"Людина — окремий твір, а історія кожної має свій зачин, розвиток події, мету, надзавдання", — каже Марта Левченко — одна з найвідоміших в Україні жінок, яка займається благодійністю. Режисерка за освітою, перфекціоністка за характером, філантроп за суттю, вона намагається створити щасливі історії з життєствердним фіналом для кожного свого підопічного, від малят із сиротинців, які були евакуйовані з тимчасово окупованих територій, до бабусь та дідусів, що знайшли прихисток в її "Місті Добра"; від жінок, які постраждали від домашнього насильства, до собак, для яких вона побудувала справжній оазис.
Коли вона розповідає про підопічних своєю м'якою, оксамитовою буковинською вимовою, то не може стримати емоцій. По-дитячому витирає сльози футболкою і навіть не намагається вдавати, що може відсторонитися від болісних або щемких спогадів.
З Мартою ми говоримо про те, якої допомоги потребують діти та мами, чому важливо інвестувати в освіту дітей та що можуть зробити люди, які прочитають цей матеріал, — і не лише в День захисту дітей.
Про початок
Моя мама з величезної сім'ї, де було 10 дітей. До речі, всі отримали вищу освіту і досягли успіху. Але в моїй власній сім'ї було жахливе домашнє насилля. Все своє дитинство я рятувала маму: "Татко, не бий!" Цей страх, ці сльози я досі не пропрацювала. Можливо, тому чужий біль так ранить, і хочеться рятувати дітей, і допомагати, і змінювати життя.
У дитинстві я вічно носила в кишенях варені гарячі яйця, щоб нагодувати ромських дітей у районній лікарні. Студенткою працювала в християнській благодійній організації для молоді YMCA. Допомагати іншим я ніколи не припиняла, просто збільшувала свої оберти. Згодом заснувала власний благодійний фонд.
Коли я лише починала, не існувало такої кількості інституцій, навчання, курсів, семінарів, лекторіїв. Ніхто не ділився досвідом, — всі робили те, як відчували. Слово "волонтер" набуло популярності, здається, лише після Революції Гідності.
Мені завжди була близька ідея рятувати мам для дітей. Саме тому я розуміла, навіщо робити притулок для мам з дітьми. Такого досвіду в Україні не існувало, я багато перекладала з американських та європейських сайтів і вчилась на власних помилках.
Про емоції та вигорання
Я дуже емоційна, — люди іноді кажуть, що надто. Багато плачу, пропускаю всі історії через себе. Переживаю за кожну дитину.
Але так само плачу від радості. Коли дитина, яку прив'язували до ліжка і казали, що вона ніколи не буде ходити, сама їсть, радіє життю, катається на роликах, — це щастя.
Можливо, саме цей баланс тримає мене на плаву. Адже багато волонтерів, з якими ми колись починали працювати, перегоріли, бо насправді іноді буває важко — передусім для надемоційних людей. Тому я ніколи не закликаю до волонтерства кожного. Це робота не для всіх.
Про перфекіонізм
Для мене шелтер ніколи не був про дах на головою та їжу. Він був про гідність і високі стандарти. Я хотіла, щоб це місто мало свою філософію, чогось навчало, ставило планку якості. Щоб люди розуміли: має бути саме так — і не інакше. Якщо матрац для дитини — то найкращий. Якщо постіль — то білосніжна.
Якщо ми робимо будку врятованому собаці, то ця будка має бути продумана до деталей. Якщо дитина хворіє, то ми не тільки збираємо їй на лікування, а й думаємо, як вона буде відновлюватися, що буде їсти, в якому ліжку спати і яким буде її побут.
Наше "Місто Добра" — це не лише стіни. Воно наповнене картинами та артінсталяціями. В саду квітнуть троянди. Такі місця повинні надихати, а не лякати дітей. Наповнювати, надавати крила. Ставати місцями надії, давати віру в себе.
Про будівництво нових корпусів
1 червня ми відкриваємо ще один корпус — всього під час війни ми збудували три. Важливо створювати нове, коли втрачаємо старе. В новий корпус поселяється сиротинець, евакуйований зі Сходу Україні.
У липні відкриваємо хоспіс для дітей. Хочемо зробити його максимально комфортним, тому ведемо переговори з американськими хоспісами, навчаємося їхній політиці, переймаємо досвід. Попри все, це місце сповнене світла. Ми навіть там зробили скляну терасу, аби діти, прикуті до ліжок, могли бачити і дощ, і сонце, і світ.
Про джерело сили
Мене надихають результати. Коли я бачу, як було до, як стало після, — це надпотужно. Коли діти, яким не давали шансів, знаходять люблячу родину та протистоять своєму діагнозу. Коли жінки після домашнього насилля, зі зламаними ребрами, вибитими зубами, напівсліпі, перетворюються ззовні і зсередини, досягають успіхів у кар'єрі, складаються як мами, створюють нові сім'ї.
Це перекриває весь біль, і тоді я готова бігти до дітей, бігти в далекі села, їхати на конях в гори, щоб довезти допомогу дітям, до яких більше ніхто не поїде. Я бачу, як змінюються сім"ї, які жили за межею бідності, побут був жахливий, а потім приїжджаєш — а у вазі квіти, двері пофарбовані, і самі вони прагнуть кращого.
Ці маленькі перемоги — насправді дуже великі. Вони міняють історії сімей, долі дітей, які починають бачити інше у звичному, і на виході ми маємо зовсім інших, класних, добрих, сповнених любові та прагнення до вищих стандартів громадян. А саме такі нам в Україні і потрібні.
Про програму для мам
У нас переховуються мами з дітьми, які потерпіли від домашнього насилля. Їм ми хочемо надати крила, повернути їх до життя. Зробити фінансово незалежними, аби вони не поверталися до кривдників.
Кожна мама має свій індивідуальний план, де ми визначаємо, як можемо допомогти в різних сферах: медицина (наприклад, зробити зуби, операцію для покращення зору чи вилікувати вени на ногах); психологія; професія; освіта тощо. План показує, скільки часу жінка повинна пробути у нас: місяць, три чи рік.
Іноді приходять мами, яким по 14 років, які закінчили 9-й клас, а не вміють читати і писати. З ними ми пишемо букви. У когось дві освіти, але потрібно видихнути, стати на ноги, переїхати в інший регіон, почати нове життя.
Кожна мама має ментора в тій сфері, де хоче досягти успіху. Наприклад, хоче пекти торти на замовлення, стати кондитером. Ми шукаємо жінку, яка успішна в цій сфері, і вона як менторка веде цю маму: ділиться рецептами, оплачує їй курси, радить, на які YouTube-канали підписатися, щоб рости в професії. Вони спілкуються щодня. Результат — ми маємо щасливу, успішну, окрилену і, що дуже важливо, здорову маму. Після цього три місяці ми оплачуємо її рахунки по оренді, комунальні платежі тощо, щоб вона могла акумулювати гроші від своєї нової роботи та жити самостійно.
Щороку, 1 червня, ми святкуємо день зустрічі випускниць, куди приїздять мами з дітьми. Цього року на святі буде пів тисячі дітей — ті, кого ми можемо помістити в наші три бомбосховища, які ми збудували вже під час війни.
Про кількість врятованих
Ми допомогли вже понад п'яти тисячам мам. Це означає, що ще більше дітей не потрапило до дитячих будинків. Адже до нас приїжджали мами, які мали по 11 дітей.
Звісно, не всі кейси успішні. Не всі мають силу волі з першого ж разу сказати: "Все, досить. Я хочу жити для себе і своїх дітей, бути успішною". Є мами, які повертаються до нас по три рази, і ми приймемо їх і вчетверте. Іноді так це працює. Жінки повертаються до кривдників, пробачають: "Він подарував квіти", "Він же тато", "Він сказав, що більше не буде". Добрі жінки, які хочуть бачити світло у всьому, повертаються до нас ще більше побитими і зламаними.
Дуже допомагає, коли жінка в себе вірить. А коли мама розквітла, розквітають її діти. Цей священний зв'язок треба берегти. Держава має докладати до цього максимум зусиль, адже легше допомагати мамі, аніж сиротинцю.
Про дітей з сиротинців
Дітей з евакуйованих дитячих будинків ми зараз водимо на шопінг, щоб вони могли самі зробити вибір. Навіть малюки, яким щойно виповнилося три роки, обирають собі вбрання, від трусів до кепки. Важливо чути дітей, давати їм право робити вибір.
Під час цих вилазок ми запитуємо дітей: "А що ти хочеш?", "Що тобі подобається?" І дізнаємося про них багато цікавого: від любимих героїв мультфільмів до улюблених кольорів.
Коли діти змалечку мають вибір, тоді зростає суспільство, яке вміє вибирати. А не приймати те, що йому нав'язали.
Про бабусь
Окрім малозабезпечених сімей у віддалених селах, мам з дітьми, дітей з евакуйованих сиротинців, ми опікуємося внутрішньо переміщеними бабусями та дідусями. Зазвичай їх ніхто не хоче приймати. А якщо вони ще й з двома котиками чи з трьома собачками, то шансів геть нема.
Я їх обожнюю, наших бабусінок. Вони ліплять вареники, вишивають, бавлять дітей. Вони глядять котиків, щуриків, хом'ячків. А троянди! — Нарешті я знаю, як підрізати троянди.
У "Місті Добра" ми печемо свій хліб, — цей запах неймовірний. Коли бабусі розповідають свої історії, в них руки трусяться, сльози течуть. Але це цінності, які ми створюємо і передаємо мамам, які виросли в дитбудинках. І наші діти мають бабусь.
Про собак
А ще у нас є притулок для врятованих собак, найкращий у світі. Навіть американці казали, що не бачили нічого подібного. Там немає вольєрів, — лише двоповерхові кімнатки. У кожного песика є підписана зубна щітка, якою діти чистять їм зуби. У кожного пса — свій гардероб, який діти створювали самі, а потім демонстрували на подіумі.
Багато собак привозять люди, які втікають від війни. Деяких рятуємо просто на вулиці. Деяких — підбираємо в лісі, куди їх вивозять власники. Ці пси — дуже вдячні, і вони — кращі каністерапевти. Так, собака Бренда, яка гуляє сама по собі, відчуває дітей з ДЦП. Заходить до них в кімнати і водить, дозволяючи на себе спиратися.
Унікальні собаки у нас живуть, і ми їх страшенно любимо. Впевнена, що діти і мами, які були в "Місті Добра", вже ніколи не посадять собаку на ланцюг, знатимуть, що йому треба чистити зуби, одягати, любити, змащувати кремом подушечки лап. Навіть це перебільшення, гіпертрофована турбота — це шлях до усвідомлення того, що тварини — теж члени суспільства.
Про мрії
Якщо б у мене був необмежений ресурс влади, можливості, грошей, який би вигляд мало "Місто Добра?" — Такий самий! Краще вже не можна. Хіба що масштаб розширяється. Ми вже скупили сусідні ділянки, хатки, город. Я б ще докупила трошечки землі, щоб дійти до ріки, і щоб у нас була своя набережна.
Про те, як змінилася робота з початком повномасштабного вторгнення
Перше, що ми зробили з початком війни, — швидко закінчили будівництво другого корпусу, аби прийняти дитячий будинок. Поки діти були в дорозі, ми крутили гіпсокартон, без зупину працювали. Нам на допомогу прийшло сорок людей, наш виконроб вже падав без сил, але ми встигли.
До 24 лютого ми працювали над тим, аби діти не потрапляли до дитячих будинків. А коли почалося повномасштабне вторгнення, — прийняли дитячі будинки у себе. Зараз я вважаю, що це був подарунок долі, адже ми тепер маємо можливість вивчати стан справ і прогалини з середини. А це означає, можемо якісно допомогти державі після перемоги зробити кардинальні реформи в системі сиротинців: відеоспостереження і звук у кожній кімнаті; гігієна; освіта дітей тощо.
Я щаслива, що ці діти потрапили до нас; для них ми робимо максимум, і я впевнена, що їхні долі будуть іншими.
Про вміння бути дорослими
Дуже важливо бути корисними, дуже важливо підставляти плече, а не ногу. Тобто, якщо десь є прогалини, треба закотити рукава — і пахати. Так, у Чернівцях, поруч з нами, є психоневрологічний інтернат. Ми туди їдемо, чистимо крісла, робимо хімчистку, миємо дітей. При цьому всі розмови залишаємо на потім.
Заради того, щоб сьогодні дитина заснула на чистій, м'якій, запашній постелі, щоб їй нічого не боліло, відповідальним дорослим важливо об'єднуватися. Бо не можна робити добрі справи темнотою. Якщо хочеш робити добро, роби добре з усіх сторін. Благодійна справа має робитися через світло. Якби такий підхід був загально прийнятий, наше суспільство було б набагато кращим.
Про власну сім'ю
У мене чудесна сім'я, найкраща в цілому світі. Мій чоловік займається бізнесом, і завдяки цьому я маю можливість віддаватися справі 24/7, без заробітної платні. Він не змагається за мій час та увагу — змирився. І дуже допомагає — моє надійне плече, опора і весь мій світ.
Нашій доньці 9 років, це людина нової генерації; вона не буде нічого їсти, якщо заради цього хтось загинув. Шалено любить дітей, допомагає мені, все розуміє. Вона бачить все, що я роблю, і колись зможе підхопити цю справу.
І ще в нас є дівчинка, ми її адаптували з Олешківського дитбудинку. Вона на колісному кріслі, і, коли їй було 17, ми дуже хвилювалися, щоб вона не потрапила ані до будинку літніх людей, ані до психоневрологічного закладу.
Тому ми її забрали в свою сім'ю, і в суботу в неї було весілля: найкрасивіша сукня, дуже гарний чоловік. Він воїн, воює вже чотири роки. Захищає країну і зараз. Тому наша родина збільшилася. Сенді гарно навчається, вона виборола грант, щоб навчати дітей і молодь танцювати на інвалідному візку.
Про трагічні історії
Найстрашніше — це похорони дітей. А їх було багато.
Януся, рак 4-ї стадії, нейробластома. Її мамі було 16. Я страшенно любила цю дитину, доводила цілому світові, що вона буде жити. Викрала її з нашого інституту раку. Вивезла спочатку до Туреччини, потім до Німеччини, до кращого професора, який спеціалізується на лікуванні нейробластом. До нього було неможливо потрапити, проте я з одним рюкзаком приїхала в просто Німеччину, в клініку, — і осадом взяла приймальню, прочекавши там півтори години. Я розповідала йому, яка Януся унікальна, яке це чудо, яка вона сильна дитина, як вона багато витримала, як вона любить сніг… Тоді на операцію не вистачало грошей. Професор Лоде не тільки взяв Янусю на операцію, але його компанія покрила різницю.
Я на на руках привезла дитину з Туреччини. Спала поруч з нею, жила її порятунком. Просила Бога: "Врятуй її, це буде твій найкращий піар. Зроби, щоб вона вижила, — увірують всі!"
Вона померла на свій день народження. Сказала: "Марта, ти принесеш мені торт, а мене вже не буде". Так і сталося. Я обирала їй білу сукню, віночок, труну. Принесла їй торт LadyBug... Думала, ніколи це не переживу. Потім я обирала їй пам'ятник, зараз на її пам'ять в саду квітне найбільший, найгарніший кущ троянд.
Ця дитина, вона змінила мене, вона змінила світ. Ті люди, які допомагали рятувати Янусю тоді, згодом стали чарівниками "Міста Добра" і допомагають досі, і дотепер зі мною.
"Зайти в холодну воду, переплисти кілометри льоду"
Найважливіше — дати людині мету, план, до якого варто прагнути. Тоді людина не шукає собі спонсора, вона чітко знає, куди йде. Вся її увага спрямована на власний успіх. Якщо їм не вистачає якогось інструменту — хоча б навіть лампи, щоб сушити гель-лак, — я пишу історію цієї мами на своїй сторінці, і завжди знаходиться чарівник, який допомагає.
Мені часто говорять: "У вас так добре, не схочуть від вас їхати", але це не так. Коли жінка відчуває себе в ресурсі, коли є робота, є кошти, кожен хоче мати своє гніздечко і своє життя. Тому, якщо людині чітко поставити мету, переконати її в тому, що вона повірила в цю мету і в себе, вона чітко буде плисти до свого берега.
Про мрії та плани
Я завжди ставлю собі задачі, які не закінчуються в найближчому майбутньому. Тому, напевне, статус "Зроблено" настане, коли мене вже не буде. Навіть дерева обираю такі, які стають дорослими у віці 100 років, як-от церцис. Він росте по 1,5 мм на 5 років, і стане дорослим в 2123. Я цього вже не побачу.
Так і з "Містом Добра". Я ставлю цілі, які виходять далеко за межі горизонту. Тоді завжди, завжди є робота. Ти не розкисаєш, не перегораєш, тому що планів — на сотню років уперед. Я більше думаю про те, як забезпечити його життя, щоб воно існувало далі. Сонячні батареї, своя каналізація, свій швейний цех, своя городина, а ще ми можемо робити свій сир. Як забезпечити теплові насоси, які дають енергію від повітря. Як зробити так, щоб "Місто" завжди було, щоб воно завжди діяло, щоб ніколи не закінчилось.
Про те, як допомагати дітям
Варто вкладатися в проєкти майбутнього, в освіту. Можливо, десь біля вас є талановита дитина, яка чудово малює, але не має можливості навчатися, отримати вищу освіту. Допоможіть їй: повірте, вона змінить світ.
