UA

Журнал VOGUE

Подписаться
Продолжая просмотр сайта, вы соглашаетесь с тем, что ознакомились с обновленной политикой конфиденциальности и соглашаетесь на использование файлов cookie.
Соглашаюсь

Голова відділу б’юті-контенту Farfetch Софія Панич – про українське коріння, самоідентифікацію та війну

26 апреля 2022

Колишня редакторка Allure, а тепер – голова відділу б’юті-контенту Farfetch Софія Панич народилася в Нью-Йорку. Вона називає свого батька 'tato', а бабусю – 'baba' – їй вдалося зберегти свою українську ДНК. Нині вона відповідає за beauty-контент люксового ресейлера Farfetch та водночас допомагає біженцям з України.

Софія Панич 10 років працювала в головному журналі світу про красу – Allure  ("Я обожнювала свою роботу в Allure, – робила там трохи більше ніж усе: писала й редагувала, працювала з камерою – як у кадрі, так і за лаштунками, вела репортажі з Тижнів моди в Нью-Йорку, Мілані та Парижі, ходила на знімання, створювала контент для соцмереж, працювала над щорічною премією Best of Beauty Awards").

Згодом Софія переїхала до Лондона й очолила команду сайту popsugar.uk, де керувала редакторами краси, моди, фітнесу та розваг. У б’юті-індустрію вона повернулася, коли Farfetch запропонували їй очолити відділ beauty-контенту (британсько-португальський онлайн-ритейлер Farfetch у квітні вийшов на beauty-ринок з понад 100 люксовими та інді-брендами, серед яких – Chanel, La Mer і Charlotte Tilbury тощо. – Ред.). "Тепер я використовую свої редакторські навички, щоб розробити та втілити стратегію Farfetch щодо beauty. Власне, це те саме, що я робила роками, тільки зараз це – для шопінг-сайту, а не для медіа, і це новий захопливий виклик".

Про коріння

Я наполовину українка по батьковій лінії. Моя бабуся народилася в Комарниках (село в Україні, у Самбірському районі Львівської області. – Ред.), а дідо – в Городку, передмісті Львова, на початку 1920-х. Коли почалася Друга світова, вони були підлітками. У 1941 році німці окупували їхні села. Обом надійшли листи від німецької адміністрації: мовляв, Німеччині потрібні робітники, тож треба негайно реєструватися. Місяць по тому вони отримали сповіщення, куди з’явитися та які речі дозволено взяти із собою. Їх вивезли на примусові роботи: бабусю – на ферму в північно-центральній Німеччині, а дідуся – ремонтувати поїзні та дизельні двигуни. Коли війна закінчилася, охочим повернутися в Україну дозволили це зробити. Дехто, як мої бабуся й дідусь, не хотів повертатися в окуповану комуністами Україну, тож американські солдати забрали їх до таборів біженців у Німеччині. 

Велика Британія була однією з перших країн, яка відкрила свої кордони та надала роботу біженцям, тому мої дідусь і бабуся іммігрували туди в 1947 році. Вони познайомилися в Англії, де обоє працювали на фермі за межами Лондона. У 1959 році бабуся й дідусь отримали спонсорську допомогу в Сполучених Штатах і змогли переїхати до штату Нью-Йорк з моїм батьком і дядьком.

"Дідо, баба, вуйко Тарас": фото із сімейного архіву Софії Панич
"Нас виховували дуже обізнаними про нашу українську спадщину"

Мої батьки познайомилися в університеті. Коли ми із сестрою народилися, нам дали українські імена й хрестили в українській католицькій церкві. Нас виховували дуже обізнаними про нашу українську спадщину.

Софія із сестрою Лілією: фото із сімейного архіву Софії Панич

З 5 до 14 років я відвідувала українську школу щосуботи, де вивчала історію України та граматику. Ми святкували Різдво й Великдень за "старим стилем" (який завжди був дуже заплутаним для моїх американських друзів).

Софія на Великдень у Нью-Йорку святить пасочки. Фото із сімейного архіву Софії Панич

Найбільше на моє життя вплинуло те, що в чотири роки мене записали на традиційні українські танці. Я закохалася відразу. Через цю пристрасть почала відвідувати балет і згодом стала дуже серйозно ставився до занять. Навіть вирішила стати професійною балериною після закінчення навчання. На жаль, через травму спини не судилося, і це все, власне, привело мене на інший кар’єрний шлях – я почала працювати в журналах. І хоч я не могла бути балериною, однаково ніколи не припиняла танцювати.

Фото: Roma Kublida

Я й далі виступала та викладала в Syzokryli – українському танцювальному колективі в Нью-Йорку й ансамблі українського танцю "Іскра" в Нью-Джерсі. Коли я переїхала до Лондона в 2019, перше, що зробила, – це зв’язався з українськими танцювальними колективами в районі. 

Фото: Lara Chelak


 

Про самоідентифікацію

Я народилася в США й завжди вважала себе американкою та українкою. Це була надзвичайно цінна частина мого виховання: для моєї baba й мого tato було важливо, щоб ми із сестрою знали, звідки наша родина, які наші українські традиції, хоч ми за тисячі кілометрів від України. Дехто здивується, проте в мене багато друзів серед українських американців, чиї бабусі й дідусі були змушені тікати, –  вони відчувають те ж саме, що і я. 

Фото із сімейного архіву Софії Панич
"Вони шанували свою культуру не тільки тому, що сумували за домом. Вони пишалися тим, що вони українці"

Наші бабусі й дідусі не хотіли залишати рідну домівку та свої родини. Вони були вимушені тікати, змушені боротися, змушені працювати на окупантів, а потім – стати біженцями й почати життя в нових країнах. Багато з них завжди мріяли колись повернутися в Україну, та для багатьох ця мрія так ніколи й не здійснилася. Проте вони зберегли дух рідного краю у своїх сім’ях та діаспорі. Вони шанували свою культуру не тільки тому, що сумували за домом. Вони пишалися тим, що вони українці, й знали, як було жити за часів, коли українську мову та культуру пригнічували.

Частиною боротьби за самоідентифікацію для нас в українській діаспорі є елемент бажання відчувати зв’язок з культурою, частиною якої ми не мали шансу бути, проте надвичайно пишалися. Ось чому я так полюбила український народний танець. Коли я заплітаю волосся, вдягаю костюми та танцюю під українську музику, я відчуваю найвищу причетність до своєї бабусі та до нашої культури. 

Фото: Andrew Chiciak
Про відчуття себе іншою 

Підростаючи, я часто відчувала, що не зовсім вписуюся в коло інших дітей у школі. Звісно, я розмовляла ідеальною англійською та вдягалася як американка, але це була лише частина життя. Я навіть у молодшому віці усвідомлювала, що інша. Я була єдиною дитиною в школі, чиї бабуся й дідусь були біженцями, яка святкувала свята в інші дні, і хто їв "унікальну" їжу вдома. Я ніколи не забуду того дня, коли мій тато приготував борщ до "Всесвітнього дня їжі" у школі. Я так пишалася, але всі інші діти глузували з мене за те, що я принесла буряковий суп, бо вони вважали це дивним. Гадаю, моя вчителька тоді з’їла більшу частину, бо співчувала мені. 

Я відчувала дистанцію й у фізичному сенсі, тому що мої вихідні були заповнені переважно українськими заходами, тоді як мої однокласники тусувалися одне з одним. Я відвідувала українську школу щосуботи та українські танці щонеділі. Більшість моїх однокласників ходили до церкви чи синагоги в нашому місті, а ми їхали 30–40 хвили, щоб дістатися до української церкви. Влітку я також їхала – на балетні літні інтенсиви чи виступи із "Сизокрилими". 

Фото із сімейного архіву Софії Панич
Про мову

Я б хотіла сказати, що говорю українською вільно, але не можу. Коли була зовсім маленькою, ми з бабусею й татом розмовляли українською, і до 14 років я вивчала мову в школі. Але через те, що не розмовляю українською регулярно, я втратила навичку. Можу порозумітися нею, але якби мені довелося відповідати на запитання українською, то це б заняло, напевно, багато часу. Я роками збиралася почати вдосконалювати свою українську, але щось завжди заважало – то переїзд, то нова робота. Однак після повномасштабного вторгнення я пообіцяла собі, що нарешті почну. 

Фото: Roma Kulbida
Про українську ДНК

На жаль, я ніколи не була в Україні. Ми з партнером нарешті зібралися поїхати у 2020 році, та завадила пандемія. Я дуже хочу поїхати, побачити села, де виросли мої баба й дідо. Важко передати словами те, що Україна означає для мене. Але одне слово відразу спадає на думку: "гордість". Я завжди пишалася, що маю українське коріння, а українці завжди пишалися своєю культурою та історією, хоч і піддавались агресії та пригніченню. Українці та люди з українським корінням давно відомі стійкістю, силою, надією та рішучістю – це факт. І світ нарешті розуміє це, дивлячись на стійкість країни перед обличчям війни та звірств, скоєних путіним і російською армією. 

Про українські сімейні артефакти

"У мене є кілька вишиванок і рушників моєї баби, а також її хустки і кілька ґерданів (ґердани – жіночі прикраси з бісеру зі строкатими орнаментами та різноманітними відтінками. – Ред.). Ми також бережемо листи від прабабці до моєї бабусі. Після війни вони так більше ніколи й не бачилися. Це листування багато значить для нас.

Фото із сімейного архіву Софії Панич
Про війну

Про війну я дізналася зі свого телефона, з яким не розлучалася місяць до вторгнення. Вранці 24 лютого я прокинулася близько 6 ранку, перевірила новини й побачила сповіщення від New York Times. Тоді я пішла в Instagram та Twitter і побачила, як усі мої українські друзі писали про це. Тоді було відчуття, наче хтось ударив мене по голові. Я була в повному шоці, все навколо немов закрутилося. Я не хотіла вірити в те, що я бачила та читала.

Найімовірніше, в мене вже немає родичів в Україні. Принаймні з того, що мені відомо, – більшість з них виїхала з України в 1940-ві та 1950-ті. У мене є кілька друзів в Україні, одна з яких – телевізійна журналістка, яка їздить по країні, репортуючи про війну для західних ЗМІ. Я так пишаюся нею та роботою, яку вона виконує, але завжди переживаю через її безпеку. Здебільшого підтримую зв’язок зі своїми друзями через Facebook-месенджер та What’s App.

Як людина, яка виросла в українсько-американській родині, я сприймала війну гостро: вона власне стала всепоглинальною. Це єдине, про що я думаю, і публікувати щось у соцмережаж, не пов’язане з цим, мені здається неправильним. Я відразу відчула вибух любові та підтримки підписників. Однак найкраща реакція – це коли підписники кажуть, що вони пожертвували на благодійність, підписали петицію, придбали щось в української компанії – у відповідь на мої публікації в Instagram. У мене невелика аудиторія, але якщо я можу надихнути хоча б одну людину якось допомогти Україні, тоді я щось роблю правильно.

Про емпатію та допомогу

Емпатія означає поставити себе на місце інших і намагатися зрозуміти, що вони переживають на емоційному рівні. Бути чуйним – це важливо, але в разі війни росії проти України співчуття має супроводжуватися дією та допомогою. Тому я намагаюся допомогти всім, чим можу. Окрім привернення уваги до війни в соціальних мережах, я допомогала збирати гроші на військову техніку; робила пожертви багатьом організаціям, а також брала участь в акціях протесту та збору коштів у Лондоні. Я також почала збирати косметичні засоби для українських біженців, які прибувають до Великої Британії.

Все почалося, коли друг запитав, чи є в мене косметичні засоби, які я можу віддати в Лондон, де проживало 20–30 українських біженців. Я зібрала все, що мала у власній квартирі. Назбиралося більш як чотири сумки. Це наштовхнуло мене на думку: у мене такі зв’язки з б’юті-брендами краси, з редакторами, візажистами й перукарями: чом би мені не скористатися цими зв’язками та не зібрати косметику  для українських біженців, які прибувають до Великої Британії, у більших масштабах? Отже, передусім я зв’язалася з українськими національними прихистками по всій країні й з’ясувала, які з них створюють центри прийому "донейшенів" –  безплатних крамнць.
Тут біженці можуть прийти й узяти потрібні речі, як-от шампунь, кондиціонер, засоби для миття тіла, дезодоранти, тампони, підгузки, одяг тощо. 

Потім я почала збирати пожертви в себе вдома від б’юті-брендів, з якими працюю, щоб надсилати продукцію безпосередньо в українські центри по всій Великій Британії. Однак я збираю більше ніж найпотрібніше: тональні засоби, туш, помаду, засоби для догляду за шкірою й парфуми — речі, які не є критично необхідними, але вони допомагають почуватися трохи краще, коли ви ними користуєтеся.

Про те, чи краса рятує

Краса має величезний вплив на самооцінку, настрій і самопочуття. Упродовж своєї кар’єри я співпрацювала з благодійними організаціями, які надають б’юті-поради та косметичні засоби жінкам з раком молочної залози, жінкам, які пережили домашнє насилля, і притулкам для молоді ЛГБТК+, та писала про них. Я на власні очі бачила, як люди почувалися впевненіше після того, як зробили зачіску та макіяж, або після отримання панкунку засобів, і як ця впевненість добре впливала на їхній настрій, а в деяких випадках – навіть на їхнє життя.

Є причина, чому люди звертаються до косметичних засобів у важкі часи. Це вже траплялося під час Другої світової, коли помада стала засобом підняття духу жінок і допомагала зберегти відчуття нормальності в скрутні часи. У Великій Британії не було заборони чи обмежень на виробництво й продаж косметичних засобів, а в США фабрики забезпечували жіночі перевдягальні тюбиками помади для покращення морального духу й ефективності. Якщо згадувати недалеке минуле, то в 2008-му на Заході різко зріс продаж б’юті-засобів під час економічного спаду. А під час пандемії коронавірусу, коли індустрія краси все ж постраждала, багато брендів з виробництва засобів для догляду за шкірою та волоссям побачили збільшення попиту, оскільки люди вдавалися до певної турботи про себе, щоб почуватися краще в лихі часи.

Краса не вирішить світових проблем, але може відіграти важливу роль у піднесенні настрою людей, коли вони почуваються пригніченими. Не можу уявити, як українські біженці мають почуватися просто зараз. Звісно, тюбик помади або баночка крему для обличчя не поверне ані їхніх домівок, ані їхніх близьких, як і не закінчить цієї війни. Але, можливо, та сама помада чи крем для обличчя допоможуть побалувати себе, або розслабитися, або дадуть можливість уперше за кілька тижнів відчувати себе нормально, навіть якщо це лише хвилина. Це не так багато, але це найменше, що я можу нині зробити для людей, які заслуговують на більше від усіх нас.

#STANDWITHUKRAINE ·

Еще в разделе LIFE

Популярное