Втеча з пекла: модель Юлія Хромцова – про евакуацію з чотирма тваринами
Українська модель Юлія Хромцова опинилася в Ірпені під час війни. Дивом їй вдалося вберегти не тільки своє життя, а й життя чотирьох своїх домашніх улюбленців.
У день, коли почалася війна, ми з бойфрендом перебували в Ірпені – і залишалися там з надією на краще до 6.03.
Ще 24.02 ми вирішили перебратися зі своєї багатоповерхівки до будинку моєї ірпінської подруги. Вона прийняла нас з трьома котами – Антоном, Машею, Іванчуком, – і собакою на прізвисько Тайсон. Перші залпи танків заскочили нас уже в гостях моєї подруги, увечері. На той момент Буча ще була під контролем нашої оборони, а Гостомель стирався з лиця землі.
В Ірпені вже ввели комендантську годину, але вдень ще можна було спокійно пересуватися, часто під звуки перестрілок і бомбардувань. Тварини перебували в максимально зручних умовах: дякуючи подрузі, у їхньому розпорядженні було величезне приміщення, де вони вільно переміщувалися.
За кілька днів сталося страшне: над будинками мирного населення почала працювати авіація. На наших очах знищували приватний сектор; ми читали, як у місті на нові ЖК падали бомби.
Під час тривоги ми збирали переляканих тварин у переноску й спускалися до підвалу. Пересиджували годину й поверталися. Потім ситуація стала загострюватися; у нас зникло світло, навколо бомбили, ракети літали над головами. Зник зв’язок, і ми взагалі не розуміли, кому підконтрольне місто, чи можна виходити.
6.02 ми спонтанно вирішили покинути Ірпінь. Зібрали тварин, корм і вирушили до Нової траси пішки. Переноска важила, як мішок цементу, але все ж таки Максим, мій бойфренд, тягнув її під мінометними обстрілами та ще два важкі рюкзаки. Я бігла з Тайсоном.
Коли ми дісталися Нової траси полями, треба було перейти місток, споруджений з дощечок. Я не могла взяти Тайсона – руки були зайняті, але він мужньо біг бездоріжжям, тримався поруч і був абсолютно спокійним під час вибухів, не зриваючись з повідця. Того дня ми бігли повз трупи тієї родини з двома дітьми, яку вбили окупанти під час евакуації мирного населення в Романівці...
Якимось дивом раптом під’їхав фургон, і ми з Тайсоном туди застрибнули зі швидкістю світла. Максим був від нас за метрів 30 – відстав від тяжкості моїх смугастих. Але наздогнав нас і встиг останнім застрибнути до кузова.
Машина різко рушила, весь натовп упав на нас із Тайсоном, але Тай зберігав спокій. Ми швидко дісталися пункту зупинки, буквально за 10 хвилин. Коти вже були в паніці та кричали; ми відійшли в безпечне місце, і я зробила перше фото в сторіз для інстаграму після довгої перерви, коли не було мобільного зв’язку. Фото, де були мої пухнастики, я підписала так: "Хлопці, ми живі. Поки що все окей".
Потім ще п’ять годин ми добиралися до точки призначення. Рейсовий автобус; таксі Uklon, водій якого відмовлявся їхати з тваринами, але вдалося домовитися за окрему платню; потім машина. Весь цей час коти сиділи у переносці втрьох, без можливості сходити до туалету. Антон, старий кіт, періодично подавав ознаки життя панічним нявканням. Поки ми добиралися, вони впісялися в переносці.
Та навіть коли ми приїхали, вони й далі сиділи купкою в переносці і вийшли не відразу. Хвилин за п’ять розбіглися й сховалися так, що знайти їх було нереально. Антон акліматизувався на новому місці вже за годину, а кішки – за 6-8 годин. Нині вони тримаються разом, не бажаючи розлучатися ні на хвилину.
Починаючи з 24.02, я тільки й чула, що тварини у воєнний час – це тягар, який треба залишити у квартирі, розпустити: "Нічого страшного, пересидять", та інші аргументи не на користь тварин. Але нині мої звірі зі мною. Я не кинула б їх, знаючи, що немає змоги забрати: залишилася б зі своїм тягарем. Нехай це питання життя і смерті, я відповідальна за них назавжди.
