Блокадний щоденник: жінка, що вижила. Маріуполь. Початок
Надія Сухорукова – журналістка з Маріуполя. З перших днів війни вона публікувала на власній сторінці у фейсбуці дописи, де фільмувала пронизливу хроніку подій. Цей документ, що можна порівняти із записами Анни Франк та Віктора Франкла, є безперечним доказом злочинів росії проти мирного українського населення. Щоденник написаний російською. Ми викладаємо його двома мовами.
А в нас ніхто не боїться. У 2014-му трохи боялися, втім найбезстрашніші змогли переконати полохливих, що страх треба подолати та захищати своє місто все одно доведеться.
Найбезстрашніші і захистили. Серед них були люди різного віку й навіть діти. Вони прийшли до наших військових у найважчий час, а там теж зовсім юні та відчайдушні хлопці, майже діти. Ті, хто старші, намагалися берегти молодих і зелених. Але хіба вбережеш, коли війна нахабно пре на танках.
Солдати, побачивши безстрашних маріупольців, зраділи так, ніби їм на допомогу ціла армія висунулася.
Найбезстрашніші стояли поруч із ними, серйозні й зібрані. На самому краю світу. Начебто відділяли своє місто від війни та вторгнення. Вони були настільки світлі та ясні, що серпневе сонце мружилося та сліпло від їхнього сяйва.
Ці дні у серпні 14-го були дуже важкими. Зовсім поруч тривав бій, хтось їхав з міста. На запорізькій трасі був затор з автівок. У магазинах якісь перебої із продуктами. А люди вранці йшли на роботу під гуркіт далеких і близьких вибухів. І заглядали один одному в очі з надією та довірою.
У самому центрі міста біля переходу літня двірничка мела вулицю. Навколо гуркотіло, а вона акуратно збирала на совок невидиме сміття й викидала до смітника. Я спитала тоді в неї: "Вам не страшно?" Вона відповіла: "Страшно. Але ж треба щось робити"
Наш офіс розташовувався на останньому поверсі 12-поверхової будівлі. Вона стояла на пагорбі й продувалася усіма вітрами. Найвидніша з усіх боків. У нас відключали світло та не працював ліфт. Ми піднімалися пішки та робили новини за допомогою бензинового генератора. Майже не монтували, видавали наживо.
Танюша, Наташа, Аня, Оксана, хлопці-оператори та режисер монтажу Олег. Наш директор Айна Геннадіївна, така тендітна і ніжна, на той час була такою сильною та впевненою, що ми знали – ніхто нас не захопить. Ми вистоїмо.
Особисто мені було дуже страшно. Думаю, і решті теж було страшно. У багатьох навіть було зібрано тривожні валізки.
Я нічого не розуміла і майже панікувала. А потім познайомилася з Марічкою (Марія Подибайло). Вона поговорила зі мною, і я побачила, скільки вони роблять. Новий Маріуполь, самооборона, волонтери, кікімори, маскувальні сітки, маріупольці, які везли військовим їжу та предмети гігієни машинами прямо на передок.
У найстрашніший і незрозуміліший час серпня в самооборону записувалися тисячі людей. Їх навчали, спрямовували, вселяли впевненість.
Марічка та всі, хто був тоді поруч, ви врятували мене та моє місто. Тому що не злякалися, не піддалися паніці, ділилися своєю силою, не боялися жити та рухатися назустріч небезпеці.
Це я раніше не знала, як бути. А зараз ніхто з нас уже не боїться. Нині нас, безстрашних, набагато більше.
Аня з Одеси, Альона з Крамика, Наталя з Харкова, Галя з Ірпеня! Ми лягли спати в неспокійному, але порівняно мирному житті, а розбудила нас війна.
Не має значення, які сни нам снилися і що було за хвилину до пробудження. Головне – це миттєве переміщення, ще в темному світанку, з планів і надій у безодню страху і розпачу. Наче з теплого літа ти потрапив у крижану холоднечу.
Ще крізь сон я чула бахи та вибухи. За вісім років до цього звикнути неможливо, але страх, як старий біль, притупився. А потім редактор Галя надіслала повідомлення до загальної групи: "Все, друзі, прокидаємося!"
Стало зрозуміло, що довкола почалося щось страшне. Воно розросталося аж до неба. Звідти, наче кислотний дощ, летіла сліпа залізна смерть. Її приніс наймерзотніший і злісний карлик – диктатор, цинічний і божевільний убивця й маніяк. Його вже прокляли мільйони людей, і слідом за ними, луною, повторять прокляття в десятки разів більше.
Всередині війни бути дуже страшно. Люди стають схожими на дітей, що заблукали в похмурому лісі. Добу назад у маленькому селі під Маріуполем доросла жінка, як дитина, плакала над розбитим будинком та своїм чудовим порятунком. Той, хто послав на неї цей снаряд, теж вбивця. Тільки він не бачить своєї жертви, але суть від цього не змінюється.
Вранці дружина брата збирала моїх маленьких племінників під звуки обстрілів. Вони боялися і намагалися вередувати. Діти сиділи в коридорі на табуретках у куртках та шапочках з величезними пакетами в руках. Це їх "тривожні валізки". Біля ніг лежав найдобріший у світі собака, якому теж було дуже страшно. Всі разом вони пішли з величезної багатоповерхівки до підвалу приватного будинку. Там безпечніше під час обстрілу. Повертатися додому вони бояться.
Ми моніторили зведення та раділи кожній маленькій перемозі наших солдатів. Слухали далекий бій і подумки намагалися допомогти найкращому у світі війську. Справедливому та сміливому, сильному та світлому. Посилали їм промінчики надії, віри та добра.
І ще спілкувалися у спільному чаті один з одним. Щогодини була перекличка. Ми, як у темряві, навпомацки знаходили близьких людей: "Харків, як ви? Одеса, Краматорськ, Сєвєродонецьк, Херсон, Маріуполь? Як у вас?"
Нам було страшно, нам страшно й зараз, але ми впораємося із цим страхом і жбурляємо його далеко в космос, у чорну дірку. Так само турнемо з нашої землі агресивних і мерзенних загарбників. Вони навіть не уявляють, які ми сильні.
Маріуполь непереможний. Нічим і ніким. Ні танки, ні гради, ні обстріли нам не страшні. Ми незвичайні, дивовижні, несподівані та позитивні. У нас стільки мужності та стійкості, що саме життя нас береже.
Уявіть, гортаю стрічку. Там, звісно, все дуже сумно й моторошно, суцільний морок. Та це й зрозуміло. Жахливі речі кояться в нашій країні і в нашому місті... Але несподівано натрапляю на пост, від якого тепліє душа і з'являється впевненість у тому, що все буде добре.
Ми обов'язково переможемо, прийде весна та з'являться огірки. Звичайні, зелені огірки. Що пахнуть свіжістю та травою. Адже, незважаючи на війну і весь цей жах, паростки в крихітних горщиках зійшли на підвіконні маріупольця на ім'я Сергій. І він дуже ними захоплений. Тому виклав фото цих красенів і гордо підписав: "Зійшли всі п'ять сортів огірків. Доглядатиму".
Фото: Сергій Голубков
Це наш будинок на проспекті Миру. На даху голова людини. Його сфотографували з дому навпроти. Люди о 15:36 бачили, як людина ходить по даху. Голова ОСББ піднявся на дах, після моїх криків по телефону, що я все викладу у ФБ та викликаю поліцію. Але спочатку розповідав мені, що я розношу дезінформацію, і взагалі всі горища закриті. На фото поглянув мигцем і з недовірою. Але на дах піднявся ще з одним мешканцем, і вони сказали, що там нічого не виявили. Люди, які бачили та фотографували людину на даху, – мої друзі. У них на телефоні фото чіткіші і стоїть час. Поліцію вони викликали одразу, але вона не приїхала. Що нам робити далі?
Коли ми це все переживемо, я обов'язково напишу про те, як страшно жити всередині війни. Про різних людей і ситуації, про те, як все змінюється в одну мить, і все незначне зменшується до мікроскопічних розмірів.
Залишається головне. Виявляється, головного не так багато. Це твоє життя, життя близьких, друзів, людей, які поряд. Щоб твоя хата була ціла, щоб твоє місто не розстрілювали з ГРАДів, твою країну не мучили і не катували.
Виявляється, довгих планів не може бути. І жити треба лише сьогодні. Загадувати на завтра – величезна розкіш. І все чудово не тоді, коли ти маєш шикарний телефон, ти поїхав на крутий курорт або купив нову квартиру. Виявляється, все це теж не має значення. Як і кількість грошей, похвала на роботі та кількість лайків у ФБ.
Мабуть, треба було здогадатися раніше. І просто жити. Насолоджуватися кожним днем та кожною секундою. Просто тишею та безпекою. Але завжди було щось потрібне, завжди щось не влаштовувало, щось не подобалося. Хотілося більшого. Хотілося бездоганного щастя. Виявляється, воно було. Лише кілька днів тому.
Ми сильні. Ми вистоїмо. Завдяки мерзенному тиранові ми стали ще сильнішими. Ми об'єдналися. Щоб перемогти. Я знаю, як переживає чудова львів'янка Юля за Маріуполь та маріупольців, як тримає кулачки за кожного з нас Наташа з Дніпра, як я читаю зведення по Києву та радію кожній перемозі нашої армії.
Як незвично наші телеканали об'єдналися – ми не конкуренти, ми бійці однієї армії. Як дивно, немає жодної ідеології, крім ідеології відданості Україні та очікування перемоги. І час розтягнувся в мільйони разів. Здається, що все це почалося не 24 лютого, а дуже давно. Хоча для нас – це дійсно почалося дуже давно.
Мені ще є про що писати і що розповідати. Я дуже хочу, щоб завтра настав добрий ранок. Для всіх нас та для України.
Коли дуже страшно, треба щось робити. Так радить моя подруга психотерапевт. Під час повітряної тривоги вона миє підлогу в під'їзді. Тричі вже мила. Тепер там стерильна підлога, а вона поборола страх.
Я під час обстрілу пишу. Нісенітницю якусь. Тому що нічого на думку не лізе і виходить безглуздя. Мені страшно, я рахую вибухи, слухаю гуркіт і пишу. У перервах дивлюся на кота та собаку. Вони проблеми зі страхом вирішують кардинально.
Енджі падає на підлогу і засинає, а котан лежить на спині та просто слухає. На морді написано: "Руські бомби, летіть на ... уй". Мені здається, мій кіт — справжній патріот. Він порве будь-якого окупанта.
Велике спасибі всім, хто оголошує повітряну тривогу. Тепер ми чітко знаємо, коли потрібно виходити до загального коридору. І спокійно виносимо туди стільці, виводимо собаку і ловимо партизана кота. Цей рудий гад сьогодні двічі відволікав мене від панічної атаки.
Вперше, коли я намагалася утримати його на руках, а він шипів на мене і хотів вчепитися в обличчя лапою. Вдруге, коли він під час вибухів бігав від мене ліжками, ховався під столом і кричав дурним голосом, коли я, рятуючи його котяче життя, відчайдушно тягла за хвіст з-під дивана, щоб виштовхнути в безпечний загальний коридор.
Кіт Йосиф озвірів від такого звернення і тепер ставиться до мене, як до дурної. Він ходить боком, смикає хвостом, дивиться на мене з далекого кута, а коли я наближаюся, підстрибує на чотирьох лапах і з риком лева тікає геть.
У будинку ми не маємо укриття, а ті, що є по сусідству, дуже далеко. Ми туди просто дійти не встигнемо. Тому під час обстрілів загальний коридор перетворюється на Ноїв ковчег. Разом із людьми страшний час пересиджують кіт, два собаки, місцева улюблениця морська свинка та нахабний хом'як. Він одним своїм виглядом нервує наших кота та собаку.
У коридорі абсолютне єднання навіть серед тих сусідів, які раніше один одного терпіти не могли. Стовідсоткове порозуміння серед тих, хто обурювався, що тварини гадять на вулиці. Тепер на це начхати. Наші українські коти та собаки – просто ідеальні.
Гидкий карлик примудрився об'єднати всіх. Він досяг приголомшливих результатів лише за чотири дні. Люди відчули себе абсолютно єдиною нацією. Дячинка йому за це. А в іншому: "Руський виродок, йди на ... уй". І все буде Україна!
