Друга втеча: Наталія Ємченко – про початок війни в 2014-му, антикрихкість і власні правила виживання

"Друга втеча" — наш спецпроєкт, присвячений людям, які вдруге вимушені переживати жахіття воєнного вторгнення. Про свій досвід наші герої — серед них художниця родом з Криму Марія Куліковська, дизайнер з Грузії Лаша Мдінарадзе та директорка зі зв'язків з громадськістю та комунікацій System Capital Management, донеччанка Наталія Ємченко — розповідають відверто й чесно, з великою любов'ю до свого дому, який їм довелося тимчасово залишити. Інтерв'ю з героями можна переглянути на відео нижче.

Наша третя героїня – директорка зі зв'язків з громадськістю та комунікацій System Capital Management Наталія Ємченко, яка в липні 2014 року виїхала з окупованого росіянами Донецька і з того часу більше не поверталася в рідне місто.

Про початок війни в 2014 році

У 2014 році ми зустріли війну в Донецьку. Після від'їзду з міста моя родина витратила два роки на те, щоб перезібрати наше життя, при чому і ми, дорослі, і старші діти, яким було 11 та 12 років.

Наталія Ємченко
Наталія Ємченко

Я особисто мала передчуття війни ще з лютого 2014 року, останній тиждень місяця. І вже на самому початку березня 2014 року мої відчуття почали перетворюватися на реальність. Це було схоже на виставу якогось театру абсурду: місто ще продовжувало жити своїм життям, але водночас Донецьком ходили дуже дивні, не донецькі люди. Згодом вони почали називати себе "ополчєнієм". Вони потроху захоплювали місто. Наприклад, 3-го чи 4-го березня вони захопили обласну раду просто під час засідання. У квітні в місті вже з’явилися чеченці, якісь ряжені козаки, всі озброєні, підсилювали "ополчєніє", почали з'являтись якісь блокпости. Паралельно з цим в місті проходили проукраїнські мітинги, приїздили представники іноземних амбасад, українські політики, "Океан Ельзи". Гібридна реальність, гібридне життя, сюр.

Це неможливо описати в термінах мирного життя: це війна і не війна одночасно. В травні стався Донецький аеропорт, бої за нього. Вже із важкою зброєю. Мої батьки жили в тій стороні міста, я час від часу залишалася в них. І слухала бої.

Весь червень 2014 року я ще перебувала в Донецьку, заздалегідь відправивши дітей на Захід України, до родичів мого чоловіка – там вони закінчили навчальний рік у сільській школі. За червень ми з батьками навчилися розрізняти види важкої зброї по звуках. Бо стріляли безперервно і у район моїх батьків час від часу прилітало майже все, що можна – росіяни встановили поруч, на полях Інституту фізкультури, артустановки. Вони стріляли в бік аеропорту. Звідти прилітало щось у відповідь.

З початку літа все місто було повне чеченців, всі із зброєю, великими групами. Було стійке відчуття відсутності будь-якого закону та законності.

Я пробула в Донецьку рівно до 7 липня. В той день в Донецьк зайшла армія Стрєлкова, маршем із Слов’янська. Це 130 км від Донецька. Цей день для мене став стартом окупації Донецька Росією. Я сіла в свою автівку з однією валізою і поїхала в бік Азовського моря. Більше я вдома відтолі не була, вже 8 років як. 8 років у мене немає дому.

У листопаді я забрала до Києва батьків. Мій батько історик, науковець. Він категорично не хотів їхати. "На моїх очах твориться історія!" – казав він. Коли прилетіло до їхнього подвір’я, я прийняла рішення і вже його із ними не обговорювала. "Все, я вас забираю", – сказала я. Я їх евакуювала, і це було востаннє, коли я якимось чином взаємодіяла з Донецьком. На жаль, до повної деокупаціі я не можу повернутись додому.

Про справу, яка допомогла віднайти нові сенси в Києві

У серпні 2014-го ми з великими зусиллями зняли в Києві тимчасову квартиру. Просто квартиру, в якій могли поміститися. Дітей відправили в найближчу від цього будинку школу. У нас не було плану залишатись у Києві на вісім років. Ми не думали, що Донецьк залишиться окупованим. Було відчуття, що це закінчиться швидко. Неможливо було повірити, що це надовго.

Для світу війна 2014 року була майже невидимою – в Європі її не бачили, не розуміли і не сприймали як щось значуще. Навіть в Україні мало хто розумів, що це справжня велика війна. Люди, які знали про війну, але жили за 300 кілометрів від неї, не все розуміли, годі й казати про тих, хто жив за 500 чи 1000 кілометрів. А світ і поготів.

Тоді я усвідомила, що війна – це абсолютно фізичний досвід. Про неї майже неможливо розказати. Вона стосувалася (і великою мірою навіть зараз стосується) тільки тих, хто доторкнувся до неї безпосередньо.

Вже влітку 2014 року SCM перевіз всіх співробітників до Києва – всі, хто хотів, переїхали. Тож я втратила дім, але зі мною була моя улюблена робота. Вона була і залишається моїм місцем сили. Я працювала як навіжена і все одно мені здавалося, що маю робити більше.

І влітку 2014-го я стала членом Наглядової ради "Фонду Ріната Ахметова". Тоді ми повністю переосмислили, що робитиме фонд. Все почалося з евакуації вразливих соціальних груп: спочатку – дитячих будинків; потім додалась евакуація людей, які не могли подбати про себе самі, – наприклад, ми евакуювали великий заклад для людей з порушеннями зору. Загалом ми змогли вивезти з окупованих території 40 тисяч людей, найбільш вразливих. За 2014 рік – це велика кількість, з огляду на те, що ми не лише евакуювали, але й надавали шелтери.

Потім стало зрозуміло, що неможливо евакуювати всіх, що буде багато пенсіонерів, які залишаться. Так почалася наступна велика програма Фонду – наша гуманітарна місія, яка наразі була і є найбільшою гуманітарною місією в країні. В Донецьку на "Донбас-Арені" ми створили гігантський хаб гуманітарної допомоги. До нас приїздили представники ООН та великих медіа, які знімали тьюторіали для міжнародників про те, як організована гуманітарна місія в Україні, – тож саме від них я знаю, що ми найпотужніші.

Разом з World Food Programm (за їх стандартами) ми створили ефективний набір виживання – збалансований набір продуктової допомоги; згодом сформували окрему програму медичної допомоги для людей, які мають вживати певні ліки щодня, але втратили доступ до украінскьих державних програм через окупацію Донецька; розробили перший в Україні протокол психологічної підтримки для людей, які зіштовхнулись із травмою війни.

На його базі розробили національний протокол боротьби з ПТСР, та передали його державі. До того ж зробили освітній курс для психологів, які спеціалізуються на роботі з ПТСР. Тоді ми провели навчання для першої в Україні групи з 250 психологів, деякі з них і досі працюють з Фондом.

У 2014 році мені була потрібна Справа, яка б створювала – і саме "Фонд Ріната Ахметова" став справою, що дозволила мені бути максимально в ресурсі кожної миті жахливого 2014 року. Бо найкращий спосіб опановувати свій біль – допомагати іншим. Допоки я можу дбати про інших – я точно в порядку.

Я бачила бойові дії і окупацію в 2014 році, але мої діти – ні. Той мій досвід назавжди зі мною. Я прожила в гібридній окупації 4 місяці, коли немає жодної надії на захист і справділивість і ти можеш покладатися лише на себе. Той мій досвід також зі мною.

Я опинилася в Києві майже без нічого і за 2 місяці якось налаштувала життя моєї великої родини так, щоб воно хоча б не травмувало нас ще більше. З мінімумом якорів та майна, з максимумом самостійності у кожного члена сім’ї. З планами А, В, С і навіть D. І той мій досвід знову і знову допомагає мені тепер вже у цій, другій війні – мобільність, автономність, соціальні зв’язки, бекапи, швидкість прийняття рішень, дієздатність.

Я навчилися допомагати іншим у години великої печалі і зрозуміла безцінність цього не лише для людей, але й для мене. І цей досвід також сьогодні актуальний як ніколи.

Про те, що рятують ремесло, справа та, звісно, люди

У 2016 році я остаточно прийняла нову реальність і відпустила минуле. Ті самі 2 роки, про які я казала напочатку. Народила Оліву і сформулювала для себе мій персональний кодекс/закон української стійкості.

Перший його пункт – це свобода від якорів. Від великої нерухомості перш за все. Від великих кредитів і боргів взагалі. Бо я маю бути мобільною.

Друге – я повинна мати ремесло. Бо я маю бути в змозі заробляти собі на життя будь де і за будь яких обставин. І тут ремесло – база.

Третій пункт – автономність членів родини. Члени моєї родини, навіть діти, не повинні на 100% бути залежними від мене. Кожен має знати мови, розуміти базові закони будь якої бюрократії і легко адаптуватися до будь якої нової реальності.

Мобільність стала моєю релігією, для мене і моїх дітей. Вони тепер ставляться до мобільності як до можливості. Це велика окрема філософія всередині моєї сім’ї, але ця філософія народжена саме 2014 року. Дім для моїх дітей звісно тут, в Україні, але будь-де у світі вони почуваються на своєму місці. Моя старша донька, наприклад, володіє англійською, німецькою та китайською – це був її вибір.

Ще один пункт – це соціальний капітал. У хвилини великої журби дуже важливо мати певну перевірену кількість місць приземлення, людей, яким ти довіряєш. Людей, які підтримають, допоможуть зорієнтуватися, дозволять перевести дух.

Останнє, п’яте – це сили, ресурс. Важливо у кожний конкретний момент часу бути у добрій фізичній формі, завчасно вирішувати будь які проблеми із здоров'ям (зуби, спина та шия, сон і таке інше)

Адже якщо людина не може взяти відповідальність за себе, вона не може дбати про інших. Вміння працювати із власним ресурсом – одна з найважливіших навичок воєнного часу. Коли мене в січні, перед повномасштабним вторгненням, питали "що робити?", я сказала: "Зібрати всі борги, роздати борги, продати непотрібне, полагодити машину та зайнятись здоров’ям". Коли ти в ресурсі, ти впораєшся.

Все це – про певну антикрихкість. Що таке антикрихкість, як я її формулюю? Це коли людина може без великих травм и ушкоджень приземлитись за будь-яких обставин будь-де.

Так, це виклик – але це не має бути трагедією. З цієї антикрихкості народжується справжня свобода, воля. Яка абсолютно точно є основою українськості і якою зараз так захоплюється весь світ.

Війна – це виклик, це страшний біль, і цей біль неможливо прибрати, але його можна перетворити на стійкість, адаптивність, на волю. А ось страждання – це персональний вибір кожного. І це точно не мій вибір.

Не слідуй за модою — відчувай її

Підписатися

Ще в розділі

Популярне на VOGUE

Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності, та погоджуєтесь на використання файлів cookie.