Ми з України: три фатальні любовні тандеми в українському мистецтві
Справжнє кохання та мистецтво можуть жити під одним дахом, об’єднуючи двох людей спільною ідеєю, прагненнями чи любов’ю до України. Сьогодні розповідаємо про творчі тандеми українських митців, чиє життя викликає захоплення та вражає сміливістю барв.
Олександр та Маргарита Мурашко
Маргарита Мурашко народилась 14 квітня 1890 року в родині нотаріуса Августа та Катерини Крюгерів. Дівчина отримала ґрунтовну освіту, володіла декількома мовами, прекрасно орієнтувалася в музиці, театрі, живописі, багато подорожувала та мала бездоганне виховання. Цікавий факт: у 1890-х роках сестри Маргарити Катерина та Анна відвідували Київську рисувальну школу Миколи Мурашка, де одночасно з ними навчався й Олександр Мурашко, тож дівчата цілком могли знати майбутнього чоловіка своєї молодшої сестри. Восени 1905 року Маргарита знайомиться з молодим художником Олександром Мурашком за вечерею в родині Прахових і одразу прагне йому сподобатись. Після знайомства вони часто зустрічалися у спільних знайомих, розлучалися через поїздки Олександра та сімейні подорожі Маргарити. Проте 19 квітня 1909 року 28-річна Маргарита Крюгер та 33-річний Олександр Мурашко одружилися.
Таїнство вінчання відбулося у Десятинній церкві, для обох шлюб був першим. Свідками виступили п’ятеро осіб, які красномовно відображають коло спілкування молодят та їхніх сімей. Одразу після вінчання молодята відправилися у весільну подорож. Вони мандрували Італією, відвідали Венецію, Рим та острів Капрі. Там Олександр створив яскраві, сонячні полотна, серед яких був і перший портрет дружини. Упродовж навчального року Маргарита викладала в гімназії, а влітку супроводжувала чоловіка до сільської місцевості, де він працював на пленері, а вона допомагала, позуючи для його картин.
У 1913 році в сім’ї Мурашків з’явилася дитина – дівчинка Катерина, яку вдочерили. Невдовзі Маргарита залишила викладацьку діяльність, надалі займалася тільки домашнім господарством і всяко підтримувала чоловіка. Олександр Олександрович викладає в Київському художньому училищі, а вже через три роки відкриває власну приватну студію. Після смерті вітчима в 1910 році Мурашко продає майно на Малій Житомирській і купує невеликий будинок із садом на Лук’янівці, де будує майстерню. У 1917 року долучається до відкриття Української академії мистецтв. Мурашко очолює одну з майстерень живопису. Фатальний постріл уночі з 14 на 15 червня 1919 року перервав життя Олександра Мурашка, перекреслив сімейну ідилію подружжя та завершив цілу епоху в українському мистецтві.
Софія Налепинська-Бойчук та Михайло Бойчук
Михайло Бойчук народився в галицькій сільській родині, однак своєю наполегливістю та працею обрав шлях художника. Спочатку талант хлопця підтримав сільський вчитель, а згодом знаний львівський художник Юліан Панькевич запросив Михайло у свою приватну школу. За сприяння Наукового товариства Тараса Шевченка та митрополита Андрея Шептицького Бойчук поїхав навчатися до Віденської, Краківської та Мюнхенської академій мистецтв. Михайло змінював навчальні заклади не просто так, він завжди прагнув чогось більшого і не гаяв часу. Згодом молодий художник переїхав до Парижа, де став не тільки яскравою творчою особистістю в богемних колах, а й співзасновником Української громади у французькій столиці. Тут йому вдалося об'єднати навколо себе художників-однодумців, які створили Школу відновлення візантійського мистецтва. Вони виставлялися на паризьких салонах, тим самим викликали хвилю дискусій навколо своїх ідей. Серед групи цих митців була художниця Софія Налепинська. Вона народилася в Лодзі, в сім’ї поляка та француженки, навчалася у приватних художніх школах Петербурга та Мюнхена, а потім переїхала в Париж, де й познайомилася з Бойчуком.
Незважаючи на відсутність українського коріння, стала називати себе українкою. Так сестра Ганна писала про Софію: "Софія вже зреклася, так скажемо, своєї національності, співала лише українських пісень, розмовляла українською й перебувала цілковито під впливом і владою Михайла. Приїздила до нас, страшенно любила родину, для мене була як рідна матір, — але всією душею була вже з Михайлом, і було відомо, що не покине ані його, ані його творчих ідей." Згодом Михайло і Софія одружилися та повернулися в Україну, де у 1918 року в пари народився син Петрусь. Спочатку вони жили й працювали у Львові. А у 1917-му Михайло Бойчук став одним із засновників та викладачів Української академії мистецтв. Софія викладала в Миргородській художній школі, з 1922 року очолювала ксилографічну майстерню Київського інституту пластичних мистецтв, у 1925–1929 роках викладала в Київському художньому інституті.
Михайло Бойчук прагнув реформувати українське мистецтво і створити новий український стиль. Його ідеї йшли врозріз з тодішньою радянською ідеологією, тому на бойчукістів тиснули, що стало причиною звільнення Михайла з академії. Згодом Софія та Михайло перебралися до Харкова, багато подорожували Європою, тим самим накликали на себе підозри у шпигунстві. Ці формальні підозри стали причиною арешту Михайла Львовича Бойчука органами НКВС, 13 липня 1937 року його разом з учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром розстріляли в Києві. Софію Налепинську-Бойчук стратили 11 грудня 1937 року також як "шпигунку" і "дружину керівника націоналістичної терористичної організації серед художників". Їхню долю розділили більшість учнів Михайла Бойчука.
Алла Горська та Віктор Зарецький
Алла Горська народилася 18 вересня 1929 року в Ялті, у родині Олександра Валентиновича Горського, одного з організаторів радянського кінематографа. Після закінчення школи Горська вступає на факультет живопису Київського художнього інституту, де майбутніх митців навчали й виховували за канонами "соцреалізму". Саме в студентські роки Алла несподівано виходить заміж, чим шокує своїх батьків. ЇЇ обранцем стає обдарований і надзвичайно амбітний студент, родом із Сумщини, – Віктор Зарецький. В пари завжди були спільні мистецькі інтереси, що створювало певну конкуренцію. А в 1950-х роках Алла взагалі йшла у творчому потоці чоловіка, шукаючи власний шлях. Вона не просто вчилася у Віктора Зарецького високому професіоналізму в рисунку та живописі, вона буквально тяглася за ним.
Віктор почав їздити на Донбас – і Алла з ним. Віктор почав із 1960 року працювати в селах Чорнобильського району на Київщині – й Алла теж. Безумовно, шлюб із Віктором Зарецьким став поворотним пунктом у її долі, адже чоловік шукав глибшого підґрунтя для своєї художньої творчості, намагався вийти з рамок радянської пропаганди. Духовне підґрунтя подружжя знаходить у народному українському мистецтві. Ключовим моментом у формуванні світогляду Алли Горської стає її знайомство з такими людьми, як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Лесь Танюк, Іван Світличний та Василь Стус, які об’єднуються в Клуб творчої молоді. У 30 років художниця принципово переходить на українську мову, працює над вимовою, намагаючись позбутися російського акценту.
У день перепоховання Кобзаря – 22 травня 1963-го – разом із добровольцями організували покладання квітів до його пам’ятника. Відтоді ця хода стала традиційною для патріотично налаштованої української інтелігенції. Але тодішній владі це не сподобалося, й імена всіх учасників потрапили "на олівець" до відповідних органів. Літо 1962 року можна вважати трагічною точкою відліку. У селищі Биківня, що під Києвом, Алла Горська, Василь Симоненко та Лесь Танюк знайшли масові поховання жертв комуністичних політичних репресій, закатованих під час допитів або ж розстріляних органами НКВД. У середині шістдесятих почались арешти української інтелігенції. Аллу Горську стали викликати до КДБ. Чи усвідомлювала вона весь масштаб навислої небезпеки? Мабуть, так. У спогадах друзів є епізоди, де Алла роздаровує свої речі, книги, в останніх її листах між рядками звучить гіркота прощання. 28 листопада 1970 року вона вийшла зі свого будинку в Києві та попрямувала у справах до Василькова. Додому вона не повернулася. Віктор Зарецький, не дочекавшись дружини, забив на сполох.
Текст: Оксана Багрій
