Письменник Мирослав Лаюк — про те, чому варто перечитати роман "Нестерпна легкість буття"
У Франції у віці 94 роки пішов з життя культовий письменник Мілан Кундера – один з найцікавіших авторів другої половини 20 століття. Прозаїк, поет, викладач Києво-Могилянської академії Мирослав Лаюк розповідає про особливу актуальність для сучасної України роману Мілана Кундери "Нестерпна легкість буття".
Ця книжка доводить, що наше життя — жахливе. І вона також не менш переконливо доводить, що наше життя — прекрасне.
Крім усього, це дуже українська книжка, тобто така, що осмислює близькі до наших реалії і якось особливо точно описує і наші національні травми.
Роман "Нестерпна легкість буття" Мілана Кундери вперше опубліковано 1984 року чеською мовою. Кундера заборонив перекладати свої книжки з чеської, іноземні видання слід робити з ретельно авторизованих Кундерою французьких перекладів. Останні романи він писав одразу французькою. Очевидно, що в митця дуже складні стосунки з батьківщиною. І коли я недавно запитав одного чеха про Кундеру, той відповів, що не знає чеського автора Кундери, чув хіба про такого французького письменника. Зрештою, підозрюю, так багато хто міг би відреагувати на українського Гоголя, хоч це й інші обставини, інші контексти. Схоже також реагують на Малевича, а сусідня країна тим часом робить його адвокатом національного мистецтва в європейських культурних розборках. Одне слово, щойно з’являється якась новина про Кундеру, в Чехії це спричиняє інформаційний бум. Після виїзду з Чехії в соціалістичний час Кундера був позбавлений громадянства, він потому був удома хіба інкогніто. Однак у 2019 -му чеський посол спеціально прийшов у паризьке помешкання Кундери, щоб через 40 років повернути йому чеське громадянство. Сам же письменник нещодавно подарував рідному місту Брно свій архів.
Що ж до звичайних читачів, то тисячі його шанувальників щороку в листопаді очікують оголошення нового лауреата Нобелівської премії з літератури. Однак Кундері її не дають. Очевидно, письменнику таки доведеться доєднатися до списку, в який уже записано Пруста, Джойса, Селінджера, Лорку і Кафку.
Роман "Нестерпна легкість буття" — про 1968 рік, коли в Прагу в’їхали радянські танки, намагаючись зупинити цивілізаційний рух цієї не дуже великої за розміром і прекрасної країни.
"Чеські фотографи й оператори пречудово розуміли, що їм випала нагода зробити те єдине, що ще можна було зробити: зберегти для майбутнього образ насильства. Усі ті сім днів Тереза провела на вулицях, фотографуючи російських вояків і офіцерів у всіх компрометуючих ситуаціях. Росіяни не знали, що вдіяти. Вони отримали інструкції, як поводитися, коли в них стрілятимуть або ж кидатимуть каміння, але ніхто не сказав їм, як реагувати на об’єктиви фотоапаратів" (тут і далі пер. Л. Кононовича).
Головний герой хірург Томаш разом з коханою втікає у Швейцарію, де живе також його коханка. Знудившись, повертається на батьківщину, де його позбавляють можливості займатися лікарською практикою. І він живе звичайне життя соціалістичної людини, якій система час від часу намагається доконечно зруйнувати навіть таке існування.
У 1956 році соціалістичний тоді письменник Мілан Кундера їде в Росію. Повертаючись, він каже товаришу: "Я везу з собою серйозні сумніви, чи часом Жовтнева революція не була найстрашнішим злочином ХХ століття".
Роман "Нестерпна легкість буття" — про 1968 рік, коли в Прагу в’їхали радянські танки, намагаючись зупинити цивілізаційний рух цієї не дуже великої за розміром і прекрасної країни
Кундера загалом спочатку був успішним у соціалістичних умовах. Він мав державні премії, а його роман "Жарт", що швидко розійшовся накладом понад 100 000 примірників, приніс йому ще й достаток.
Однак коли його заборонили, Кундера втратив можливість працювати під власним іменем і, наприклад, писав гороскопи. Коли він прийшов до одного видавця, щоб поговорити про справи, той викинув митця за двері зі словами, що таким людям, як Кундера, нічого шукати в пристойних місцях. Саме такі епізоди й роблять текст "Нестерпної легкості" дуже гострими.
Що автор не може пробачити? Передусім приниження цілої нації, приниження за те, що вона була кращою за принижувача. І як мало там, в тій великій за розміром культурі, негативно відреагували на ганебні дії свого уряду. Та й чи щось змінилося з їхньою інтелектуальною елітою з того часу?
Що автор не може пробачити? Наприклад, дегуманізацію, знецінення високого, тицяння обличчям у болото, примус до падіння, те, про що писала Тоні Моррісон — створення ситуації, в якій мусиш забруднитися, а потім не можеш себе любити через те, що знаєш: на руках бруд.
"Хіба це не трагікомедія, коли наше виховання стає спільником поліції. Ми не вміємо брехати. Настанова казати правду, яку втовкмачили нам у голови батько з матір’ю, призводить до того, що нам відразу ж стає соромно за брехню, навіть перед поліціянтом, який нас допитує. Нам легше було б сваритися з ним, ображати його (що геть не годиться) — ніж відверто брехати (а тільки це нам і залишається). Слухаючи, як той чиновник докоряє йому за нещирість, Томаш майже почувався винним; йому довелося подолати моральну заборону, щоб і далі казати неправду".
*
Система втручається в приватне життя, залазить до людей у спальні. Система будує, наприклад, багатоквартирники, де живуть тільки письменники. Так їх легше контролювати, так недалеко йти: одного можна арештувати, а другого заодно змусити підписати якийсь відкритий лист із засудженням першого. В Харкові з таким наміром звели будинок "Слово", побудований, якщо дивитися зверху, в формі літери С. Красиво? З тонесенькими стінами. В Києві був "Роліт". Коли вночі під’їжджав так званий воронок, сполошувалися всі, бо не знали, за ким це сьогодні. Дехто мав зібрану валізку, щоб, якщо приїдуть уночі, бути готовим, мати змінний одяг і достойний вигляд. Система вербує коханок, фіксує інтимні деталі, залазить у білизну.
Тому в Кундери приватне стає набутком статистики: "Коли друзі питали, скільки жінок у нього було, він відповідав ухильно, а якщо наполягали, казав: "Мабуть, сотні зо дві". Заздрісники казали, що він перебільшує. Він боронився: "Це не так і багато. Мої стосунки з жінками тривають заледве двадцять п’ять років. Поділіть двісті на двадцять п’ять. Ви побачите, що буде вісім жінок за рік. Небагато".
Чому так, як пишуть деякі рецензенти, надмірно про сексуальні стосунки у цьому романі? Бо, як на мене, це про те, у що втручалися. Це про найгірше, що могла робити система: руйнувати приватне життя. Те, що взагалі нікого не мало стосуватися. Оце — максимально приватне — в нормальному світі має бути останнім, що цікавить іншу людину. Спальня — приватна справа, туди лізти не те що непристойно, а — злочинно, антигуманістично, підло.
Одна з героїнь роману згадує перші дні вторгнення: "Люди познімали таблички з назвами міст і повивертали на дорогах усі вказівники. За однісіньку ніч країна стала безіменна"
Кундера згадує епізод про реального чеського письменника Яна Прохазку. Цей автор загалом був провладним, пестунчиком системи. Однак коли висловив дещо відмінну позицію від офіційної, влада вирішила його знищити. Ні, Прохазку не ганяли по тюрмах і не залякували. Просто таємно записали кілька приватних бесід, де Прохазка говорив те, що говорять люди, коли знають, що їх не підслуховують. Потім це змонтували і крутили по радіо. Невдовзі в письменника не витримало серце. Кундера каже: "Прохазка обурив людей більше, ніж таємна поліція".
І от він — метод: зробити людину саму собі огидною, звести її до рівня інстинктів.
*
Одна з героїнь згадує перші дні вторгнення: "Люди познімали таблички з назвами міст і повивертали на дорогах усі вказівники. За однісіньку ніч країна стала безіменна. Сім днів російська армія вешталася країною, не знаючи, де вона перебуває". Ворог одразу починає перемарковувати простір, переписувати історію, красти її.
В України, наприклад, конфіскували минуле. Конфіскували й привласнили Київську Русь. І нав’язали цю брехню світу. Русь — Росія, от яка перша асоціація світу, який не докладає зусиль, щоб подивитися, де на карті Київ, а де Москва.
Роман Кундери — повторю — це дуже український роман. Не тільки тому, що Кундера, до речі, перекладав цілу книжку Павла Тичини, тексти Давида Бурлюка. Це текст про відомого нам персонажа. Це текст про Чубая і Стуса, про Сверстюка і Холодного, про тих, кого намагалися приперти до стіни. В недавньому фільмі про Чубая я вперше почув від його дружини, що після того, як українського поета змусили підписати деякі свідчення проти друзів, коли він повернувся додому, його доводилося витягувати з петлі. Держава змушувала ненавидіти себе. І це в ній огидно.
Томаш, щоб уникнути ока Саурона, їде в чеське село, де його не чіпають: "Може, тому що ніхто не хотів залишатися в селі, держава і втратила над ним свою владу. Хлібороб, який перестав бути господарем на землі й зробився робітником, що працює на ланах, вже не цінує ні краєвидів, ні своєї праці, йому нема чого втрачати, адже немає того, що він міг би утратити".
Чуєте перегуки? Бачите, звідки ця зневага до села? Але є один момент: в Чехії селянин міг переїхати в місто, а наші селяни отримали паспорти у 1974 році, через 126 років після нібито скасування кріпацтва.
*
"У царстві тоталітарного кічу відповіді відомі наперед і не допускають нових запитань. З цього випливає, що справжній суперник тоталітарного кічу — людина, яка ставить запитання. Запитання — це той ніж, який розтинає помальоване полотно декорацій, щоб поглянути, що ж криється за ним".
Немає особливого сенсу розповідати про бачення кічу Кундерою, бо його найчастіше цитують, коли осмислюють це явище. Тут хіба б поговорити про такий вид кічу, який Кундера, звісно ж, окремо не визначає, але який можна назвати "глибока стурбованість".
Кундера їдко згадує епізод, як, паралельно до подій у Чехії, відбуваються воєнні конфлікти у Камбоджі. І група західних інтелектуалів та митців організовує поїздку в той край, щоб дозволити медикам ступити на землю Камбоджі — для допомоги простим людям. Колона філософів і селебріті прямує до кордону, все це висвітлюють провідні світові ЗМІ. І раптом в колоні вперед починає вириватися актриса: це її робота — бути попереду, коли їх впустять, бути на перших шпальтах. Акторка біжить, їй бурчать філософи, що це не дуже красива поведінка, але її це не зупинить, вона буде демонстрацією гуманності Заходу, сенситивності, вона, власне, буде обличчям вирішеної проблеми: "Великий Похід триває попри байдужість світу, але він став нервовий, гарячковий: учора проти американської окупації В’єтнаму, сьогодні проти в’єтнамської окупації Камбоджі, вчора за Ізраїль, сьогодні за палестинців, учора за Кубу, сьогодні проти Куби, завжди проти Америки; щоразу проти убивств і щоразу за підтримку інших убивств; Європа іде, й щоб устигати за перебігом подій і не пропустити жодної, її хода знай прискорюється, а сцена дедалі звужується – аж настане такий день, коли вона перетвориться на крапку без розміру".
*
Усе, сказане щойно про роман, — лише про кілька аспектів твору. Бо це також твір про те, що навіть в таких умовах можливо існувати. Твір закінчується не надто радісно, але, можна сказати, хепіендом. Хоча Кундера б точно не погодився з таким визначенням. Хепіенди — кіч.
В одній із публікацій Кундера розповідає історію про те, як він не задоволений роботою перекладачів своїх романів. У французькому виданні роману "Жарт" перекладачі покращили стиль, в Англії вирізали музикознавчі частини і так далі. Тому навіть сьогодні звичайному видавництву купити права на переклад Кундери — ще та пригода. Так-от, один із перших перекладачів, за словами Кундери, узагалі не знав чеської. Письменник запитав: а як ви переклали? Той відповів: так, як мені підказувало серце.
Кундера говорив про це з обуренням. І це дійсно смішно. У такому разі: якщо серцем перекладати, а отже, і серцем читати текст не варто, доведеться відкинути емоції. Однак навіть розум каже, що автор зробив цю книжку таким красивим і точним чином, що якою б складною і неоднозначною не була епоха, вона претендуватиме на виправдання принаймні через те, що про неї сказав і в ній був Мілан Кундера.
Поглянути по-новому на класику світової літератури разом з Мирославом можна слухаючи авторський подкаст письменника "Кохання з другого погляду" на Радіо Культура. Серед "героїв" подкасту — "Іліада", "Дон Кіхот", "Гамлет", "Фауст", "Ловець у житі" та інші твори, які ми читали в школі й університеті та в які Мирослав Лаюк спробує закохати нас знов.
