнаватися, як інші люди харчуються, які ланчі та вечері вони готують лише для себе. Мабуть, моєю улюбленою публікацією про їжу є есе Кармен Марії Мачадо "Смітник промовив" у Guernica 2019 року, в якому вона з характерною красномовністю говорить про задоволення бути товстою і насолоджуватися їжею: "Я беру другу порцію, третю. Я замовляю закуски та десерти. Мене захоплюють домашня паста, свиняче м’ясо, шоколадний торт, мартіні та мариновані продукти. Іноді, коли я говорю про їжу, люди навколо мене сміються з подивом. Підсвідомо, я думаю, вони цього не очікують; вони очікують стриманості, вибачень. Я відмовляюся давати їм це".
Іноді мені здається, що я витрачаю забагато енергії на те, щоб годувати себе з таким захопленням — не те щоб стосунки Мачадо чи когось іншого з їжею були легкими 100% часу, але я відчайдушно хочу показати іншим, що можна бути такого ж розміру, як я, або навіть набагато більшими, і все одно підтримувати зв’язок і мати пристрасть до їжі. Щоразу, коли я замовляю той самий вершковий круасан і лате, яких я дійсно хочу, замість того щоб сумно замовити банан і чашку нежирного молока, або кладу на тарілку добавку на День Подяки, попри несхвальні погляди, спрямовані на мене, я відчуваю накопичений біль усіх років, коли я відчайдушно хотіла схуднути. Я шаную ту меншу, налякану, сумну версію себе з кожним укусом. Те що ми товсті, не означає, що ми маємо їсти сухі салати перед худими людьми, відчувати самоненависть і казати щось на кшталт: "Ні, дякую, я на дієті". Ми не повинні їсти — або не їсти — так, як від нас очікують. Ми не повинні боятися просто тому, що вони бояться.
За матеріалом vogue.co.uk