Чому міленіали покидають мегаполіси заради тихого життя в передмісті
Від Сан-Франциско до Лондона й Токіо, міленіали покидають мегаполіси заради тихого життя в невеликих містах і сільських районах. Що ж надихає їх на цей крок? Письменниця Роза Ранкін-Джі розмірковує про власний досвід і розповідає про інших людей, які, як і вона, втекли з великого міста.
Photo: Getty ImagesДвадцяті роки свого життя я провела в Парижі, проживаючи їх на французькому вебсайті з продажу нерухомості SeLoger. Щодня я подорожувала країною через розпливчасті мініатюрні світлини будинків вартістю до 50 тисяч євро, а в рядку пошуку було: "гексагональна теракотова плитка", "так було залишено" і "вишневе дерево". Через десять років з початку пошуків я так і не купила будинок, однак все ж покинула місто.
Вісімнадцять місяців тому я переїхала до Рамсгіта, портового міста в графстві Кент, із човновими щоглами, подібними до шпилів, та рожевими й фіолетовими квітами, що ростуть на білих скелях. До того ж не за мільйон миль від Лондона — до нього їхати годину й сімнадцять хвилин на поїзді, якщо бути точним. Бо поки не оселилася в Рамсгейті остаточно, я думала про те, якими будуть мої подорожі до Лондона. Адже якщо сумуватиму за життям великого міста, я витрачу все життя на постійні зміни й буду самотньою.
Еддінгтон-стріт у Рамсгейті, що виходить до моря. Photo: Getty ImagesАле обійшлося без цього — мені тут дуже подобається. І зрештою, цегляна власність виявилася лише маленькою частиною чогось більшого. Це не просто сходи або "будинок дорослої людини" (хоча можна й орендувати житло) після кількох років життя у квартирах-студіях. Річ у тім, що я не можу повірити, що можу жити тут постійно, з таким широким небом над головою, пляжами й відкритим простором.
Є багато суттєвих причин для міграції з великих міст до сільської місцевості. Насамперед орендна плата, що доводить до сліз, як у Сан-Франциско, де квартира з двома спальнями обійдеться в середньому не менш як за 3600 доларів на місяць. Друга причина — іронічна, але зовсім не смішна можливість стикнутися із самотністю й обіцянкою лібералізму, якому, мабуть, не судилося здійснитися. COVID-19 також став додатковим ризиком для життя у великому місті, і тепер агенти з нерухомості цілодобово говорять телефоном з потенційними клієнтами.
Стромнесс. Photo: Nicola Colombo / Getty ImagesТорік письменниця Кел Флін переїхала до Стромнессу — портового кам’яного села на південному заході Оркнейських островів у Шотландії за 90 хвилин їзди на поромі від материка. "Ми мріяли купити невеликий котедж на острові Тірі (архіпелаг Внутрішні Гебріди. — Прим. ред.) близько п’яти років тому й вирушили на вивчення місцевості раніше, ніж зрозуміли, що не маємо можливості там працювати, — розповідає вона Vogue. — Після цього ми збудували наше життя навколо романтичного бачення нас самих у віддаленому місці. Мій партнер пройшов перепідготовку на посаду вчителя, оскільки ця спеціальність завжди буде корисною й потрібною в невеликій спільноті. І я так налагодила свою віддалену роботу, щоб мати можливість працювати де завгодно".
Photo: Ivan / Getty Images"Я любила Лондон, — продовжує Флін. — Але навіть працюючи повний робочий день, я все ж покинула місто з кількома тисячами фунтів боргу". А в Стромнессі вони змогли "в неймовірний спосіб" купити дім. Оселилися в мініатюрному котеджі XIX століття, який стоїть на звивистій вуличці за п’ятнадцять метрів від моря. "Як і багато людей нашого віку, я не очікувала, що зможу це зробити. І оскільки тепер маю менше фінансових складнощів, то можу й далі працювати над тим, що мені подобається, — каже вона. І додає: — До того ж тут дуже гарно".
У міленіалів склалися непогані відносини з нерухомістю. Мільйонер і девелопер Тім Гернер майже змусив нас повірити, що наші житлові проблеми є результатом нашої звички їсти тости з авокадо, але це не відповідає дійсності. Правда в тому, що ми здобували освіту в період рецесії, спостерігаючи за стрибками цін навколо нас, і не здатні надолужити згаяне.
Але, як я виявила у Франції, процес вивчення міст може стати чимось на зразок подорожі в часі, з пришвидшеним серцебиттям і думками, що для нас все ще відкриті можливості. У США навіть є передмістя, які називають "Hipsturbia", де "старі дешеві будинки" рієлтори виставляють на продаж в Instagram, і здається, що кілька нулів було викреслено із ціни.
Але без складнощів нікуди — можливість "отримати більше за свої гроші" осліплює, оскільки неодмінно веде до джентрифікації. І тепер така можливість є не тільки у великих містах. Річ у тім, що навіть якщо в міленіалів і можуть виникати фінансові труднощі, то в нас є й карта джокера в рукаві у вигляді швидкісного інтернету. Адже компанії на кшталт Facebook, Spotify і Twitter анонсують, що їхні працівники зможуть працювати з дому необмежений період часу. Так у людей і з’являється можливість почати життя в передмісті й, теоретично, вирушити туди, куди хочеться. Ностальгічні матеріали відеоблогера з Китаю Li Ziqi про сільське життя зробили його "впливовою фігурою в сільській тематиці", а популярність екобудинків у Бразилії набирає обертів і поза мережею.
Деякі плани міграції також підтримує держава. Ще до пандемії кожен четвертий молодий чоловік у Японії хотів покинути місто. Це бажання підтримується на рівні держави, яка пропонує заселяти сільські місцевості, що перебувають на межі зникнення, допомагаючи зарплатами й стипендіями. У всьому світі малонаселені провінції, як-от Саскачеван у Канаді й острів Антикітера в Греції, створюють аналогічні схеми, пропонуючи податкові пільги, щомісячні стипендії або будинки за 1 євро тим, хто туди переїздить. В італійському Молізе вам навіть доплатять за кожну вашу дитину.
Молізе, Італія. Photo: Andrea Pistolesi / Getty ImagesКрім того, не все можна зробити в місті. Джеймс Генрі — австралійський шеф-кухар, який пробився на паризьку кулінарну сцену у 2011 році, пропрацював рік у ресторані Au Passage, а потім заснував власне місце Bones. Нині Генрі живе у французькому Сен-Врен за годину їзди на південь від столиці. Тут він провів кілька років у компанії шеф-кухаря Шона Келлі, створюючи з нуля ресторан-ферму.
Їм довелося почати все спочатку, але тепер у них є триакровий сад, де росте все — від кабачків без кісточок до дайкона. "У нас був безмежний потенціал зробити щось нове, — розповідає Генрі. — І тому ми вибрали довгий шлях. Було цікаво спостерігати за тим, що може дати здоровий ґрунт, добре насіння й трохи уваги". Потенційно їхній сад зможе повністю забезпечити ресторан.
Поки я це пишу, усвідомлюю легку євангелізацію; у кожного покоління є тенденція вважати, що це вони першими "відкрили" місто і "винайшли" можливість поїхати з нього. У моєму разі це особливо незручно, оскільки я відчуваю ніби відкрила море. Коли до мене приїжджають друзі, і я показую їм величезні простори води наприкінці моєї вулиці, то уявляю, що дістаю їх з капелюха чарівника.
Дерек Джерман біля свого котеджу. Photo: Geraint LewisМіленіали, безумовно, є об’єднувальною групою людей, що покидає великі міста для чогось іншого. Візьміть хоча б аргентинського шеф-кухаря Френсіса Малманна, який тепер називає будинком віддалений (і таємний) острів Патагонії, хороброго Дерека Джармана або есеїста Генрі Девіда Торо і його книгу "Волден, або Життя в лісі", у якій він описує свою лісову хатину, чи письменника Джеймса Болдвіна, який живе в Провансі, оточений апельсиновими деревами з виглядом на Альпи.
Це фантастичні історії. Реальність переважно така — колись слово "міленіал" означало "молоді люди", але в деяких випадках їм нині "майже 40". Люди дорослішають, можливо, мають дітей, їм хочеться простору. Ця історія давно всім відома.
Текст: Rosa Rankin-Gee
