Блокадний щоденник: жінка, що вижила. Маріуполь. Завершення
Надія Сухорукова – журналістка з Маріуполя. З перших днів війни вона публікувала на власній сторінці у фейсбуці дописи, де фільмувала пронизливу хроніку подій. Цей документ, подібний до записів Анни Франк та Віктора Франкла, може слугувати доказом злочинів росії проти мирного українського населення. Щоденник написаний російською. І далі викладаємо його двома мовами.
#маріуполь#надія Моя сусідка сказала, що Бог пішов з Маріуполя. Він злякався всього, що побачив. Про це вона повідомила тиждень тому, а позавчора саме перед нашим від’їздом прибігла в наш підвальний відсік з повідомленням, що горить будинок, через один від нашого. "У нього якесь дивне помаранчеве полум’я, – сказала вона. – Я ніколи такого не бачила. Моліться, дівчатка".
Ми тоді не знали, що за пів години виїдемо з цього міста й цієї реальності. Ми сиділи й молилися. Я читала "Отче наш" і чомусь забувала слова. Цієї молитви мене навчив чоловік. Я не бачила його з початку війни. Я завинила перед ним, тому що поїхала до мами в гості, а потім не змогла повернутися до нього. Мені дуже хочеться почути його голос. Мені хочеться мати ще один маленький шанс. Щоб сказати найважливіші слова. Які чомусь не стала говорити, поки був зв’язок.
Щодня в Маріуполі ми чекали, що все поліпшиться. Ми вірили, що війна ось-ось скінчиться і все буде як і раніше. Всього тиждень тому ми ще виходили на вулицю. Одного разу між бомбардуванням поїхали в Червоний хрест на Торгову. Дочка моєї подруги нещодавно народила сина. Його назвали Микита і він жив у підвалі. На вулицю ми його майже не виносили через бомбардування і тижнева дитина не бачила сонця абсолютно.
Заради нього ми поїхали в машині подруги з написом "Діти". Цей напис ні від чого не захищав. Дорогою ми побачили таку ж машину, з таким самим написом, тільки розбиту й обгорілу. У неї влучив снаряд і вона стояла на правій смузі. Їхати було дуже страшно. Але деякі будинки ще були цілі. Ще не розбили пологового будинку, не загинув чоловік моєї колеги й у нашому районі вулицями ходили самотні перехожі.
Вулиці, куди ми приїхали, більше не було. Там стояли руїни. Замість великої крамниці величезна яма. Вниз від неї жодного вцілілого будинку. Я не впізнавала цю частину міста. Люди, які розбирали завали, сказали, що напередодні сюди впала авіабомба. Хлопці з червоного хреста збирали скло. Дівчина була дивовижно спокійною і на моє запитання: "Як ви?" – відповіла: "Все добре" й усміхнулася. Це було так дивно. Ми не усміхалися вже багато днів.
Ні суміші, ні памперсів там не було. Нам сказали, що їх передали в пологовий будинок. Ми вирішили, що підемо туди завтра. Дочка подруги розповіла, що заввідділу дивовижна людина. Він, його лікарі й медсестри жили там день і ніч, не ходили додому. По-перше, було небезпечно, а по-друге, не було заміни. А жінки народжували. Без світла й води, в холодному родзалі під бомбардуванням. Коли у відділі скінчилася їжа, лікарі почали віддавати породіллям свої запаси. Все, що в них було. Головлікар приносив бутерброди із сиру й ковбаси. Хліба не було. Його просто ніде було купити. Взагалі нічого не можна було купити. Спершу крамниці були закриті, потім їх почали грабувати.
Не було жодної аптеки. Їх теж пограбували. Мої таблетки для серця закінчувалися й попереду маячила сувора альтернатива: загинути від снаряда або від зупинки серця. І те й інше мені не дуже подобалося. Допомогла незнайома жінка. Сусідка наших друзів. Здається, її звати Олена. Вона віддала частину власних ліків. Безплатно.
Коли в людей закінчилася вода, пішов сніг, потім дощ. Мама казала: "Нам допомагає природа". Стріляли по нашому району тоді не так інтенсивно й біля під’їздів збиралися дві категорії сусідів. Одні готували їжу на багатті, другі з відрами стояли під ринвами.
Ми тоді ще спілкувалися одне з одним. І я дізналася, що на ріг однієї з вулиць щодня привозять воду з міськводоканалу. Возить її у величезній бочці звичайний маріуполець з власної ініціативи. Він приїздить щодня, а потім стоїть під обстрілами й наповнює балони людей безплатною питною водою. Люди періодично тікають звідти, коли дуже стріляють і стає небезпечно, лаються одне з одним за місце в черзі, а водовоз мовчки наповнює їм балони.
Я не знаю, як звуть цю людину та сподіваюся, він вибереться з пекла живим. Тому що дуже хочеться, щоб він прочитав ці рядки й почув моє спасибі, яке я йому тоді сказати не встигла.
#маріуполь#надія Я виходжу на вулицю в перервах між бомбардуванням. Мені треба вигуляти собаку. Вона постійно скавчить, тремтить і ховається за мої ноги. Мені весь час хочеться спати. Мій двір в оточенні багатоповерхівок тихий і мертвий. Я вже не боюся дивитися навколо.
Навпроти догорає під’їзд сто п’ятого дому. Полум’я спалило п’ять поверхів і повільно жує шостий. У кімнаті вогонь горить акуратно, як у каміні. Чорні обвуглені вікна стоять без скла. З них, як язики, вивалюються пошматовані полум’ям фіранки. Я дивлюся на це спокійно й приречено.
Я впевнена, що скоро помру. Це питання кількох днів. У цьому місті всі постійно чекають смерті. Мені тільки хочеться, щоб вона була не дуже страшною. Три дні тому до нас приходив друг мого старшого племінника й розповідав про пряме влучення в пожежну частину. Загинули хлопці-рятувальники. Одній жінці відірвало руку, ногу й голову. Я мрію, щоб мої частини тіла залишилися на місці, навіть після вибуху авіабомби.
Не знаю чому, але мені це здається важливим. Хоча, з іншого боку, ховати під час бойових дій однаково не будуть. Так нам відповіли поліційники, коли ми зловили їх на вулиці й запитали, що робити з мертвою бабусею нашого знайомого. Вони порадили покласти її на балконі. Цікаво на скількох балконах лежать мертві тіла?
Наш будинок на проспекті Миру єдиний без прямих влучень. Його двічі по дотичній зачепило снарядами, у деяких квартирах вилетіли шибки, але він майже не постраждав і, порівнюючи з іншими будинками, має вигляд щасливця.
Весь двір покритий кількома шарами попелу, скла, пластику й металевих уламків. Я намагаюся не дивитися на залізну дуру, що прилетіла на дитячий майданчик. Думаю, це ракета, а може й міна. Мені однаково, просто неприємно. У вікні третього поверху бачу чиєсь обличчя й мене пересмикує. Виявляється, я боюся живих людей.
Мій собака починає вити, і я розумію, що зараз знову стрілятимуть. Я стою вдень на вулиці, а навколо цвинтарна тиша. Немає ані машин, ані голосів, ані дітей, ані бабусь на лавах. Помер навіть вітер. Кілька людей тут усе ж є. Вони лежать збоку будинку й на стоянці, накриті верхнім одягом. Я не хочу на них дивитися. Боюся, що побачу когось зі знайомих.
Все життя в моєму місті нині жевріє в підвалах. Воно схоже на свічку в нашому відсіку. Погасити її – нема чого робити. Будь-яка вібрація або вітерець – і настане темрява. Я намагаюся заплакати, та в мене не виходить. Мені шкода себе, моїх рідних, мого чоловіка, сусідів, друзів. Я повертаюся в підвал і слухаю там мерзенний залізний скрегіт. Минуло два тижні, а я вже не вірю, що колись було інше життя.
У Маріуполі в підвалі й далі сидять люди. З кожним днем їм дедалі важче виживати. У них немає води, їжі, світла. Вони навіть не можуть вийти на вулицю через постійні обстріли. Маріупольці мають жити. Допоможіть їм. Розкажіть про це. Нехай усі знають, що мирних людей не припиняють убивати.
#маріуполь#надія Знаєте, як страшно розлучатися тепер навіть на кілька хвилин? Я повторюю собі, що я вже не в пеклі, проте й далі чую гул літаків, здригаюся від будь-якого гучного звуку та втягую голову в плечі. Мені страшно, коли хтось іде. Там, у пеклі, не всі, хто йшов, поверталися. Поки не розбомбили будинок наших знайомих, у ньому збиралося безліч людей. Багато хто забігав між обстрілами й розповідав, що бачив на інших вулицях.
Тендітна дівчина Аня з п’ятнадцятиповерхівки приходила щодня. Її батьки жили біля школи на Кірова й вона дуже хвилювалася за них. Перевезти до себе не могла. Для них відстань у дві зупинки була непереборною. Її квартира під самим дахом. Літаки, які бомбили місто, кружляли, здавалося, над самим горищем.
Щодня Аня йшла до батьків під обстрілами. Міни свистіли навколо й лягали поруч із нею. Вона падала на землю й закривала голову руками. Їй було дуже страшно. Шлях був не дуже довгим для мирного часу, але в перід бомбардування – майже непрохідним. Аня йшла по ньому двічі, туди й назад, і бачила, як усе змінювалося. Ще вчора цілі будинки ставали за ніч руїнами. Вони стояли пробиті наскрізь із чорними очницями вигорілих вікон.
Я вважала її героїнею. Вона навідувала батьків і приходила в будинок на Осипенка, щоб видихнути, перед поверненням у свою квартиру. Пила воду, ставала в прорізі для дверей і мовчала. Іноді приносила дорогоцінні памперси або крем для тижневого Микити. Немовля жило в підвалі цього будинку після свого народження. Було схоже на жовтеньке курча. Йому катастрофічно бракувало сонця.
Щодня Аня змінювалася, як і місто. Вона ставала щораз прозорішою, а темні синці під очима дедалі більшали. Аня нічого не їла. Говорила: "Не можу нічого впихнути в себе, не лізе". Про те, що бачила під час своїх походів, не говорила. З нами було багато дітей і Аня не хотіла нікого лякати.
Коли по нашому району стали лупити без упину, ходила до батьків раз на кілька днів. Я думала, що вона настільки тендітна й прозора, що осколки її просто не зачіпали. Після того, як снаряд влучив у будинок наших знайомих і ми перейшли в інший підвал, більше її не бачили. Вона й зараз у Маріуполі. У неї немає машини, старенькі батьки й кілька кішок.
11 березня загинув чоловік моєї подруги. За день до цього вони приходили до нас і ми мріяли, як зустрінемося після війни. Вітя, чоловік моєї подруги, оператор від Бога, але мовчун, цього разу твердо пообіцяв, що обов’язково зустрінемося після перемоги. А потім не дотримав свого слова.
Через день, коли все гриміло й брязкало, ніби гігантське скло різали залізною пилкою, близько гудів літак, діти були в підвалі, а дорослі лежали на довгому дивані й закривали голови подушками. Я ще й замружувала очі. Досі не розумію для чого. Мені здавалося, що подушка мене врятує від бомби. У цей момент до будинку вбіг 13-річний Саша. Він закричав: "Я Саша! У наш дім щойно прилетіло. Це піпець". Ми запитали: "Де мама, всі живі?". Він відповів, що всі, тільки тата засипало, а мама його відкопує.
Потім виявилося, що тата засипало назавжди. Найкращий оператор, дуже світла людина, люблячий тато і чоловік, спокійний і добрий, лежав з розбитою головою і неприродно підігнутою ногою у власній квартирі на дев’ятому поверсі. Поховати його було не можна. Дістати теж. Через кілька днів весь під’їзд разом з Вітею згорів. У будинок знову було пряме влучення.
Там, у Маріуполі, багато чого було неважливим. Ми їли з однієї тарілки, щоб не витрачати воду на миття, спали на матрацах усі разом, так було тепліше, носили шапочки й кидалися до кожного стрічного, щоб дізнатися новини із сусіднього двору. Ми забули про те, що є крамниці, що можна ввімкнути телевізор, поспілкуватися в соцмережах, прийняти душ або лягти спати в справжню постіль.
Сьогодні стало відомо, що з міста за весь час блокади виїхало менш як 40 тисяч осіб. У пеклі, як і раніше, сотні тисяч людей. З кожним днем їм стає дедалі важче виживати. Будь ласка, допоможіть їм. Розповідайте правду про моє місто.
#маріуполь#надія Люди, скажіть мені, що ви робите? Вважаєте, що можете наживатися на чужому нещасті? Хочете заробити всі гроші світу? В усіх областях ціни на квартири нечувані. Ви впевнені, що гроші коштують людських життів? Ви в цьому впевнені?
Мої улюблені маріупольці все ще живуть у підвалах. У холоді, без світла й води. Їхні будинки здригаються від вибухів, їхнє життя страшніше за пекло, вони втрачають близьких і не можуть їх поховати.
Вони діляться одне з одним останніми ліками, продуктами, душевним теплом. Люди, будь ласка, подумайте! Поки стоїть Маріуполь, поки він захищається – ви в безпеці. Маріупольці мучаться і страждають, гинуть під бомбами, а ви з них тягнете гроші?
Що ви робите, на кому хочете заробити? Запевняю вас, за два тижні в підвалі я не витратила жодної гривні. Їх там просто ніде було витрачати. Ніхто ні в кого не виривав недоїдків з рук. Всі ділилися. Мої друзі й близькі, мої сусіди й навіть малознайомі люди допомагали чим могли. Безплатно.
Коли ми приїхали до Мангуша, дуже хороша людина поселила нас, 16 дорослих і дітей, собаку й котів у свій гарний будинок. Ми спали в теплих ліжках, милися у ванній і їли з різних тарілок за накритим столом. Я запитала: "Скільки це коштує?". Він відповів: "За кого ви мене маєте?".
А його односелець продавав голодним людям на розбитих і обстріляних машинах, у брудних куртках, з перев’язаними головами й руками, із замученими від безсонних ночей дітьми, бринзу й сир за п’ятсот гривень. Ми, поки чекали черги на проїзд, купили, тому що дуже хотіли погодувати дітей.
За день до від’їзду в нашому підвалі закінчувалася їжа. Ми їли холодну гречку, залиту водою. Я боялася, що моєму собаці не дістанеться і свою порцію віддала йому. Я чомусь була впевнена, що ця ніч для нас стане останньою. І не хотіла, щоб Енджі пішов на веселку голодним.
Сусіди по підвалу ділилися з нашими дітьми печивом теж безплатно. Нікому не спадало на думку просити за це гроші. Це взагалі був якийсь абсурд.
Знаєте, що впродовж десяти днів сім’я із чотирьох осіб, з яких двоє дітей, приймала у своєму будинку 28 маріупольців. Тому що їхнє житло було або зруйноване снарядами, або розміщувалося в епіцентрі вибухів. Вони годували людей зі своїх запасів, давали воду, можливість сховатися від бомбардування. І не взяли ані копійки.
А коли в дах цього ковчега влучив снаряд, вивели всіх у підвал гаража, щоб пересидіти особливо страшний обстріл.
Приліт у будинок стався вдень. Ми спершу не хотіли виходити з кімнат. Мені здалося, що звук був таким потужним, що наш ковчег розвалиться на шматочки. Але він вистояв. П’ятнадцять осіб і далі сиділи, закривши голови руками та слухаючи свист і скрегіт за вікнами. Було враження, що все рвалося навколо будинку.
За кілька хвилин прибігли сусіди й почали кричати: "Ви живі? У вас немає даху!".
Над двоповерховим будинком без даху шумів вогонь, а сусіди й незнайомі люди гасили полум’я, набираючи дощову воду зі старого басейну, під снарядами ГРАДів.
Уявляєте, вони ризикували життям просто так. А могли попросити кілька тисяч гривень за послуги. Так само як і ті, хто нині наживається на моїх друзях і сусідах. Не страшно вам? Нічого не боїтеся?
Мама моєї подруги наділа на голову величезну виварку й полізла у вогонь рятувати мого собаку. Цікаво, скільки я мала б заплатити їй за це? В якій валюті?
Весь цей час був жахливий обстріл, я боялася вийти з гаража. Мені було страшно. Я виявилася найнепридатнішою людиною в екстремальних умовах. Просто стояла, дивилася в небо й молилася. Я ніколи до цього часу стільки не молилася.
У мене гарна пам’ять, але того разу я знову забула слова молитви. Я просто просила: "Господи, будь ласка, нехай ми будемо живі. Ще днинку, будь ласка. Але якщо не можна, то гаразд. І все-таки постарайся. Я більше ніколи нікого не ображу, тільки не вбивай нас, Господи".
Скільки мені тепер треба заплатити йому, за те, що він залишив мене живою? Якою буде ціна в умовах воєнного часу?
Сьогодні я дізналася, що на бомбосховище в Школі мистецтв на Лівому березі окупанти скинули бомбу. Там ховалося понад триста людей. Маріуполь не припиняють знищувати. Будь ласка, Господи, допоможи людям залишитися живими.
#маріуполь#надія Я більше ніколи не пройду проспектом Миру із собакою. Я більше ніколи не відкрию ключем свою квартиру і не злитимуся, що ключ заїдає.
Я не зможу походити по весняному місту й познімати, як гарно розпускаються дерева на моєму Лівобережжі. Нещодавно я знайшла старі фото моїх двоповерхових дерев’яних будиночків. Вони покриті лютневим снігом і мають вигляд казкових. Я хочу назад. Я хочу в Маріуполь. Я не попрощалася з ним.
Там залишився мій чоловік, мої друзі, мої сусіди, моє життя. З якого права його зруйнували? За яким правом у мене забрали завтрашній день, розлучили мене з близькими, позбавили можливості жити власною долею?
Що я зробила російському пілотові, який випускав на моє місто авіабомби? Він робив два заходи. Спершу був страшний гул літака, а потім страшний удар. Ми рахували в підвалі й після другого вибуху полегшено зітхали. Вибачте мені, ми й тоді розуміли, що означає вибух і конвульсії будинку. Ми розуміли, але легкодухо молилися, щоб бомба пролетіла повз.
Я знаю, скільки кроків від мого будинку до арки наступного. Я їх лічила й коли бігла під обстрілами. 42 кроки. Мені так було легше. Рахувати кроки, а не вибухи. У будинку навпроти була бетонна колона. Я притискалася до неї спиною, а навколо рвалися снаряди. Це був мій острівець безпеки й одного разу він виявився зайнятий. Там стояла якась дівчина. І в мене сталася паніка. Я просто завмерла на місці й стояла так деякий час. Мене чомусь не вбило осколками й не розірвало міною. Не судилося.
Я дуже хочу повернутися у своє місто, так сильно, що воно мені сниться ночами. Не розбите, не понівечене. А таке, яким було раніше. Я дуже хочу повернутися в ці засніжені будиночки й двори зі щасливими дітьми.
Це був найсніжніший день лютого й діти каталися на санках. За кілька тижнів на місто впали перші бомби. Їх скинув російський пілот. Я в підвалі уявляла його обличчя. Зосереджене й уважне. Він хотів влучити точно в ціль. Коли літак заходив на друге коло, я дивилася йому в очі й просила не вбивати нас. Як він зможе жити далі?
Вчора мені розповіли, що після центрального району розстрілюють Приморський. Коли ми їхали з міста, він був майже цілим. Тепер його рівняють із землею. Будь ласка, зупиніть це. Дайте людям шанс вижити. Нехай врятується якомога більше людей.
Нижче вулиця Торгова після авіабомби. Це відео дивом збереглося. Я знімала, коли ми їздили в Червоний хрест. Вибачте, що нерівно й не все вийшло, але мені було страшно і я поганий оператор. А ще є засніжені будиночки Лівобережжя. Їх я знайшла в себе в телефоні. Ці будинки будували полонені німці. Ми з чоловіком багато гуляли там, після моєї операції на серці.
