"Подорож ученого доктора Леонардо…": чому варто подивитися нову виставу Малого театру
26–27 квітня у київському Малому театрі відбулася прем'єра вистави харківського режисера Артема Вусика за мотивами роману харківського класика Майка Йогансена "Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію".
Артем Вусик — актор, режисер, лауреат премії Леся Курбаса, засновник харківського театру "Нафта". Він працює не з драматичним, а фізичним театром, тобто кожен його актор не перевтілюється в персонажа і не грає роль, а стає перформером, який взаємодіє з простором та іншими учасниками процесу. Йогансен працював із театром "Березіль" Леся Курбаса, тож й Артем Вусик працює по-курбасівськи. "Подорож ученого доктора Леонардо…" — перша київська постановка Вусика, а також перша театральна інтерпретація роману Йогансена.
Роман "Подорож ученого доктора Леонардо…" написаний у 1928-32 роках, — авангардний текст, який поєднує й пародіює, як пише літературознавиця Віра Агеєва, різні художні стилі: любовний роман, кітчевий модерний твір, соціально-побутову прозу. Спробувати переказати зміст — справа невдячна, бо надзвичайно складна, роман багатогранний і абсурдний, він не має на меті тримати увагу читача інтригою. Якщо коротко, то двоє італійців — доктор Леонардо і його майбутня коханка прекрасна Альчеста — вирушають у подорож Слобожанською Швайцарією, тобто рухаються Харківщиною по річці Дінець та її притоках, зустрічаючись із місцевими мешканцями і розглядаючи чарівну природу.
Майк Йогансен — європейський автор, він знає іноземні мови, багато мандрує, працює з театром і кіно, займається теорією літератури і вправляється у письмі, читає західну пресу й аналізує її, тобто перебуває у контексті світових подій. Тож і сучасний глядач нагадує собі, наскільки зануреною в світові тренди була культура того часу, адже Слобожанщиною подорожують саме іноземці, які вчать українську мову і говорять нею.
Вистава пропонує подорож і аудиторії: глядачі та глядачки розміщені хаотично у середині зали, а поміст сцени, який стає то річкою, то дорогою, то хатиною, оточує їх по периметру. Персонажі й персонажки вирушають у вояж за годинниковою стрілкою, тобто роблять кілька кіл навколо глядацької зали, а публіка рухається разом із ними, повертаючи голови й тіла, а часом навіть переставляючи стільці. Це, безумовно, нетиповий досвід відвідин театру для аудиторії, яка звикла дивитися виставу з затемненої зали з чітко визначеного ряду й місця, із лаштунками і змінами декорацій, такий театральний досвід передбачає інтеграцію у процес.
Мандрівка починається із фоє театру, коли режисер зачитує своє вступне слово із газети-реквізиту "Воче-Дель-Пополо" за 1928 рік, оголошуючи, що ця промова уже є частиною вистави, її першою сценою. У другій сцені вистави Артем Вусик запрошує глядацтво обрати свій транспортний засіб для подорожі, тобто стілець у залі, адже на нього можна сісти як завгодно, навіть як на коня, до того ж кожен зі стільців має власне прізвисько.
"Ця вистава працює як жива інсталяція абсурду, де актори — мандрівники, глядачі — свідки і учасники, а сцена – ландшафт гумору, безумства та експерименту", – каже Вусик. У своєму романі Майк Йогансен пише "чим повільніша подорож, тим більше в ній деталів", тож і вистава переповнена деталями: багатошарових кітчевих блискучих костюмів, які створив художник Саша Шай, множинності звуків, де окрім мелодій від композитора Стаса Кононова, є і спів пташок чи шум ріки, і аудіосупровід від акторів, котрі озвучують майже кожну дію — цокання кінських копит, відчинення дверей, дзижчання комара.
Варто згадати і про неймовірний акторський діапазон усіх акторів і актрис, бо лише доктор Леонардо і Альчеста, тобто Станіслав Весельський і Марія Моторна, грають свої ролі, решта постійно перевтілюється й перемикаються. Богдан Куліш — й іспанський тираноборець Дон Хозе Перейра, і простий селянин Черепаха, який говорить зі своїм конем Володькою, а Ігор Чебан — і пес Родольфо, і козацький нащадок Орест Перебийніс. Максим Кущов — і добрий Древонасадець, і член степового райвиконкому Данько Харитонович Перерва, який, втікаючи від куркулів, ховається у полі гречки, тобто зістрибує із помосту у залу й снує поміж глядачів. Але найбільше перевтілень має Лариса Шелоумова — куркуль, беззуба баба, привид дружини доброго Древонасадця, оповідачка, вигадана режисером персонажка — Донна Хозе Перейра.
Артем Вусик ділиться: "У цьому реальному світі сенси знецінилися, тому у виставі все умовне, немає реальності, герої знають, що вони вигадані, все перетворюється на гру і на симуляцію. Вистава, як і текст Йогансена, — про свободу мислення і свободу форми". У світі йогансенівських героїв наявна вища сила — творець, до якого звертаються персонажі, автор, якому вони завдячують своїм існуванням, який визначив і виписав їхні долі, для акторів це металевий еліпс над сценою — вище божество.
Для письменника у цьому творі однозначно найважливішою була краса Слобожанщини, бо у післяслові він навіть називає свій текст "ляндшафтне оповідання", на сцені ж — взаємодія між персонажами. Емоційно вистава нагадує кардіограму: якщо початок пістрявий і афективний, то із кожною новою сценою спектакль збавляє оберти, поруч із екзальтованими вивертами існують романтичні й щемкі.
Попри те що Малий театр — це камерна сцена в історичній будівлі, вони страшенно люблять експерименти — глядачі переміщаються залами, щоб ніби в музеї порозглядати ситуації "Довірливих розмов", чи спускаються у бомбосховище під час тривоги у виставі "Жінка в Берліні". От і "Подорож ученого доктора Леонардо..." — не драматична вистава, а емоційний стан і фізичний досвід, кожен глядач і глядачка зі свого місця й ракурсу побачать власну постановку: один зможе впритул порозглядати черевички Альчести, інший — попідглядати за доктором Леонардо у перервах між сценами.
Із назви розуміємо, що прекрасна Альчеста має стати коханкою доктора Леонардо, проте між ними відбувається конфлікт, бо газета "Воче-Дель-Пополо" повідомляє, що доктор Леонардо — не той, за кого себе видає. Цей епізод нагадує, що Майк Йогансен був одним із творців авангардного видання свого часу — "Універсального журналу", справжнього медіа, яке теж помилялось — і вибачалося за свою помилки перед читачами. Глядачі можуть забрати із собою фрагмент реквізиту із вистави — цілком реальне число газети зі вступним словом від режисера, статтею про автора, коментарями акторів, нотатками з роману, які перегукуються зі сценами з вистави, філвордом і світлиною голого Йогансена наприкінці.
Важлива примітка на берегах: наступний ранок після вистави варто починати із гімнастики для шиї, оскільки багато доведеться дивитись вгору. Тобто це направду фізично незручна для глядачів вистава, адже не розважає, а пропонує досвід. Ця постановка ще раз ставить питання про те, ким є глядач у театральній залі. Спостерігачем, співучасником, співтворцем? Чи достатньо самого лише перебування людини у просторі вистави чи цю подію потрібно фіксувати на камеру і виставляти у соцмережі? Чи можна фоново дивитись виставу й постійно відлітати думками, чи це робота, яка вимагає концентрації? Як подовжити театральний досвід і взяти від перегляду більше, копнути глибше, забрати думки про виставу із собою і побути з ними наодинці? Сьогодні українські театри пропонують багато різноманітних досвідів із виставами у бомбосховищах й імерсивним залученням, та все ж найчастіше глядацькі ролі традиційні. Втім, саме експерименти підсвічують гострі кути театральності, акторства, глядацьких запитів, драматургічних можливостей, цікавих тем і бажаних сенсів.
Текст: Анастасія Євдокімова
Фото: надано Малим театром
