До Vogue UA Conference 2023 залишилося
SOLD OUT

ВИДИМІ: Андрій Голопапа — про фізику, ампутацію, бюрократію та велогонку з протезом

Дорослі та діти, які пережили ампутації, стали героями нового числа VOGUE у портфоліо "Видимі" фотографа Степана Лісовського.

АНДРІЙ ГОЛОПАПА
20 років

На Андрієві: бавовняна футболка, Reigning Champ (spazio.ua); бавовняні шорти, JW Anderson (theicon.ua); шкіряні кросівки, A-COLD-WALL (theicon.ua); кулон, срібло, власність героя

Студент, військовослужбовець
Втратив ногу в бою в жовтні 2022‑го під Горлівкою на Донеччині.

Напередодні знімання Андрій Голопапа попереджає: "Я буду з нареченою". Команда зворушена, продюсер Саша Дудченко замовляє кекси з чорницею, а коли пара з'являється на майданчику, всім очевидно: цим двом потрібен пам'ятний кадр. Beauty-спеціалісти без слів починають робити не лише зачіску Андрію, а й макіяж Тані. Вони тримаються за руки і позують так, наче це весільне фото; я вдаю, що мої мокрі очі — це алергічне.

Реклама

Студенти–фізики Національного університету ім. Шевченка, вони познайомились в 2021 році на студентській вечірці. Вже за місяць стали нерозлучні. Юні, закохані, вони багато пройшли разом, проте з весіллям чекають до Перемоги. А ще — щоб побратими Андрія повернулись з фронту.

Вони мріють про власне житло і про кішечку. Кіт Андрія помер за тиждень до його фатального поранення, в результаті якого він втратив ногу.

Позивний Андрія, якому було 18, коли він пішов захищати Україну, "Отець". Його називав так командир взводу. Трішки, звісно, тролив. А спочатку й взагалі не хотів брати на фронт такого юного бійця. "Ми сперечалися. Він каже: "Я командир, я буду вирішувати". А я кажу: "А мені по барабану". Ну і поїхали".

Про рішення служити

Андрій вирішив, що піде до ЗСУ, ще восени 2021. "Я був в партії "Демократична сокира", волонтерив, допомагав. В листопаді почалися розмови про повномасштабне вторгнення і про те, що потрібно готуватися".

Батькам він ні про що не говорив, щоб не хвилювалися. Не надто обговорював і з нареченою, – в глибині душі сподівався, що минеться. "Мама, певно, здогадалась про моє рішення ще в перший день повномасштабного вторгнення, — каже він. — Я не відповідав на дзвінки". Дійсно, які дзвінки у військкоматі. Наступного дня, коли він зрозумів, що вже ніщо не завадить вступити у військо, подзвонив мамі — "заспокоїв".

Він розповідає про це, типовим жестом вченого поправляючи окуляри, — а я не можу позбутися думки, що Андрій — студент, стипендіат, майбутній вчений — десь віднайшов у собі сміливість і ресурс взяти в руки зброю і стати на захист країни. Сам він знизує плечима; каже: "Напевно, це від давніх предків".

Про службу

На другий день повномасштабного він почав виконувати завдання. Я перепитую: "Виходить, ви вперше взяли зброю до рук 25 лютого 2022?" Андрій впевнено каже: "Ні, ну що ви, звісно, ні. Я на заняттях в школі тримав у руках пневматичну".

В ніч з 25 на 26 лютого 2022-го їх привезли на адміністративні об'єкти в Києві — захищати їх від ворожих ДРГ. "Мене привели в будівлю, сказали: ось, обороняй. І тиждень після того ніхто не з'являвся".

Було багато документів, важливої інформації, яку потрібно було знищити, щоб росіяни не отримали до неї доступу. Більшість документів були на паперах — їх треба було спалити. Він сміється: як фізик, міг би вигадати спосіб швидко знищити стоси паперів – "але треба було, щоб будівля вціліла".

Про страх

"Було страшно, бо перший місяць панувала повна невідомість. Щоночі наставала дезорієнтація, коли ти не знаєш, звідки з'явиться ворог. Через невідомість ти постійно в напрузі, очікуєш небезпеки звідусіль".

Треба було самотужки розбиратися, де "наші", де вороги, де не можна стріляти. "Але я розумію, чому так було, — пояснює він. — Хтось тримав оборону, хтось нищив москалів".

Коли росіяни пішли з північних областей, Андрій з підрозділом висунулися під Київ, час від часу їздили на вишколи — "по суті, ми були оперативним резервом на випадок вторгнення".

Потім він дізнався, що складають групу на навчання в Британії — і потрапив в число студентів. Після навчань, у березні, створили окремий новозведений батальйон — і в його складі Андрій вирушив у Донецьку область, на фронт.

Про цивільних та війну

"Здобути бойовий досвід та необхідні навички цивільній людині неважко — були б бажання і мотивація. Це не курс квантової фізики за три тижні. На навчаннях все докладно пояснюють. Я переживав, що мене без підготовки на якийсь танк посадять, думав, дадуть міномет, поставлять артилеристом, але взяли піхотинцем". На фронті він став гранатометником.

Андрій носить окуляри — у нього короткозорість. Питаю: "А як стріляти?" Він непохитний: "Так я ж не в снайпери пішов. У мене німецький гранатомет, там оптика хороша". Я намагаюсь уточнити: "А бігти, знімати–вдягати шолом окуляри не заважають?" Але, судячи з усього, Андрію не заважає нічого.

Натомість він наводить приклад свого побратима, бойового медика, який надав йому першу допомогу та фактично врятував життя: "Ми служили пліч-о-пліч з першого дня вторгнення — йому 50. До 2014-го працював у Луганській міліції; пережив підвали, окупацію, ледве вивіз паралізовану матір; втратив дружину. Вже на фронті він вивчив українську і говорив не гірше за мене. Він досі воює на південному напрямку; кілька місяців тому я збирав йому на машину".

Про поранення

"Ми відволікали на себе ворожі сили, щоб зменшити інтенсивність атак на Бахмут. Було загострення. Росіяни вже почали бити прицільніше, влучніше. Міна влучила мені в ногу в той момент, коли я розмовляв з мамою по телефону — вибило з рук телефон, пробило дві кістки. Тою ж міною накрило ще двох; на щастя, лишились живі, а міна розірвалася вже в землі".

"Я одразу зрозумів, що нозі капець — від неї мало що лишилося. Мені наклали аж чотири турнікети. Перший — за правилами, на три пальці вище від рани, але я попросив хлопців, щоб другий наклали нижче – і за рахунок цього лікарі згодом змогли врятувати мені коліно". Що вища ампутація, то вона складніша.

"Я боявся, що мене не дотягнуть під масивним обстрілом, а ще більше боявся, що, поки мене нестимуть, зачепить когось іще. Мене несли четверо побратимів; коли стріляли, вони зупинялися і накривали мене собою. Йти було далеко; місцина складна. Я просив: "Киньте мене". Не кинули, врятували".

Про навчання

Про вибір спеціальності Андрій розповідає буденно — наче інакше і бути не могло. "У нас династія, — згадує він мимохідь. — Бабуся і дідусь викладачі фізики й математики, дядько теж вивчав фізику".

Він закінчив школу з золотою медаллю, але говорить про це побіжно, мовляв, нічого особливого, "ось у групі були справжні генії, фіналісти всеукраїнських та міжнародних наукових олімпіад". Він же старався як міг — і не через перфекціонізм чи амбіції, а щоб отримати стипендію. Каже, їхній із Танею факультет найскладніший в Україні.

Про власний рід

Андрій виріс на Рівненщині. В родині всі спілкувалися українською — "мабуть, до шостого коліна". Його батько з Чернігівщини, з Ніжина, який нерідко називають "містом Гоголя". Андрій каже, там багато російськомовних. "Вчителям у селах було важко: платили більше, якщо викладаєш російською. Втім, бабуся і дідусь завжди принципово викладали українською. Жили трохи гірше, ніж могли, але то була позиція".

По маминій лінії — всі з Сумщини. "Мій прапрадід, дідусь бабусі, був заможним поміщиком: мав млин, 20 гектарів землі. Коли на Сумщину прийшли Совєти, все відібрали. Коли політика НЕПу знову дозволила приватну власність, прапрадід відновив господарство з нуля, але наступна колективізація знову позбавила його статків. Він мав 17 дітей. Його розстріляли комуністи".

Прадід Андрія, син прапрадіда, воював; його дочка двічі була у полоні — у німців, потім — у радянських військових. "Це покоління сильно постраждало від росіян".

Про стереотипи та україноцентричність

У суспільстві існує стереотип, що східні та північні регіони України менш україноцентричні. Він упевнений, що це картинка для російських пропагандистських медіа. "З набуттям Україною незалежності росія почала активно поширювати ці свої наративи на східні та північні регіони. Звісно, менш інтелектуальні верстви на це ведуться; але все залежить від людини".

Він додає: "Звісно, якщо ти дурне, школу на двійки закінчив, дивився російське телебачення — чого ще можна очікувати. Але такі люди є всюди, і, якщо порахувати в відсотковому співвідношенні, різниця на Заході та Сході буде невелика".

Про протезування

Алгоритму дій для бійця або для його рідних в подібних випадках не існує. Тому родина має шукати інформацію самостійно, підключати контакти. "Я не уявляю, як розбиратися з усім самотужки. Папери — це останнє, про що думаєш після поранення. Найменше хочеться займатися бюрократичними процедурами. Якби не батьки і наречена, я б не витягнув", — чесно зізнається Голопапа.

Його поранили в жовтні, отримати протезування він зміг лише в травні наступного року. Винна не лише лікарська помилка, коли 4 місяці втратили, щоб повторно оперувати ногу, яка вже загоїлась, — видаляти роздроблену кістку.

На протез довелося збирати гроші. Так, держава фінансує первинне протезування, але оформити для цього всі документи — цілий квест. Андрій писав численні клопотання, але його підрозділ разом із командиром був на фронті — розглядати клопотання не було кому.

"Мені надіслали документи через два місяці після поранення і лише після того, як я подав клопотання в прокуратуру, у генеральне командування, у військову службу охорони порядку. Навіть після цього вони були оформлені з помилками, і поштою їх ніхто не надсилав — "хотіли, щоб я по них приїхав сам". Добре, що підстрахували батьки — поїхали вдвох за паперами пораненого сина. "Дехто чекає паперів рік", — гірко каже Андрій.

У лютому він поїхав у Львів, чекав черги та рішення МСЕК ("я пройшов її, до речі, тільки у липні"). Життя налагодилося, коли Андрій зв'язався з Superhumans — вони взялися за протезування. А гроші, які зібрали для нього, передали хлопцям, яким не вистачало на протез.

Про підтримку рідних та складнощі реабілітації

Постійно підтримували батьки та наречена. Коли він лікувався у Львові, в державному центрі реабілітації, вона жила поруч і допомагала в усьому — він навіть не міг сам помитися. "Заклад позиціонувався як центр для поранених, і з січня там лікують військових, але умови геть кепські. Зі мною в кімнаті був хлопець з дуже високою ампутацією та пораненням руки; він пересувався на колісному кріслі. Коли він заїжджав між ліжками, місця зовсім не лишалося. З ним також була його дівчина, яка допомагала йому".

Без допомоги рідних пораненим бійцям не впоратися: персоналу просто немає. "Медсестра не буде панькатися з шістдесятьма бійцями — тому перев'яжи, того помий", — каже він.

Про безбар'єрність не дуже й ішлося: "З умов там були пандус, ліфт та широкі двері. На цьому і все. Якщо спати в коридорі — то нормально. Якось нам в номери поставили нові телевізори. А ми просили холодильники. Хлопців після операцій в шпиталі не було чим перев'язувати, а сестри й не вміли цього робити. Знеболювального не було, і могли сказати хлопцям: "Ви що, не можете потерпіти?"

Андрій відверто каже, що рівень реабілітації бійців — 2 з 10. "Фізична реабілітація — ще так-сяк; а психологічна? А умови? А фантомні болі?.."

Про фантомні болі

Йому самому пощастило, що коли потрапив до Центру, фантомні болі вже минули самі собою — мозок до них звик. Перші місяці він не спав ночами, йому давали захмарні дози ліків — все йшло до виразки шлунку. Андрій каже, пробував навіть наркотичні речовини — морфій, трамадол, — нічого не допомагало. Потенційні ризики перевищували користь, тому він не продовжував. Добре, що фантомні болі, одне з найстрашніших випробувань людей з ампутованими кінцівками, минули.

Про реакцію людей на протези

Він не соромиться свого протезу; ходить у шортах. "Підсвідомо мені хочеться, щоб люди на це звертали увагу. Бо, на жаль, часто вони ігнорують протези. От сьогодні я їхав у метро стоячи". Якщо і є реакція людей на протез, яка робить боляче, — то це саме вона.

"Протез не замінює ногу, тому я швидко втомлююсь, особливо якщо довелося багато ходити вдень". Черга в супермаркеті може стати фінальною краплею, справжнім випробуванням. Андрій зізнається, що в магазині іноді просто іде без черги — втомився ввічливо та делікатно просити: "Пропустіть, будь ласка". Бува, люди обурюються. "Або вони не бачать мого протезу. Або військова форма для них — це ознака, що людина стерпить все".

Про велогонку з протезом

Після ампутації та протезування Андрій проїхав 100-кілометровий веломарафон — це майже 8 годин безперервної роботи, значна відстань навіть для людини, яка не має жодних проблем зі здоров'ям та постійно тренується. "Чесно кажучи, їздити легше, ніж ходити. Я вирішив, що проїду "сотку" ще до того, як протез був готовий. Кажу протезисту: мовляв, так і так. У мене веломарафон. Твоє завдання встигнути зробити мені протез. Він каже: "Ок, без питань".

Щодня він тренувався — крутив 45 хвилин педалі на велотренажері. Було важко — після місяців у ліжку м'язи атрофуються. Та й до механіки руху на велосипеді треба було звикати.

Я кажу, що не здивуюсь, якщо Андрій вирішить брати участь у тріатлоні. "Ні, в тріатлоні участь не братиму", — серйозно говорить він. Пробував бігати — каже, це виявилось надто важко. І до того ж, лікарі радять починати бігові тренування та стрибки не раніше ніж через рік користування протезом.

Про плани

Зараз Андрій мріє служити інструктором: "У мене є і досвід бойових дій, і досвід навчання. Проблема знайти людей, які могли б навчити. У нас на весь батальйон з досвідчених військових був один-єдиний. Ну, а знаєте, одна людина не витягне весь батальйон на навчання"

Так, безкомпромісна самоосвіта — це надважливо. Але без інструкторів — ніяк: "Без досвіду воювати — взагалі не варіант. Так, бойовий досвід не збільшує шансів уникнути мін, снарядів, але він збільшує шанси вижити".

Про дисципліну та накази

Наприкінці я питаю, чи не думав Андрій, що він зі своїм інтелектуальним потенціалом міг би бути корисним в іншій сфері — умовно, не стріляти, а управляти дроном.

"Це не я вирішую, — каже він. — Все залежить від командирів. В армії чітка ієрархія: як командир сказав, так і робимо. Крім того, у нас підрозділ був маленький, новозведений. Не було часу; забезпечення спорядженням, боєприпасами, зброєю було мінімальне. Але я готовий робити для перемоги все".

У Андрія є власний телеграм-канал та інстаграм, де вони з нареченою створюють та продають картини, а кошти спрямовують на підтримку ЗСУ.

Фото: Stephan Lisowski
Стиль: Viktoriia Filipova
Текст: Альона Пономаренко
Зачіски: Sasha Vetrova, Oksana Deneka, Diana Koval
Макіяж: Svitlana Rymakova, Daria Zhadan
Освітлення: Oleksiy Kuzmenko
Асистентка стилістки: Anastasia Sandalova

Не слідуй за модою — відчувай її

Підписатися

Ще в розділі

Популярне на VOGUE

Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності, та погоджуєтесь на використання файлів cookie.