Все, що потрібно знати про книгу "Чому в українському мистецтві є великі художниці"
PinchukArtCentre випускає дуже важливу книгу – про великих українських художниць, про яких ми зовсім мало знаємо. "Чому в українському мистецтві є великі художниці" з'явиться у продажі 25 травня.
Легко уявити собі книгу про великих художниць, що вийшла, наприклад, у Великій Британії та/або США. Імена героїнь світового мистецтва будуть на вустах багатьох людей. Але що ми знаємо про своє власне мистецтво і про українських художниць?
На фотографії, що ілюструє першу статтю книги, художниця Валерія Трубіна стоїть спиною до читача. Це не помилка. Цей кадр зробив під час зйомок фільму художника Кирила Проценка "Yes" (1992) Ігор Кривинський, що зіграв головну роль у короткометражці. Коли я дивлюся на цю фотографію, мені хочеться побачити обличчя художниці, розглянути її риси, поговорити з нею. Але вона залишається таємничою і невідомою. Ця фотографія для мене найкраще ілюструє інтерес до мистецтва художниць – такого ж близького, але одночасно невідомого.
Вперше Дослідницька платформа PinchukArtCentre задумалася про місце і роль художниці ще у процесі підготовки свого першого проекту – виставки, а пізніше і книги, "Паркомуна. Місце. Спільнота. Явище" (координатори – Таня Кочубінська, Ксенія Малих). У цьому київському сквоті жіночих імен було зовсім мало, і такі фігури і імена як Олег Голосій, Олександр Ройтбурд, Ілля Чичкан, здавалося, витіснили собою і своїм мистецтвом ті рідкісні імена авторок, які нам траплялися. Чим більше ми занурювалися в матеріал, тим більше виникало нових імен, учасниць подій. З тих пір минуло не так багато часу, але і ці забули. Чому?
Жіноче художнє співтовариство 1990-х – невелике і розрізнене. Багато художниць пішли в суміжні професії, когось поглинали економічні та сімейні проблеми. Тоді, як і зараз, вони не зможуть подібно до Нікі Мінаж вигукнути: "I got the money and the power now". У наших художниць не було ні грошей, ні влади. Втім, влада в однієї фігурантки 1990-х все ж була. Американська кураторка з українським корінням Марта Кузьма на початку 1990-х очолила київський Центр сучасного мистецтва Сороса. Завдяки їй багато що змінилося, принаймні, у столиці. Кузьма обернула українське мистецтво у красиву етикетку, зрозумілу і доступну на Заході. Саме вона заговорила про фемінізм у мистецтві, підтримала дві тематичні виставки.
Ми повернулися до теми жінок-художниць восени 2018 року, коли координатори Таня Кочубінська і Таня Жмурко готували виставку "Свій простір". Вони звернулися до відомого тексту письменниці Вірджинії Вульф, де та розмірковує про комфортне для творчості місце. Якщо ви були на виставці, напевно вам запам'ятався б один з перших залів, що повторив домашні настінні розписи художниці з Херсона, Поліни Райко. Координатори фактично відтворили і перенесли інтимний простір художниці в білий куб. Після переживань особистих травм і трагедій, Райко воліла відгородитися від усього світу, створити власний утопічний світ. І в цій утопії більше не було місця для страждань, весь простір займало мистецтво.
Книга "Чому в українському мистецтві є великі художниці" – це плід наших роздумів і пошуків відповідей на багато запитань. Для мене особисто робота над нею почалася ще три роки тому, з питання про те, яке місце в художньому світі відведене жінці-художниці.
Щоб відповісти на це запитання ми вирішили уважно розглянути контекст, в якому розвивалося українське мистецтво. Саме цьому присвячений перший розділ нашої книги – історія українського мистецтва через біографії і роботи художниць. Тут і Марія Башкирцева, яка підкорила Париж, і учасниця бойових дій часів Другої світової війни, скульпторка Юлія Укадер, і учасниця 58 бієнале сучасного мистецтва у Венеції, Жанна Кадирова, і багато інших. У другій частині книги ми говоримо про роботи, які увійшли в історію українського мистецтва. Через них показуємо епоху, явища і локальні феномени. Авторами текстів стали мистецтвознавець, координаторки і художниці – Ліда Аполлонова, Катерина Бадянова, Ліза Герман, Галя Глеба, Олена Годенко, Таня Жмурко, Таня Кочубінська, Катя Міщенко, Влада Ралко і Лера Шиллер. А дизайном книги зайнялася Олена Соломадіна.
Мені також пощастило написати кілька текстів для цієї книги. Один з них – про відеороботу Аліни Клейтман "Супер А", на мій погляд, одну з важливих робіт за останній час. У розмові про жіноче ми не змогли обійти тему емансипації і тілесності. Так, обидва розділи у нас закінчуються текстами під загальною назвою "Практики тіла". Перший текст розповідає про тілесні нудистські практики початку ХХ століття і творчість Марії Синякової, як однієї з центральних фігур періоду авангарду. Другий – присвячений сучасним тілесним практикам і їх зв'язкам з політикою.
Третя частина книги – фотоархів. У ньому ми постаралися зібрати архівні фотографії художниць в їх майстернях, що показують "свій простір" і розкривають їх художню практику. Починається розділ світлинами Оксани Павленко, художниці-"бойчукістки", яка народилася в бідній селянській родині, але волею долі стала однією з важливих художниць українського і радянського мистецтва. Закінчується – фотографіями Ані Щербини – сучасної художниці, яка декларує фемінізм як одну зі своїх центральних тем. До речі, фотографії Ані, як і ще восьми художниць, для нас зробив Костянтин Стрілець. Для книги він провів спеціальну серію фотографій в майстернях. І від себе можу додати, що такі зйомки були одним з найцікавіших моментів роботи над проектом.
Я намагалася підрахувати, скількох художниць у книзі ми згадали. Але чесно, збилася з рахунку. Всіх ми згадали? На жаль, ні. Якою би вузькою не здавалася наша тема з боку, кожного разу вона розросталася все більше, і включити "все" виявилося досить складно. Саме тому ми запустили лекторій "Жінки в мистецтві" у межах "Академії в сім", який проходить щовівторка в PinchukArtCentre. Такий формат дозволяє розширити деякі теми, проблематику та імена.
Чи означає, що якщо ми не згадали художницю, то вона не велика? Безумовно, ні. Наша назва – це провокація і частина історичної дискусії, що склалася в 1970-х роках в Америці. І завданням було не визначити велич, а розкласти історію по поличках, перерахувати імена, проаналізувати роботи. Дістати з архівів (як приватних, так і державних) "предмет розкоші" – інформацію, якої нам так не вистачало. І на основі цих здобутих скарбів ми вибудовуємо свою розповідь, яку читач або читачка можуть трансформувати по-різному.
Як співала Жанна Агузарова, читання у транспорті – раціонально проведений час. Але, я не знаю, чи читатимете ви нашу книгу в метро або автобусі, чи візьмете ви її з собою у літню подорож, або виберете як подарунок найкращому другові чи подрузі. Але в тому, що вона відкриє перед вами нові світи, у мене немає сумнівів. Мої обрії вона точно розширила.
Текст: Катерина Яковленко
