Олена Ємчук — українська фотографка, яку знає весь світ
Українська фото- та відеомисткиня Олена Ємчук у своїй творчості балансує між реальністю та вимислом. Вона народилася в Києві, а світову популярність здобула як фотографка, відома завдяки роботам для Vogue, Gucciі Comme des Garçons. Її фотокниги Hydropark, Anna, Odessa та Ukraina Yelena Yemchuk стали важливими документами сучасної української фотографії. Вона працює з топмоделями, знімає фільми та продовжує досліджувати українську ідентичність у своїх проєктах. У цьому матеріалі — все, що потрібно знати про мисткиню: дитинство в Києві, еміграція до США, кар’єра в мистецтві та головні фото й відеороботи останніх років.
"Терпіти не можу фотографувати себе", — відповідає Олена Ємчук на пропозицію зняти серію автопортретів для Vogue Ukraine. Але погоджується — за кілька тижнів ми отримуємо світлини, зроблені в її нью-йоркському лофті. Ємчук живе там із чоловіком, актором Ебоном Мосс-Бакраком, і двома дочками.
Олена народилась 1970 року в Києві. Батько — тренер з плавання, мати — перекладачка з англійської та французької. Коли дівчинці було 11, родина переїхала до США. "Це розбило мені серце", — згадує Ємчук. Еміграція з Радянського Союзу була путівкою в один бік — ті, хто виїжджав за кордон, не розраховували (а часто і не могли) повернутися. В Україні залишилися бабця Олександра ("Шура, моя найулюбленіша людина у світі"), прогулянки в парку Шевченка та літні канікули на орендованій дачі в Чорнобилі (це було до аварії на АЕС). "У мене, на відміну від дорослих, збереглися тільки приємні спогади про ті часи", — зізнається фотографка.
Очікуючи на документи для вʼїзду до США, Олена разом із батьками провела деякий час у Римі. Вражена красою міста, сподівалася, що Америка буде ще кращою. У Філадельфії, де оселились Ємчуки, її фантазії розбились об монотонну реальність американського передмістя. У місцевій школі дитина зі Східної Європи не викликала захоплення в однокласників. "Я не вписувалась у соціум тоді, не вписуюсь і досі", — каже Ємчук. Довгий час вона відмовлялась отримувати паспорт США — сподівалася повернутись до Києва.
Їй було 14, коли родина переїхала до Нью-Йорка: "Це врятувало мені життя. Якби не це, все могло б погано закінчитися". У коледжі Ємчук записалась на фотокурс, знімала для місцевої стінгазети та шкільних альбомів. Прагматично налаштований батько заявив: фотографія — не професія, особливо для жінки. Олена вступила до коледжу Parsons на курс графічного дизайну, почала малювати. Далі — знову переїзд, цього разу до Лос-Анджелеса. Врешті вона потрапила до коледжу ArtCenter у Пасадені на курс фотографії, отримала стипендію від Kodak і зрозуміла, що знайшла справу життя.
У цей час Ємчук відкривала для себе світове кіно. Перший естетичний нокдаун — від "Синього оксамиту" Девіда Лінча. "Він допоміг мені прийняти моє фантазійне життя, певну дивакуватість і темряву, яку я відчуваю, коли заплющую очі". Вона одержимо дивилася Годара, Фелліні, Кассаветіса. Вивчала фотографію Діани Арбус, мистецтво Френсіса Бекона і Йозефа Куделки.
Мрійливі й на перший погляд спонтанні знімки Ємчук дивним чином перегукуються з роботами Лінча та Гічкока. Не за формою — за майже фізичним відчуттям саспенсу, певного тремтіння реальності, яка перетворюється на сон — чи навпаки. У її світлинах сплітаються документальне та сюрреалістичне, невинне й плотське, небесне та макабричне.
"Я сприймаю своїх муз як актрис — вони втілюють образ, який ми створюємо разом"
У 19 років Ємчук зустріла італійку Анну Марію, першу музу та героїню своїх майбутніх проєктів. Вони побачились у ресторані в Сохо, де Олена працювала офіціанткою. Впродовж років Ємчук знімала її в Америці та Європі. "Це була найкрасивіша жінка, яку я знала, — наче всі французькі та італійські кінозірки поєдналися в одній людині. Я була одержима нею".
Мене цікавлять жінки Ємчук — і те, як авторка вдивляється в їхні обличчя й обсесивно, роками чи навіть десятиліттями, документує, як час змінює їх. Серед муз фотографки — топмоделі Карен Елсон, Наташа Войнович, Кармен Касс, але головний професійний роман у неї — з американською манекенницею Гвіневер ван Сінус. "Я сприймаю їх як актрис — вони втілюють образ, який ми створюємо разом. Ці жінки — хамелеони, і що більше ми працюємо, то глибше занурюємося в наших пошуках".
Це певний архетип — жінки з яскравим макіяжем та ідеально укладеним волоссям. "Хто вони? Я не знаю. Можливо, я бачила їх у своєму дитинстві в Україні. Або це жінки, які оточують мене зараз? Чому вони такі сильні? Чи це проєкція моєї матері або бабусі? Чому вони так міцно сидять у моїй голові? Не скажу, що вони автобіографічні. Можливо, це про мій постійний внутрішній пошук чогось і відчуття самотності та неприналежності, з якими я живу — наче в паралельних реальностях".
Ємчук почала знову приїжджати в Україну в 1991 році. У 2003-му вперше відвідала Одесу. Це була любов з першого погляду — фотографка вирішила знімати там матеріал для книги. На той час бабці Шурі було за 90 — дрейфуючи спогадами про життя, вона часто згадувала Дніпро часів свого дитинства. Олена потрапила у столичний Гідропарк і зрозуміла, що проєкт натомість має бути про острів. Вона працювала над ним кілька років. Альбом чорно-білих світлин із портретами відпочивальників вийшов у 2011-му і став програмним документом про українське життя того часу — на рівні зі світлинами Бориса Михайлова та фотографів Харківської школи.
У 2017-му вийшла книга "Анна" — результат багаторічних спостережень та фотоекспериментів з Анною Марією. Паралельно Ємчук багато подорожувала до Одеси та Красноїльська, документуючи традиційне святкування Маланки. З цих та інших світлин під час пандемії, коли фотографка лишилась наодинці зі своїми архівами, народилися задуми нових книг: Mabel, Betty & Bette — сюрреалістичне дослідження ідентичності з однією з улюблених героїнь Ємчук, одеситкою Анною, — та "Одеса" (2022), про строкате колоритне життя приморського міста. Останню мисткиня знімала впродовж п’яти років: "Київ — мій дім, але в Одесі моє серце. Це місто — знахідка для фотографа. Я була вражена тим, наскільки горді та впевнені в собі люди там живуть. Вони не тільки дають можливість себе фотографувати — вони майже очікують, що ти їх сфотографуєш".
Далі були великий український альбом УYY ("Україна Yelena Yemchuk") у 2022-му та його нещодавній спін-офф — книга Mise en Abyme, видана минулого листопада, — загалом пʼять книг за чотири з половиною роки. Зараз Олена готує дві масштабні інсталяції, де вперше будуть показані її ранні роботи, створені з 1993 до 2003 року. "Пре-гідропарк" — так цей творчий період називає фотографка.
"Робота в кіно — це те, чого я водночас понад усе боюсь і найбільше люблю. Це можливість експериментувати й досліджувати різні реальності"
Минулої осені вона вирушила в Албанію — знімати третю частину фільму-триптиха, до якого увійшли "Маланка" та Mabel, Betty & Bette. Гримеркою на майданчику працювала ван Сінус — вони з Ємчук жили в одному номері. "Дедалі частіше запитую себе, чи не помилилася з професією, обравши фотографію, — розповідає Олена. — Робота в кіно — це те, чого я понад усе боюсь і водночас найбільше люблю". Її захоплює колективний дух кінематографа і те, як на очах створюються живі й рухомі світи. Але не варто очікувати від Ємчук голлівудських блокбастерів — вона обіцяє займатися камерним короткометражним кіно: "Для мене це можливість експериментувати й досліджувати різні реальності".
У фіналі інтервʼю питаю Олену, як це — бути партнеркою актора. "На щастя, Ебон не з тих акторів, — іронічно відповідає Ємчук. — Ми старі споріднені душі. Дивно, але я легко почуваюся серед знаменитостей — і мені дуже комфортно перед камерами на червоних доріжках". Чому тоді вона не любить фотографувати себе? "Для мене найважливіше у фотографії — стосунки, які складаються з героїнями. Я люблю людей і хочу бути поруч із ними. Сама собі я нецікава".
Фото, стиль: Yelena Yemchuk
