До VOGUE UKRAINE LEADERS 2024 залишилось:
КУПИТИ КВИТКИ

"Коли перебуваєш у торнадо, думаєш виключно про маленькі побутові речі": інтерв’ю з письменником та військовим Артемом Чехом

Сьогодні, 13 червня, письменникові та воїну Артему Чеху виповнилося 39 років. Він відверто розповідає про те, як поєднувати у собі ці дві функції; чому не може писати художні тексти під час війни та як ритуали й естетизація побуту допомагають триматися під час служби. Із Чехом спеціально для весняного числа 2023 року українського Vogue поговорила культурна журналістка, співавторка подкасту "Наразі без назви" Богдана Неборак.

"Я український солдат і я прийняв свою смерть", — написав Артем Чех у серпні 2022 року в колонці для The New York Times. Письменник і військовослужбовець Збройних Сил України, в есеїстиці воєнного часу він описує психоемоційний досвід людини на війні. Каже, що не дозволяє собі вірити в те, що він і люди, яких любить, — виживуть. "Ми, українці, бажаємо собі доброї смерті — у наших ліжках, скажімо, й тоді, коли настане час. А не тоді, коли в нас на світанку влучать російські бомби".

Реклама

Артем Чех
Артем Чех

Артем є автором понад десятка книжок прози й лауреатом кількох престижних літературних премій. Цього року став фіналістом Національної премії Шевченка за роман "Хто ти такий?" про дорослішання черкаського хлопця у 1990-х і його стосунки з бабусиним другом, ветераном радянської війни в Афганістані. Особисту історію автор перетворив на роман після воєнного досвіду, набутого в російсько-українській війні у 2015—2016 роках. На основі роману дружина письменника, режисерка Ірина Цілик зняла повнометражний фільм "Я і Фелікс" (2022), де роль хлопця зіграв син Артема й Ірини Андрій, а роль ветерана — письменник Юрій Іздрик. У фіналі стрічки головний герой іде на війну, хоча роман завершується інакше. Втім, проза Чеха справді автобіографічна й інтроспективна: "Мені нецікаво читати про те, хто коли вискочив з гранатометом. Але мені цікаво читати, коли військовослужбовці починають писати про те, що відбувається у них в голові".

Сьогодні Чех знову серед тих, хто зі зброєю захищає зокрема і право українських авторів вільно писати. Його місяці на передовій у 2015—2016 роках лягли в основу книжки оповідань "Точка нуль" (2017), які член журі Букерівської премії 2023 Уям Блекер назвав одними з найкращих солдатських мемуарів, опублікованих після 2014 року. Автор пише чуттєво та рефлектує банальність війни, уникаючи мачистського героїзму. "Точка нуль" вийшла англійською, німецькою, польською мовами — оповідання порівнюють із воєнною прозою Гемінґвея.

Чех каже, що війна сьогодні — зовсім інша, ніж та, про яку писав шість років тому, й жартує, що зовні може здаватися сухим, цинічним і беземоційним, іноді це позначається на стилі письма. "Коли Іра розуміє, що я надто сухо пишу й викладаю лише відсторонений фактаж, вона допомагає додати емоційності, певних подразників, які працюватимуть з минулим аудиторії, до якої я звертаюся". Замовлення на статті для іноземних медіа, переважно німецьких, він приймає, бо вони дають додатковий заробіток. Військова зарплата повністю йде на військові потреби: паливо, дрова, ремонт автомобілів. Новий досвід війни письменник фіксує в майже щоденникових записах на фейсбук-сторінці.

Мені нецікаво читати про те, хто коли вискочив з гранатометом. Цікаво читати, коли військовослужбовці починають писати про те, що відбувається у них в голові

Ми зустрічаємося в Києві на Золотих воротах, поки Чех у десятиденній відпустці — вперше за понад 10 місяців. За цей час Артем має два інтерв’ю, чотири сеанси масажу, три сеанси психотерапії, відвідини друзів у військовому госпіталі, дописує репортаж, готує автівку, що потрібна його підрозділові, та присвячує час дружині й синові. "Ти три-чотири дні звикаєш до сім’ї, дому. Потім усередині відпустки починається притирка, бо сім’я звикла жити без тебе. А потім тобі знову їхати". За ці місяці Чех рідко дає згоду на інтерв’ю, попри постійні запити. Каже, що воліє писати тексти, де більше контролюватиме матеріал і межу, до якої може ділитися тим, що відбувається в житті військового. "У Facebook я готовий показати певну психологічну травмованість, емоційність. Есеї роблю серйознішими".

У 2015 році Чех говорив, що бути письменником в армії — те ж саме, що бути трактористом в армії. Сьогодні автор описує ситуацію, в якій сотні тисяч людей опинилися через вороже вторгнення й вимушені поєднувати різні функції. "Коли я в різних ролях, то ніби різний я. Я військовий на 100 % — і тоді не думаю про те, що можу використати пережите як безцінний письменницький досвід, не думаю про сім’ю, просто роблю свою роботу". Чех каже, що як письменник не працює від початку війни. За рік написав один короткий художній текст і невдоволений ним, розповідає, що не може писати велику форму, однак має намір повернутися до написання роману про Америку, над яким працював до вторгнення, бо не хоче залишити історію незавершеною. "Я мушу зробити це зараз, поки в мене є можливість хоч іноді працювати. Мушу відмовитися від усіх текстів, які до мене приходять, і повністю зосередитися на тому, щоб дописати цей роман".

На війні про почуття й емоції говорять менше, ніж про героїку, однак саме внутрішні переживання людини найцікавіші Чехові, адже дозволяють не втратити за великою історією історію людини. "Коли ти перебуваєш безпосередньо в торнадо, думаєш виключно про маленькі побутові речі й не замислюєшся, який вигляд це має з висоти. Є війна тут і тепер. У моєму дитинстві війни не було: вона була де завгодно, але не в мене. Аж тут приходить війна — і з нею шок. Бо ми всі думаємо про неї з нашого досвіду. Тому мені важливіше, що я відчуваю зараз до цієї війни, ніж як це можна проаналізувати з висоти історії".

Воєнну літературу письменник найбільше читав після демобілізації у 2016 році: "Відчуття простого солдата на війні скрізь описані майже однаково, починаючи від "Сталевих гроз" Юнгера, романів того ж Ремарка чи "Конармії" Бабеля". Чех не хоче писати про бойові дії та безпосередню участь у них, але згадує німецького автора Генріха Бьолля, кожен текст якого врешті був текстом про війну.

Розмову Артем починає з того, що в нього діагностована депресія, він вживає антидепресанти й протитривожні препарати. "Повна темрява, неможливість рухатися далі, бажання не бути. Я жив багато років із депресією, але виявив це на війні. Найбільшою проблемою було те, що я не вмів радіти. Головою розумів, що стається щось прекрасне, а серцем — ні. В армії я почав спілкуватися з людьми, в яких депресія, вони звернули мою увагу на це".

Коли ліки почали діяти, з’явилася радість від звичайних речей. "Пам’ятаю, ще у 2014-му було багато хвиль знецінення емоційних досвідів військових. Зараз це теж часто відбувається. Військовий пише, що в нього на душі, намагається підібрати для цього слова. І приходить якийсь досвідчений вояка й умикає недоречну стереотипну маскулінність. У нашому переважно чоловічому колективі не узвичаєно говорити, що в тебе на серці. Можливо, в життях багатьох узагалі не було заведено висловлювати близьким свою емоційність. Аж тут в їхньому житті з’являюся я і відкриваюся — дуже цікаво стежити за реакцією. Хтось теж відкривається. Хтось закривається, каже, що має сталеві яйця й не має душі".

Я жив багато років із депресією, але виявив це на війні. Найбільшою проблемою було те, що я не вмів радіти

Людина на війні переглядає свої усталені ролі й дивиться на власне життя без атрибутів і статусів. Описати цей крихкий стан може письменник. У своєму фейсбук-щоденнику Чех пише, що було б добре знати про себе більше, ніж знають про нас наші психотерапевти. "Свідомість — це болото, і ти маєш 15 сантиметрів чистої прозорої води. А на дні – мул. Війна скаламучує мій мул, треба чекати, щоб він осів, або фільтрувати. Ця війна заплутала мене абсолютно. Я не відчуваю багато того, що раніше відчував, — але й навпаки. Я не знав про себе занадто багато. А виявляється, я й такий, і такий. До певних речей у мене гіперемпатія, а до інших я апатичний. Певні людські страждання викликають в мене бурю емоцій, а якісь — нічого".

Артем згадує сніданки вдома з дружиною й пояснює, що під час служби допомагають ритуали: "Я не на передовій, я в казармі. Я вирішив естетизувати все навколо, поки маю таку можливість. Стараюся їсти хорошу їжу з гарного посуду. Ми з хлопцями живемо в будинку, де є дискокуля. Іноді вмикаємо диско й танцюємо, це весело, ми робимо це просто тому, що нам захотілося. Певний час ми жили на Київщині у повністю спаленій віллі, де менш-більш збереглася кухня. Там був англійський фарфор — я взяв із собою тарілку і їм виключно з неї. Ця дрібниця дозволяє мені відчути себе живим, це певний ритуал, за який можна вхопитися. Важливо знайти свою білу тарілку".

"На позиції я виконую свою маленьку роль військового. Я маленький гвинтик, який щось, можливо, підтримує". "Хто ти такий?" — вигукує герой Артема Чеха, ветеран Фелікс. "Ти нібито проживаєш різні життя, які геть відмінні за емоційністю, — описує Артем свій минулий рік. — Хто я справжній? Як це все зібрати докупи та зрозуміти?"

Фото: Serhii Morhunov

Не слідуй за модою — відчувай її

Підписатися

Ще в розділі

Популярне на VOGUE

Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності, та погоджуєтесь на використання файлів cookie.