Як журналістка Маргарита Рівчаченко вступила до лав ТрО й стала відомою на всю країну
Кілька днів тому фото учасниці ТрО Маргарити Рівчаченко з величезним букетом троянд на київському Майдані облетіло всі соцмережі. Понад 25 тисяч уподобайок і безліч репостів – так мимохіть 25-річна дівчина стала відомою на всю Україну. Ми розпитали Маргариту, чому вона, журналістка, вирішила вступити до лав ТрО та чого на війні боїться найбільше.
До війни в мене було аж три роботи. Я працювала прессекретаркою депутата Верховної Ради; допомагала з піаром в архітектурному бюро та як незалежна журналістка співпрацювала з "Українською правдою". За день до початку війни я повернулася в Україну з Будапешта – встигла провести один день у мирному Києві...
Про те, що почалося повномасштабне вторгнення РФ, я дізналася від тата (батьки Маргарити живуть у Харкові). За кілька хвилин побачила допис засновниці ДонорUA Іри Славінської, яка закликала всіх іти здавати кров, бо точно знадобиться. Я пішла у шпиталь – зранку 24 лютого там майже нікого не було. Швиденько здала кров. Потім зателефонувала знайомому, голові голосіївської ТрО, і запитала його, як потрапити до лав. "Можеш їхати до мене на іподром", – сказав він.
Але я вирішила піти до військкомату в себе на районі. Вистояла чергу й записалася до місцевої ТрО. Чесно, я не думала, що мене візьмуть, – була в шоці. Не думала, що це буде справжня армія. Я проходила курс домедичної підготовки, плюс опановувала курс медицини під час навчання в Харківському університеті, тож мене взяли як медика. Але я не лікар, а радше санінструктор. Можу робити уколи, перев’язувати, лікувати застуду.
Поки в нас, на щастя, немає двохсотих і трьохсотих, тож ми насамперед опікуємося гуманітаркою – шукаємо та знаходимо потрібне військове обладнання, медикаменти. Частину одразу відправляємо у шпиталь, а також розвозимо по блокпостах.
Не скажу, що мені страшно. Якщо не брати до уваги, як я боюся за рідних, звісно. Моя родина в Харкові, думаю про них щомиті. Мій товариш потрапив під обстріл, вивозячи людей з Ірпеня... Те, що з нами відбувається, – наче сон. Ніби ти зайшов у "Сталкер", пограв, а тепер маєш вимкнути гру, клацнувши "зберегти життя". Але це неможливо зробити…
Мені 25 років. До війни моє життя було "гламурним". Тепер понад усе на світі я боюся, що війна мене змінить і я стану лютою, жорстокою. За весь цей час я плакала один раз, і то від щастя. Зайшла в "Новус" скупитися, а люди побачили, що я у формі, й почали казати: "Будь ласка, я хочу вас пригостити". Кажу їм "не треба" – і плачу.
На війні мені найбільше бракує місця, щоб усамітнитися. Я жила сама в Києві й була досить незалежною. А тут майже завжди з людьми. Побути сам на сам із собою, знайти якийсь куточок для себе – тепер це моя мрія. Коли було геть нестерпно, я навіть ховалася у вбиральні на деякий час – і там скролила Instagram, записувала повідомлення.
Я багато чого зрозуміла в ТрО. Наприклад, що розчинна кава – теж супер. (Сміється.) Всього два тижні пройшло, і я думаю, скільки ж речей залишилося в минулому – наприклад, дуже хочеться прийняти ванну. Водночас я намагаюся доглядати за собою навіть на війні – це допомагає. Мащу обличчя кремом. Роблю манікюр. Заплітаю коси – щоб якось змінити образ. Звісно, не наношу макіяжу, але щодня змінюю футболки під форму. Вдягаю "веселі" кольорові шкарпетки – то з фламінго, то з перчиками, то із сонечком. Це прекрасні Dodo Socks надіслали велику партію для армії.
Також я багато пишу. Знайомий видавець уже запропонував видати щоденник. Тож я роблю нотатки майже кожного дня – будуть спогади й матеріал на майбутнє. Хотіла б, щоб через кількадесят років їх прочитали й дізналися, що відбувалося насправді.
Я точно не хотіла популярності. Але так сталося, що моє фото з трояндами на Майдані стало вірусним – під ним зараз понад 25 тисяч уподобайок, воно облетіло всі медіа. 8 березня я, як завжди, об’їжджала блокпости, розвозячи нашим хлопцям медикаменти. На один з блокпостів власник квіткової крамниці приніс безліч квітів – мовляв, заберіть, роздасте дівчатам. І ось хлопці подарували мені такий величезний букет: "Це вам, ви наш медик". Було багато інших – для інших дівчат, але мені дістався цей.
Після 8 березня я дала кілька інтерв’ю і почала більше писати у соцмережах. Тож моє обличчя вже всі бачили, і ворог також. Але я пішла на це свідомо – знаю, що так зможу більше допомогти своїм. Наприклад, нарешті дістати броніки, які нам потрібні. Бо мене вже знають у всіх фондах та звикли до моїх наполегливих дзвінків. (Сміється.)
