Макс Барських – про рішення приєднатися до ЗСУ, рідний Херсон та війну, що змінила його назавжди
В ексклюзивному інтерв’ю vogue.ua артист Макс Барських уперше розповідає про те, чому вирішив приєднатися до лав ЗСУ, як вивіз із Херсона маму та чому він більше ніколи не буде таким, як раніше.
Макс БарськихНаша попередня зустріч із Максом відбулася в Києві десь рік-півтора тому. Ми пили каву неподалік від Золотих Воріт, обговорювали першу колекцію одягу Макса, багато говорили про моду, сміялися і мріяли про те, як Макс підкорить світ моди. Музикант розповідав мені про рідний Херсон, маму та своє дитинство, що було непростим і навчило його захищати сім’ю. А я тоді зрозуміла, що цей артист розкривається для мене по-новому, бо, слухаючи його легковажні пісні, я ніколи не могла б подумати ні про досвід, який він пережив, ні про його внутрішній стрижень. Ні про те, звісно, що через півтора року в Україні почнеться повномасштабне вторгнення, його рідний Херсон буде окупований російськими загарбниками, а Макс Барських приєднається до ЗСУ та працюватиме над постачанням у збройних силах.
Саме про це ми й говорили з Максом, зустрівшись у Львові, де обидва тимчасово перебували у той час. Про війну, трансформації, що відбулися з музикантом, і про те, як вони вплинули на його творчість. Наразі Макс перебуває в Києві, а в травні представить Україну на музичній конференції MusicCon у межах Billboard Music Awards.
Ти був у Києві 24 лютого?
У мене був квиток на 22 лютого до Штатів – я мав летіти туди надовго, щоб працювати над альбомом. І Алан (Алан Бадоєв, продюсер Макса Барських. – Прим. ред.) сказав напередодні: ти не можеш полетіти, поки не обговоримо наші плани на рік у тій ситуації, що склалася. Всі говорили про те, що буде війна, але ми до останнього не вірили. Окей, сказав я, і поміняв квиток – на 24 лютого на ранок. 23-го ми зустрілися в офісі, провели збори, у мене була чудова фотосесія. І 24-го я вже нікуди не вилетів...
Тобто ти зараз міг бути в Штатах, у безпеці?
Так, але я не почувався б там у безпеці. Я повернувся б додому на другий день. Я маю пережити цей досвід на батьківщині. Зробити висновки – про росію, про росіян. Адже раніше я мало цікавився політикою і не хотів розуміти, що відбувається, – а тепер я просто зобов’язаний у всьому розібратися. Ця війна мене дуже змінила. Плюс у мене тут дуже багато родичів, і мені б не вдалося їх вивезти без особистої присутності. А так я тиждень збирав їх по всій країні, зокрема з Херсона. Мама не хотіла їхати, і ми вивезли її в останню мить. На щастя, мій брат тоді був у Херсоні, і я змусив його поїхати забрати її. Вони виїхали в досить небезпечний момент – Херсон ще не був окупований, але росіяни зайшли туди вже за кілька днів.
Ти став впевненіше почуватися, коли вони виїхали? У своїх діях та висловлюваннях?
Так, тому що після всіх моїх висловлювань в інстаграмі моїм рідним було небезпечно перебувати в Херсоні. В інтернет злили мій телефон, мою херсонську прописку, мені погрожували.
До речі, кому ти першому зателефонував зранку 24-го? Алану? Мамі?
Мене розбудили: зателефонувала сестра. Напередодні я ліг пізно, увечері ще зібрав сумку, щоб уранці летіти до Нью-Йорка. Зібрав щось стильне й улюблене: блискучі штани LUVI, якісь сорочки, шкіряні костюми – я думав, поїду в тур з Америки. Нічого практичного, жодних спортивних костюмів, нічого. Тривожна валіза, називається. (Сміється.)
Я ліг о третій годині, а о п’ятій прокинувся від дзвінка сестри. Її голос тремтів, вона кричала в трубку, що все почалося. А я був спокійний. Здається, в голові нічого не було, жодних емоцій: моє тіло почало блокувати паніку, блокувати страх. Звісно, я відразу захотів набрати Алана, який мене заспокоював, що все буде гаразд… (Сміється). Поговорив з мамою, Аланом, а потім сів і почав думати, що робити далі.
Як швидко ти написав трек "Буде весна"? Чи взагалі був ресурс щось писати та створювати за таких обставин?
Ні, це було дуже складно. Музика – це було останнє, про що я думав тоді. Десь на 4-й день я виїхав з рідними в бік заходу України (Згодом Макс повернувся до Києва. – Прим. ред.), зупинився в готелі. На щастя, я взяв із собою мікрофон. Натхнення в мене зовсім не було. Це інше. Я сидів і думав про українців, про неймовірну силу – і знав, що маю створити пісню, яка підтримає людей. Я спочатку довго дивився на білий аркуш, а потім почав писати про те, що я пережив, про те, що переживає кожен українець. Десь через пів години в мене був вірш, який я поклав на музику, і того ж вечора я записав його в готельному номері. Так швидко в мене пісні ще ніколи не народжувалися.
Втім ти точно не очікував, що "Буде весна" перетвориться майже на гімн, що її слухатимуть військові. Її називають військовою колисковою.
Та ні, я просто її записував і плакав. Дуже багато плакав. Кожне слово цієї пісні – це правда. І я точно не думав про успіх, коли її створював. Я радий, що вона допомагає людям, – адже для цього вона і створена.
Як тобі взагалі зараз повертатися до творчості, думати про музику?
Спочатку я забув про музику. Я не знаю, коли взагалі зможу вийти на сцену. Всі плани зруйновані. Емоційно я в такому стані, що не бачу себе на сцені "скачущим". Зараз у мене немає стільки енергії та емоцій, щоб виступати. Єдине, що можу робити, – виступати перед біженцями, людьми, що виїхали з гарячих точок, для підтримки. Наприклад, я давав такий концерт у Львові, і це було зворушливо.
Але днями в тебе новий реліз, із досить бойовою назвою – Don’t fuck with Ukraine. Чому ти присвячуєш її саме ЗСУ?
Коли я приєднався до ЗСУ, поспілкувався з хлопцями, я усвідомив, що в цих людей є справжній козацький дух. І я зрозумів: вже досить сумних пісень. Коли я писав "Буде весна" – це був перший етап війни, дуже драматичний, тому вийшла така військова колискова. А зараз треба "мочити орків", і для цього потрібен інший саундтрек. (Сміється.) Для підтримання бойового духу.
Стосовно Don’t fuck with Ukraine, я хотів зробити інтернаціональний трек, який покаже силу українців усьому світові. Тому, крім куплетів англійською, там є український фольклор – але він дуже смішний і без цензури. Це мені вдалося записати у Львові. Він вийде на міжнародному лейблі.
Тобто зараз ти постійно пересуваєшся країною?
Так, на початку я виїхав до кордону, щоб вивезти родичів, потім був у Львові, де виступив для людей. А потім повернуся до Києва, де приєднався до ЗСУ. А зараз знов у Львові, бо мені треба не забувати про музику й записувати нові треки, а в Києві це було просто неможливо.
Але чесно, музика зараз все ж таки на другому плані. Найголовніше для мене зараз – це допомога армії. Я працюю особисто з деякими фондами. Це Благодійний фонд Руслана Логая, і польський фонд – fundacja jestesmy ludzmi ("Ми люди"). Ми замовляємо в Польщі спорядження та все, що потрібно військовим, та особисто відстежуємо весь шлях до військових. Збираю гроші, витрачаю свої власні кошти, скуповую те, чого потребують військові, яких я особисто знаю і з якими спілкуюся. Вони – хлопці із ЗСУ, з Азову – зараз наші справжні зірки. Вони ті, кого маємо передусім підтримувати.
Як узагалі ти вирішив приєднатися до ЗСУ?
Коли я був наодинці, я розумів, що мені некомфортно – і що я можу більше. Я просто місця собі не знаходив. Так, можна допомагати дистанційно, але цього не досить. Тому я вирішив доєднатися до ЗСУ – і тепер я у складі батальйону під Києвом. Поки, зрозуміло, записаний як резервіст, бо в мене немає військового досвіду. Мене призначили відповідальним за постачання. Вірю, що можу бути корисним у пошуках допомоги.
Одна з головних причин, чому я вступив до ЗСУ – це бажання підтримати як бійців, так і кожного, хто ніколи не був пов’язаний з військовою справою, але хоче захищати свою країну і зараз відчуває страх. Я теж боявся, і зараз боюсь, звісно. Але коли я перебуваю на навчаннях, у батальйоні, то відчуваю єдність, і стає легше. Я вірю, що разом ми непереможні. Ну й мені особисто легше, коли я фізично присутній там, де можу бути корисним. Я інакше не можу. Цей мій дім, моє минуле, майбутнє. Це мої близькі. І коли хтось приходить і хоче забрати це, для мене він автоматично стає ворогом.
Як сильно змінилося твоє коло спілкування? Бо я часто бачу дописи відомих військових в інстаграмі, які пишуть про дружбу з тобою і про те, що ти, наприклад, особисто допомагаєш їм купувати потрібну зброю.
Так. У мене зараз зовсім інше коло. Дуже відрізняється від того, з ким я спілкувався раніше. Але це надихає.
Ти дуже занурений у допомогу армії, я знаю, що ти особисто контролюєш постачання. Що нині особливо потрібно на фронті? На що ти б рекомендував витратити гроші, якщо є побажання допомогти?
Завжди потрібні бронежилети, форма, наколінники, окуляри. Дуже потрібні дрони – вони дорогі, але на це можна збирати. Тепловізори – на них попит більший нині, ніж на бронежилети.
Як ти почуваєшся у військовій формі? Бо такого досвіду у твоєму житті ніколи не було, ти гламурний попартист, який ще кілька місяців тому виходив на сцену в блискучих штанах, неймовірних сценічних костюмах.
Якщо чесно, це останнє, про що я думаю зараз, – який вигляд я маю. Але я помітив, що військова форма дуже зручна. Там багато кишень, все можна розкласти. Вона тепла. Я навіть думаю змінити свій повсякденний гардероб. (Сміється.)
Як війна і цей досвід змінили тебе як артиста?
У мене справді стався злам. Він розпочався ще перед ковідом – бо було дуже багато концертів, і я думав, як змінити життя, як більше бути в одному місці, не бігти за успіхом. Ну а зараз я взагалі нічого не планую – ця війна вчить нас жити сьогоденням, насолоджуватися спілкуванням з близькими. Якщо чесно, я щораз частіше думаю про іншу справу – можливо, це буте пов’язане з кіно, чи з іншою творчістю. Але я точно хочу розповідати світові історії – про Україну особливо.
Що ти зробиш відразу після перемоги?
Обійму всіх рідних і близьких. Обійму кожного військового. І поїду з концертами по містах України. Я раніше не відчував себе патріотом, адже був радше людиною світу: жив кілька місяців на рік у Штатах, мені це подобалося. Я взагалі не раз думав навіть переїхати туди. Але я радий, що цього не сталося. Перебуваючи за кордоном, я не відчув би такої єдності України та українців. А зараз я пишаюся тим, що я українець. Я переконаний, це найсильніший народ у світі.
Відео: Zolotov Dmytro @photozolotov
Фото: Zolotova Elizaveta @photozolotov
