Відбиття: оповідання Софії Андрухович
Vogue Ukraine Edition вперше публікує оповідання письменниці Софії Андрухович — про людську вразливість та про те, як змінюється мова в часи війни.
Макар наважився увійти в море лише перед самим нашим від’їздом із Хорватії. Йому не подобався запах і лякали морські тварини.
На третій день нашого перебування на узбережжі мені довелося зазнати небезпідставності його страху. Під час одного з численних заходів у воду я таки наступила на морського їжака.
Мимовільна образа від цього трафунку схожа на почуття, які здіймаються, коли кусає бджола: тобі боляче, але водночас шкода комахи, яка неминуче помре. Яке покликання такого акту агресії?
Чорні голки стриміли з великого пальця і верхньої частини стопи. З отворів цебеніла кров. Я обережно вийняла кілька шпичаків, що випинались назовні, але більшість залишилась усередині, видима крізь шкіру і плоть. Це було навіть гарно: немов внутрішнє татуювання. Або візерунки на склі, вкритому крижаною скоринкою. Послання, написане невідомою мені мовою, незнаною системою символів. Нездатна його прочитати, я відчувала важливість повідомлення, його нагальність.
Вугільно-чорні шпичаки морських їжаків входять у людську плоть, як в розтоплене масло. Але кришаться легко, як скло.
Я написала повідомлення до Мате, працівника нашого готелю. "Це не біда, — відповів він. — Спробуй оцет. За кілька днів і сліду не залишиться".
Оцет роз’їдав тканини стопи, і боліло дужче. Але, зрештою, присутність гострих часточок у моєму тілі суттєво ні на що не впливала.
Біль у стопі дозволяв відчувати особливий зв’язок із чорними клубками, що виднілись піді мною на дні. З усіма морськими тваринами, з самим морем і навколишньою природою: шаленими ящірками, сараною, крабами, з мартинами і великими чорними бакланами, які спокійно плавали зовсім поруч, за кілька метрів.
А якось просто перед моїм обличчям з води синхронно вистрибнула зграйка подовгастих сріблястих риб — тонкі сталеві серпики їхніх тіл зблиснули на сонці. Виконана ними дуга була чіткою і ритмічною, мов частина орнаменту чи хореографічна комбінація. Краплини бризнули навсібіч під геометрично вивіреними кутами.
Думаю, то могли бути сардини. Я шукала цих риб в інтернеті, і сардини найбільше схожі на те, що мені пощастило побачити.
Це Макар відкрив мені очі на морських огірків. Він розповів, що голотурії здатні крізь анус викидати назовні власні органи. Ці органи схожі на клубок рисових спагеті. Вони набухають у воді і стають клейкими, і в них легко заплутуються хижаки. До того ж, сніжно-білі порожнисті трубочки морських огірків містять у собі отруту, що здатна вбити. Навіть людині від неї може стати непереливки.
Мешканці островів у Тихому океані кидають нутрощі голотурій до заповнених морською водою ущелин, і отруєна риба чи восьминоги спливають на поверхню. А ще вони накладають в’язкі білі шмарклі собі на рани, розраховуючи на антимікробні й протизапальні властивості.
Морська вода була дивовижно прозора, і, плаваючи, на дні ми бачили десятки й сотні морських їжаків і морських огірків. Вони мирно співіснували одні з одними. Огірки постійно кудись повзли, поволі волочачи дном свої товсті сарделькоподібні тільця. На піску за ними залишався подовгастий слід. Лише цей слід свідчив про рух голотурій — їхня неспішність, прикрита розміреним накочуванням хвиль, більше скидалася на непорушність.
Їжаки здавалися нерухомими абсолютно.
Писання в якомусь сенсі — це викидання людиною назовні своїх кюв’єрових трубок. Порожнисті, вони набирають із зовнішнього середовища соків, набухають. Писання — це теж захисна реакція. Клейкі сіті слів ловлять і знерухомлюють у собі те, що так важко окреслити й осягнути: страхи, гнів, розпач, заборонені почуття, реакції на нестерпність життя.
Кюв’єрові трубочки викидаються назовні, коли всередині вже бракне місця. Вони залишають по собі полегшення, вільний простір. Порожнеча дозволяє вдихнути на повні груди, відчути свободу.
Вони плавно розтікаються в просторі, формуючи прозоре витончене мереживо, що здатне мінитися, змінювати форму, пропускати крізь себе барви, речовини й стихії.
Голотурії здатні знову відновлювати органи всередині своїх тіл після викидання їх назовні. Закінчивши текст, автор відчуває, що вирішив свою проблему, на мить сягнув цілості. Навіть оговтатись не встигає, як глек знову йде тріщинами: проблема наростає і визріває до наступного викидання.
Кюв’єрові органи творчості теж мають антимікробні й протизапальні властивості. Можуть служити бандажем. Токсичні речовини, що в них містяться, здатні затьмарити розум, збити зі шляху, отруїти. Чи можуть вони вбити? Напевно, реалістична відповідь — вдатися знову до словосполучення "в певному сенсі".
Незручний момент аналогії — анальний отвір, крізь який голотурії викидають свої нутрощі.
Незручний, але чи настільки вже неправдивий?
Наші речі лежали на лавці, затіненій розкішним шатром сосни. Сосну мусили специфічним способом прив’язувати, коли та була ще зовсім молода, щоб вона розросталася горизонтально і не могла тягнутися догори.
Прихована з усіх боків, крім одного, цим деревом, лавка слугувала порталом в розчинення у водно-небесному просторі навпроти. Важкі пухнасті гілки елегантно обрамлювали іскристе морське сяйво, відображене в небі. Між блакиттю і блакиттю стримів лісистий клин острова Углян. Блакить бувала невидимою, сірою, піщано-рудою, рожевою, пурпуровою, переливалась барвами свіжих і задавнених гематом, пульсувала золотом, сталлю, усіма можливими сплавами металів, мерехтіла іскрами, які бувають на заломах шматків вугілля. Все залежало від пори дня та погоди.
На хвилях витанцьовували порепані буї різних форм і кольорів. Трохи правіше погойдувався білий катер. На ньому відпочивали птахи.
Ми часто бачили літнього чоловіка, його сухе і м’язисте тіло: він жив десь поруч, і цей пляж був його угіддям. Він сидів на самому носі свого човна, завмерло схилившись уперед і вдивляючись у воду крізь прикріплене металеве коло. Якось я бачила, як він могутньо глушив веслом когось у сітях, затягнувши вибляклий невід до круглого басейну, штучно створеного з великих каменів при самому березі.
Поки ми плавали, п’ятнадцятирічний Макар, довготелесий і губатий, проводив час на межі води й суходолу. Він походжав самим краєм бетонного пірсу, не відриваючи погляду від того, що коїлось під водою. Траєкторії пересувань морських огірків складалися в його голові в детальну мапу, яка щодня поповнювалась новими фактами. Він бачив, під якими кутами стримлять тонкі чорні шпаги морських їжаків. Спостерігав за тим, як упевнено рухаються боком краби різного розміру — деякі були завбільшки (чи то пак – "завменшки") з мух. На мілині плавали дрібні, майже прозорі рибки. Там, де бетонний пірс заходив у воду, глибина сягала кількох метрів: можна було розгледіти зграї рожевих і зеленавих рибок, роздивитися їхні плямки і смужки, розмиті рухом і барвою води. Макар знаходив чудернацькі камінці, корені й мушлі, а якось ми разом виявили на березі засохлу оболонку морського їжака. Вона скидалась на горіхову шкаралущу, тільки вкриту рясним поростом голок.
Виявляється, морських їжаків їдять. Смак описують як "солонкавий", "свіжий". Текстура — "ніжна", "масляниста".
Я заґуґлила, як саме подають морських їжаків на стіл. Їхні шпичасті тіла розрізають навпіл і використовують як чашу. Їстівна плоть зазвичай має криваво-багряну чи жовтогарячу барву. Вона прикріплена до стінок зовнішнього сферичного кістяка у вигляді пелюсток, у центрі яких зяє отвір-анус. Ці пелюстки мають назву "юні", це статеві залози.
Драглиста, лискуча й податна, навіть на вигляд ця плоть видається кволою і беззахисною. Таку вразливу ніжність можливо захистити лише безжально гострими шпичаками.
Барви свіжих і задавнених гематом досить точно передають можливі відтінки морської води. Це динамічна аналогія, бо синці на різних стадіях змінюють своє багате забарвлення, і море також має в собі дуже схожі суміші й переливи кольорів. Кров щедра на безмір характеристик. Здається, будь-що можна змалювати описом крові.
Цікаво, як той, хто описує, підбирає слова, звідки бере порівняння. Що стається з образною гамою авторів із країни, на яку напали.
Вплив цього факту може привести до протилежних наслідків і реакцій: до байдужості й отупіння, втрати чутливості — або, навпаки, її надмірного загострення. Якщо відбувається друге, навколо проявляється так багато краси, раніше недоступної. Органи чуттів мимовільно проходять насильницький апгрейд. Від цієї краси, що дозволяє себе пізнати на долю секунди, перш ніж розпадається назавжди, дуже боляче. Вона крихка й гостра, прошиває плоть, наче розтоплене масло.
Зараз кінець жовтня. Під час сьогоднішньої пробіжки Оболонською набережною я помітила відбитки опалого листя на хіднику. Художня техніка, доведена до найвищого рівня погодними явищами, природна ксилографія. Щось схоже Томас Б’юїк винайшов наприкінці XVIII століття, послуговуючись поперечним зрізом стовбура дерев твердих порід.
Листя мокло і пріло, піддавалось високим і низьким температурам, прилипало до хідника, аж доки не зітліло і не було зметене анонімними двірниками. Ці без упину творять своє мистецтво, немов ченці із дзенського монастиря.
На сірій зернистій поверхні залишились золотаво-руді сліди, брунатно-іржаві спогади про торішнє листя. Розмиті, нечіткі й розтоптані, вони прикрашали хідник, ніби то був тканий коштовними нитками гобелен.
А ще мені здалося, то були плями засохлої крові, що простяглися навколо на десятки і сотні метрів. Чи на тисячі кілометрів.
Що це означає, коли автор описує красу через картини жорстокості і смерті? Естетизація страждання? Намагання витримати? Загострення чутливості — і її одночасне затуплення, неспроможність відрізняти страшне і приємне, добре і зле, але натомість здатність вбирати ще більше відтінків, ще більше форм? Навичка жити з постійним болем? Людина прагне знайти докази того, що природа — найжорстокіший художник? Що сама вона — частина природи, а не найлихіше створіння у Всесвіті, яке здійснює свідомий вибір?
Ось як описує місце масової смерті солдатів Ернст Юнґер: "Невдовзі ми дійшли до того місця, де впав снаряд. Убитих вже винесли. Криваві клапті одягу та м’яса висіли на гіллі довкола вирви — дивне, гнітке видовище, яке нагадало мені сорокопуда червоноспинного, птаха, який наштрикує свою здобич на колючі кущі".
За два дні до нашого від’їзду Макар уперше й востаннє занурився в море.
Моє рішення заходити у воду лише драбиною з пірсу — одразу на глибину, уникаючи торкатися стопами дна — здалось йому переконливим. Відтоді як наступила на на морського їжака, я послідовно користувалась лише цим способом.
Поки ми плавали, Макар готувався. Його цибата постать нависала над товщею води, тінь розлякувала рибок. В тріщинках і западинах бетону виднілись тисячі мікроскопічних мушельок, схожих на насінини настурції.
Макар вдивлявся у воду, ніби прагнув осягнути її поглядом, пізнати її, наблизити до себе. Ніби хотів розгледіти в ній певний знак, сигнал, на який можна було б опертися, зробити висновки. Впізнати щось знайоме. Він вивчав поверхню хвиль і морське дно на випадок непередбаченої небезпеки. Я не хотіла казати йому, що якраз в цю пору, коли верхній край води був розігрітий полуденним сонцем, на нього сідали комахи, і риба виходила на полювання: рибини різко вистрибували з води, закипали хвилі.
Макар походжав туди-сюди, мерзлякувато розтираючи плечі. Примірявся. Занурював ноги у воду, спускався щаблями драбинки — один, два, три. Вода сягала колін. Литки і стопи перетягували на себе всю увагу, ставали надмірно чутливими, надмірно відчутними — аж до болю, до неспроможності витримувати. Макар повертався на пірс, знову міряв його кроками.
Нарешті занурившись повністю, він довго не міг відпустити руками перила драбинки. А відпустивши, докладав зусиль, аби залишатись на одному місці, не відпливати далеко. Щоб будь-якої миті можна було швидко видряпатись назовні.
— Недарма кажуть, — повідомив він після свого купання, — що стрес убиває нервові клітини. Я відчуваю, у мені померло зараз дуже багато нервових клітин.
— То був сильний стрес? — запитала я.
— Дуже сильний, — відповів Макар. — Саме такий, як описують: тремтіння, гіпервентиляція. І тепер я зовсім не маю сил. Мені потрібен час, щоб відновитись.
Читайте також
