Ми з України: Володимир Винниченко — філософ, який переміг політика
6 березня 1951 року у французькому місті Мужен пішов із життя найпопулярніший український письменник початку XX століття й один з найвпливовіших політичних діячів свого часу.
Володимир ВинниченкоПисати про Україну й боротися за неї
Володимир Винниченко "возвеличувати собою українське", за власним висловом, почав ще в гімназії. Він походив з бідної родини й спілкувався рідною мовою, через що постійно чув кпини однокласників: "тебе в чиновники готують, а не у свинопаси!". За ці слова кривдникам було непереливки, проте Винниченкові як здібному учневі бійки пробачали. А от поему про Запорозьку Січ — вже ні: відрахували з гімназії. Проте ані письменницький, ані політичний таланти притлумити не вдалося. З 1902 року Винниченко вже був відомий як письменник, автор блискучих оповідань, з 1903 року — ще і як політик, один з найавторитетніших членів Української соціал-демократичної робочої партії. У 1917-му став заступником голови Центральної Ради. Очолював українську делегацію, яка передавала Тимчасовому уряду вимоги про надання Україні автономії. В росії делегатам відповіли: "Харківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? Та які ж вони українські? Там і населення в більшості не українське, то, словом, руський край". Саме тоді Винниченко вивів політичну аксіому, актуальну досі: "російська демократія закінчується там, де починається українське питання". У 1918—19 роках Винниченко був одним з очільників Директорії. 22 січня 1919 року першим підписав Універсал Соборності українських земель. Щоправда, невдовзі його усунули з уряду за ліві погляди, і він емігрував. Писав: "я їду за кордон, обтрушую з себе весь пил політики й поринаю у своє справжнє діло — літературу... Я їду як письменник, а як політик всією душею хочу померти". Змінивши кілька країн, з кінця 1920-х Володимир Винниченко перебував у Франції, де жив з письменства й живопису.
Психологічні драми й філософські романи
Феномен Володимира Винниченка в тому, як віртуозно йому вдавалося поєднувати розлогу політичну діяльність і мегапопулярне й водночас глибоке письменство. 1909 року Михайло Коцюбинський писав: "Кого в нас читають? Винниченка. Про кого скрізь ідуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка". У 1910—1920-х роках п’єси Винниченка "Чорна Пантера і Білий Медвідь" (1911), "Закон" (1917), "Гріх" (1919) ставили не лише від Чернівців до Тифліса, від Петрограда до Ростова-на-Дону, але й на сценах всієї Європи. Сценарну майстерність з ним на рівних обговорювали Костянтин Станіславський і Володимир Немирович-Данченко, Микола Садовський і Гнат Юра. Тоді ж активно друкували й перекладали романи Винниченка "Чесність із собою" (1911) і "Записки кирпатого Мефістофеля" (1917). Згодом, вже під час другої еміграції, письменник створив роман "Сонячна машина" (1926), присвячений "…моїй сонячній Україні", — перший український фантастично-філософський твір такого формату.
Володимир ВинниченкоМалий програш і велика перемога
У 1932—33 роках в еміграції письменника шокував голодомор в Україні, він звернувся з листом протесту до політбюро ЦК КП(б)У — і це поставило хрест на його популярності в срср. Наприкінці 1920-х твори Володимира Винниченка двічі видавали багатотомниками — понад 20 (!) томів, а за кілька років вони потрапили під повну заборону й були вилучені з радянських бібліотек. У 1950-му, в останній рік життя, Винниченко написав роман "Слово за тобою, Сталіне!" — досі мріючи у власний улюблений парадоксальний спосіб вибудувати діалог з владою. Задум виявився нереальним, Винниченко знову зазнав поразки в окремій битві — але не у війні проти тирана. "Ви уявіть собі: я народився в степах. Ви розумієте, добре розумієте, що то значить „у степах"? Там передусім немає хапливості… І тому чоловік собі їде, не псуючи крові хапливістю, і нарешті, приїжджає туди, куди йому треба… В тих степах виробилася кров і душа моя", — нотував Винниченко у щоденнику і як у воду дивився: зрештою приїхав куди треба. Приклад головного героя Винниченкового оповідання "Талісман" надихнув микитухрущова, за спогадами його радника, в лютому 1956 року виголосити на XXз’їздікпрс відому промову, яка засудила культ сталіна, терор і злочини, скоєні владою в 1930—1950 роках, і започаткувала період відлиги.
[READ_ALSOholder=content_1;]
